За участі республіканців із різних регіонів України напередодні фіналу ХХІІІ Студреспубліки відбулося онлайн-обговорення на тему «Інакша Україна — для Нового світу». Модерував відеоміст лідер республіканців Павло Вікнянський, а спікером виступив експерт Студреспубліки, філософ Сергій Дацюк. Змістовно говорили про підвалини кризи української державності та глобальну відмову від мислення [+ відео].
Зовсім нещодавно на самому березі Чорного моря, у Лазурному, відбувся фінал Студреспубліки. Із метою заглиблення у проблематику Великої гри-2021, щоб краще підготуватися до ОДГ, у рамках змагання за ігрові бонуси між новообраними Студентськими магістратами та Студентськими мер(к)амирегіонів України, 12 серпня 2021р. була зорганізована відеорозмова між регіонами України, запрошеним інтелектуалом і хед-офісом по темі ХХІІІ Студреспубліки. Уважно вивчайте — читайте стенограму та дивіться відеоверсію.
Павло Вікнянський: Дорогі подруги, друзі! Привіт, Республіко! Будемо розпочинати наш традиційний відеоміст [технічно організовує Олександр Щерба]. Ми почали практикувати їх задовго до того, як це, завдяки коронавірусу, стало популярним. Не буде зайвим наголосити, які ми з вами минулого року були молодці, провівши найбільшу в Україні відкриту громадську подію національного масштабу — фінал Студреспубліки-2020 […]
України, яка мислилася в її установчих документах, більше нема?
Будемо говорити про серйозні речі. Бо той запас, який у нас раніше був на Студреспубліку, [з часів] коли вона вперше проєктувалася і проводилася, […] він вже закінчився, минулого року точно. На зібратися тільки потусити, зробити вигляд, що беремо участь в якихось, там, змістовних подіях — факультативах, роботі в групах, якась така карколомна у нас ОДГ, а ми тут будемо, пóдростки, развлекаться — враховуючи виклики, які стоять перед країною, перед світом всім, враховуючи ту ролі і місію, яка є, передбачається через логіку життя і розвитку для Студреспубліки, для республіканців, для наших інтелектуалів в т.ч., — займатися забавками сенсу немає. Тому, власне, і тема органічна з тим, чим ми займалися 23 роки: «Інакша Україна — для Нового світу». […]
Взагалі, по-чесному, тема звучить таким чином, що ми пишемо і говоримо про Україну, але насправді маємо на увазі проєкт, так, з однієї сторони, «Україна-1991» або «-1990» — той, який повстав за підсумками Декларації про державний суверенітет та Акту проголошення незалежності України, проте, розуміємо, що на цій території — це оптимістичний варіант — можливе якесь інше утворення, яке буде адекватне глобальним викликам і тому населенню, яке проживає на цій території. Тобто з цієї т.з. — дивіться, в нас немає і ніколи, до речі, не було цензури — вітається максимальна уява. Спробуйте уявляти!
Але от ми говорили при вступі до всього цього діла з Сергієм Аркадійовичем [Дацюком] про те, що чи взагалі не втрачена не лише у молоді, а у цілому в Україні функція не тільки вільного мислення (свободного мышления), яке є спонтанним, яке відбувається поза інституційними якимись механізмами, а загалом [здатності до мислення] (не плутати зі здоровим глуздом, який повсюдно і [який] виправдовує цинізм) — щоб відповідати тим великим масштабам викликів, які є в світі й у нашій з вами країні. Не тільки елітами втрачено, не тільки, багато в чому через деградацію освіти, втрачено молоддю, але й втрачається, скажімо так, критичною частиною українських громадян… а, може, і більшою частиною. Відповідно, все впирається в те, що коли навіть є мотивація, то не розуміється і «не знається», яким чином все це робити.
Все-таки навіть якщо ми не говоримо про вільне мислення, бо це справа відчайдух і окремих героїв, то говоримо про рівень нижче — про нормативне мислення, яким чином залучити до цього, в принципі, дуже цікавого насправді процесу, і молодих людей, і більш широкі верстви населення, чи у цей дивний метамодерністський чи постмодерністський перехід він робить цю властивість людини непотрібною.
Сергій Дацюк: Ще коли ми готувалися і зустрічалися з Пашою у сквері Гонгадзе — є такий сквер, якщо хто не знає — ми говорили про те, чи можна черговий раз казати [про те, про] що от ми говоримо: про розвиток, про індустріалізацію — і раптом ми в процесі розмови відрефлексували, що тієї України, яка була зафіксована у Декларації про суверенітет, її на сьогодні нема.
Перше. Декларація про суверенітет говорила про основу суверенітету України; власне, я зараз навіть зачитаю: «Земля, її надра, повітряний простір та її водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян». Той момент, коли ми прийняли «Закон про землю», ми фактично визнали, що — ще раз нагадаю з Декларації: «земля та її надра» як «основа суверенітету», вдумайтесь! — ми основу суверенітету зробили товаром для продажу.
Другий момент. У тій же Декларації про суверенітет від 16 липня 1990р. написано наступне: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках». Як ви пам’ятаєте, з шаленим тиском були прийняті поправки до Конституції, де вказано про наш намір вступити в ЄС і в НАТО. Зверніть увагу, Конституція посилається на Акт проголошення незалежності, а Акт про проголошення незалежності, в свою чергу, посилається на Декларацію про державний суверенітет. З юридичної т.з., ми маємо документ, в якому містяться основоположні протилежні положення. Ще раз підкреслюю: не якісь там дрібниці протилежні, а основоположні протилежні. Тобто Декларація — про нейтральність і позаблоковість, Конституція — про вступ до ЄС та НАТО.
Це ще не все. Окрім того Декларація говорить про наступне: «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки, в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». На сьогодні Крим фактично не належить Україні, т.зв. «тимчасово окуповані території Донецької, Луганської обл.» теж фактично не належать. Тобто фактично ми можемо говорити, що цієї України, яка мислилася в Декларації про державний суверенітет, її більше нема. Не те, що українці-обивателі чи -активісти, а зокрема Верховна Рада, Президент як гарант Конституції не бажають визнавати цього, тобто вони закривають очі на ці кричущі суперечки.
«Щоб говоритипро Інакшу Україну, нам постійно потрібно ставити запитання і відповідати на них»
Отже, тієї України нема, ми знаходимося в стані усвідомлення, що її більше нема, і ми намагаємося помислити якусь Інакшу Україну, і в цьому сенсі у нас виникає декілька запитань.
Перше, що таке Інакша Україна, чи варто взагалі говорити про те, що ми творимо якусь Україну, а не про те, що ми творимо, ну наприклад, світ, імперію, республіку, солідарність, єдність громади, ну тобто є багато спільних речей, про які можна говорити, що ми їх творимо. Чи буде, те, що ми створимо, Україною — не знаю, ніхто не знає. Можливо, те, що ми створимо, потребуватиме іншої назви.
У цьому сенсі, коли ми підходимо до таких важливих речей, нам потрібно зрозуміти, що є первісне: ми чи якась назва. Тобто ми маємо подумати про те, хто ми є, друге — яка між нами різниця, пам’ятаєте цей флешмоб «Какая разница?» Треба відповісти на запитання, яка між нами різниця. І третє запитання: як нам, таким різним, бути разом? І от в цьому контексті, лише потім виникає четверте запитання: як назвати нашу спільноту? Коли ми відповіли на питання: хто ми? в чому між нами різниця? як нам, таким різним, бути разом? — тоді ми ставимо питання: як нам назвати цю нашу спільноту — яка всередині різна, яка вияснила, чому ми маємо бути разом?
І в процесі відповіді у нас виникає звичайно така спроба, така спокуса скористатися тим, що є. Ну, наприклад, сказати, що ми є наступники України, яка здобула незалежність в 91-му і завершила проєкт незалежності, скажімо, в 2017р. Тобто, коли по факту ми ще сподівалися, що Майдан, Євромайдан може породити «Революцію гідності». Тому що восени 2018р. стало зрозуміло, що революція не відбулась, що відбулася контрреволюція, Майдан був, але революції не сталося. Тобто Євромайдан не породив «Революцію гідності». Всі так хотіли, але її не відбулося.
От цей момент треба зафіксувати. І коли ми фіксуємо цей момент (це перше питання: хто ми?), ми — наступники. Друге, ми — нащадки, як каже нам Інститут пам’яті, УНР; теж відповідь на запитання. Третій момент: ми — нащадки всіх часів, які включають і Київську Русь, і Російську імперію, і Радянський Союз, тобто ми — нащадки всіх держав або державних утворень, які були на цій території. І в цьому сенсі, треба тоді якось відповісти на питання: на основі чого? Що є таке, що дозволяє нам поєднати Київську Русь, Російську імперію, СРСР в щось єдине, на підставі чого ми це об’єднуємо: територія, кров, ґрунт? Ну на підставі чого? І це таке непросте запитання.
Отже, щоб говорити про Інакшу Україну, нам постійно, як ви бачите, потрібно ставити запитання і відповідати на ці запитання. Тобто нам постійно потрібні такі мисленнєві кроки, кроки мислення. І в цьому сенсі, знову ж таки, є спокуса скористатися нормативним мисленням, ну сказати, що, там, ми знаходимося в концепті націоналізму, чи ми знаходимося в концепті комунізму, чи, наприклад, ми знаходимося в концепції лібералізму, чи, наприклад, ми знаходимося в концепті, який ми наново створюємо, бо його ще не було. Кожна з цих відповідей, вона має під собою засновки. Так, наприклад, націонал-патріоти скажуть: «Ні-ні-ні, ніяких інших концептів, крім націоналізму нема», а єврооптимісти скажуть: «Ну, почекай, ну, що значить нема, а лібералізм європейський, куди ви його діваєте? Лібералізм теж має дуже довгу історію, до речі, набагато довшу, ніж націоналізм». Тобто потрібно давати відповідь на це запитання: чому ми — націоналісти, а не ліберали, або чому ми — ліберали, а не націоналісти.
А взагалі ці слова мають якесь значення до того, що ми намагаємося дати відповідь на запитання: хто ми, у чому між нами різниця? Де тут звучить щось про націоналізм чи про лібералізм? Ми можемо домовитися один з одним принциповим чином, взагалі не вживаючи жодних установок, там, як ґрунт, мова, культура, тобто взагалі уникаючи цих установок. І тут недавно Корчинський написав такий пост, що дехто думає, що можна бути українцем, але без того, щоб говорити українською, шанувати українську культуру — і відтак, одразу постає це запитання: ми будемо наповнювати змістом Україну і чіпляти до неї українську мову, українську культуру, українську історію, чи ми будемо виясняти, хто ми такі, чого ми прагнемо, в чому між нами різниця? Розумієте, це принципово різні постановки і запитання.
Перший спосіб підходу називається ідеалізм, коли у нас є Україна як якесь слово і ми намагаємося туди, в це слово, щось запихнути. А другий підхід — консенсуальний або деліберативний, який свого часу Хабермас запропонував: забути всі ці розумні слова і почати наново відповідати на питання: хто ми? яка між нами різниця? — уникаючи ідеологічних символів, уникаючи установок на культуру, на історію, на мову, на УНР, на Бандеру, на Петлюру, на Скоропадського, уникаючи все це, не прив’язуючись ні до чого.
І це цікава річ, тому що виявляється, що деякі люди так вільно мислити не можуть в принципі. Вони скажуть: оце все добре, про що ви говорили, почекайте. І ти тоді запитаєш: ми обговорюємо взагалі питання: хто ми? і які ми, і навіщо? Тому що є приклади в історії, коли народи об’єднувалися і приймали рішення змінити мову — а чому ні? — от Ізраїль прийняв таке рішення. Є приклади в історії, коли люди домовляються і змінюють назву країни — а чому ні? — і це питання свободи мислення.
«Вам потрібно буде через мислення починати все знати заново — оце і є Інакше»
Якщо ми робимо ставку на те, що ми будемо користуватися свобідним або вільним мисленням, то це означає, що ми можемо відкинути будь-які речі, до яких нас, хто б там завгодно не намагався, прив’язують: територія, мова, історія. Тобто все це можна поставити під питання, тому що раніше це все не спрацювало. Декларація про суверенітет не спрацювала, тому що фактично засадничі положення Декларації сьогодні порушені, відкинуті, знаходяться в суперечності — і ми виходимо на питання мислення, яке не є таким простим, яким здається на перший погляд.
Мислять навіть нормативно далеко не всі люди. У методологів є така байка, що мислення — це як вміння коней танцювати, воно зустрічається… але, зверніть увагу, ця байка про нормативне мислення, тому, як коняку можна навчити танцювати, так і людину мислити.
Ще раз кажу, можна навчити лише нормативному мисленню,вільному мисленню навчити неможливо. Вільне мислення — це певний континуум, куди ти вступаєш, долучаючись до сутнісних розмов, тобто де ти одразу бесідуєш з Лао-Цзи, Конфуцієм, Нагарджуною, Патанджалі, Джалаладдіном Румі, Аристотелем, Буддою. Тобто де ти з усіма цими ведеш бесіду, оце є вільне мислення. Де ти піддаєш сумнівам все, що завгодно: державу, культуру, мову, абсолютно [все] — це і є вільне мислення. Якщо ти щось у своєму мисленні відкинути не можеш, то ти не мислиш вільно.
Це означає, що ми переходимо до уявлення про порожнечу. І коли я читав лекції про порожнечу, виникало дві принципово різні ситуації. От частина казала: давайте візьмемо щось, уявимо його як порожнечу, потім певну порожнечу ми візьмемо в рамки, да, або окружимо її певною каймою і поговоримо про це порожнє місце. Це була перша частина. Друга частина людей говорила: ні-ні, давайте, от, будемо пробивати дірку, от, дірка — це ж теж порожнє місце, от, наприклад, у нас тут стоїть будинок, він уже дуже старий, давайте тут проб’ємо дірку, будемо вважати, що тут порожнеча, і почнемо щось нове.
На перший погляд здається, що між цими уявленнями немає ніякої різниці, а насправді різниця є. Вона полягає в тому, що якщо в першому прикладі, коли ви берете порожнечу і намагаєтесь її якось окаймити і зробити з неї порожнє місце, ви робите одну цікаву річ, ви берете на себе порожнечу — це неймовірно складна річ. Ніхто не може взяти порожнечу в своє мислення, ніхто не може її втримати. По-перше, ваше мислення завжди забите всякою фігньою, порожнечу втримати в мисленні практично неможливо: то мобільний дзвонить, то ви думаєте про якусь фігню, то про щось мрієте, то щось вас бентежить. Порожнечу в мисленні утримати неймовірно важко, це вдавалося ліченим людям за всю історію людства.
А в другому випадку, коли ви пробиваєте дірку, то все легко, ви взяли щось, типу зробили вигляд, що ви це спустошили, і працюєте з певним порожнім місцем. Порожнє місце втримати набагато легше, чим порожнечу.
І ось є ці дві різні вправи: відома медитація на порожнечу або — в нормативному мисленні — спустошення; і це принципово різні речі.
Я вам показав цю вправу тільки для того, щоб ви зрозуміли просту річ: не так просто все викинути з себе, ми прив’язані ланцюгами, великими чавунними ланцюгами, прив’язані до купи речей, які ми відкинути не можемо — до культури, до звичок, до мови, до свідомості, до уяви, яка сама по собі прикута до очевидного. Ми не можемо уявити 6-вимірний світ — ну не можемо, тому що живемо в 4-х мірному; не можемо уявити 11-вимірний чи 21-вимірний. Це ті сьогодні реальності, з якими працюють в теорії струн чи суперструн — і абсолютна більшість людей з цим працювати не може.
І, в цьому сенсі, є проблема, що Інакший світ, він буде пов’язаний з тим, що ми змушені будемо виходити на спустошення, на порожнечу — це надзвичайно складно. Звичайно, трохи нам в цьому допоможе глобальна пандемія і, можливо, які-небудь глобальні війни, і, можливо, глобальна екологічна катастрофа. Можливо, це нам допоможе, можливо, ні — ніхто не знає.
Але те, що світ, який ми бачимо сьогодні, і країна, в якій ми живемо сьогодні, практично вже припинили своє існування, оце ви мусите пам’ятати. Вам потрібно буде через мислення починати все знати заново— й оце і є те Інакше, про яке ми думаємо сьогодні. Ну ми — це, зокрема, Foundation for Future: Африканович (Володимир Африканович Нікітін), Юрій Чудновський, Тарас Бебешко, Костя Паршин ну і я. Оце і є те, з чим ви стикнетеся впродовж наступних, я думаю, 10‒15 років; триватиме цей транзит, цей перехід 10‒15 років невизначеності, втрат, катастроф. Ну принаймні можу вам сказати, що вам буде жити не нудно. […]
Олігархічна держава не може бути «нашою»
Павло Вікнянський: Ти висловився, первинно, тому можемо перейти до комунікативної частини з нашими регіональними командами. […] Отже, по 3, а якщо потрібно, 4 хв.; можуть бути не тільки ваші тези, але і запитання до спікера.
Іван Усов: Давайте з мене почнемо. […] Я гадаю, що єдине, що у нас залишилось від суверенітету, — це сама держава, сам факт її існування. За нього вже слід боротись, заради нього творити, жити і т.д. — це унікальна, як на мене, можливість. Звісно, ми можемо відкидати все, що завгодно, що відбувалося з нами в минулому, ми можемо розмовляти на різних мовах, ми можемо вірити в різні релігії, «Армію-мову-віру» або в світлі ідеї комунізму, але факт є факт. […]
Сергій Дацюк: А можна тут призупинитися? От коли ви кажете: «У нас держава», у нас — це у кого?
Іван Усов: Ну в нас, у кожного є, я вважаю.
Сергій Дацюк: Ні, так не пройде. Це держава не моя. Вона ваша?
Іван Усов: Значить моя, якщо не ваша.
Сергій Дацюк: От яким чином ви можете контролювати тарифи, які сьогодні підвищуються, землю, яку без вас продають? Яким чином взагалі ви на це можете впливати? Ну тобто які підстави?..
Іван Усов: А хто сказав, що вона без мене продається? Я її можу купити? Можу.
Сергій Дацюк: […] У Декларації про державний суверенітет України написано, що земля — це основа суверенітету. Сьогодні основу вашого суверенітету продають, а ви кажете: «Держава ваша» — вас що, питали?!
Іван Усов: Ну я не проти продажу землі.
Сергій Дацюк: Почекайте, ну питання ж не в тому: ви проти чи не проти — це значить, що ви Декларацію не визнаєте. Розумієте, якщо ви якусь річ в Декларації заперечуєте, то це значить, що ви її не визнаєте. В Декларації чітко сказано: земля — основа суверенітету. Землю перетворили на товар — тобто на товар перетворили основу суверенітету, а ви кажете: «Я з цим згоден».
Добре, ви з цим згодні… Я, наприклад, з цим не згоден: я був учасником прийняття Декларації, я бачив, як це робилося, я, так би мовити, був тоді консультантом і вкладав свою працю в те, щоб ця Декларація була прийнята. Тут приходить молоде покоління і кажуть: «А нас це влаштовує» — бл@ха, так мене не влаштовує, я цю Україну не будував, це не моя держава.
Іван Усов: Ну хтось її збудував же ж?
Сергій Дацюк:Олігархи збудували — але ж ви кажете, що вона ваша. Якби ви сказали: «Ця держава належить олігархам» — я б погодився, але ви кажете: «Ця держава — наша», де вона, к чорту, ваша? В якому моменті вона ваша? Ви можете контролювати рішення уряду? Ви можете контролювати рішення парламенту? Де, в якому моменті вона ваша, ця держава?
Іван Усов: В тому моменті, що я є її громадянином.
Сергій Дацюк: Ну і що? Ви можете бути членом банди? І що, ця банда ваша?
Іван Усов: Тобто для вас держава — це те саме, що і банда?
Сергій Дацюк: Ви можете бути членом корпорації, в яку, власне, ця держава і перетворилась — це значить, що це ваша корпорація? Тобто ви з цього отримуйте зиск?
Іван Усов: Так.
Сергій Дацюк: Який? Де? Хто? Вам платять загальний базовий дохід? Чи республіканську частку ви отримуєте? Чи ви отримуєте частину від корисних копалин, які продають без вас? В якому моменті ця держава ваша, розкажіть?
Іван Усов: Ну для початку, того що я в ній народився, — тому вона й моя.
Сергій Дацюк: Ну почекайте, ви могли народитися… взагалі, мало де я народився, людина може народитися взагалі не в цій державі, але потім стати громадянином — це нічого не означає. Народилися в цій країні/не народилися — все рівно вам нічого не належить. У вас немає жодної посвідки про те, що вам належить усі, наприклад, багатства цієї території. У вас є таке посвідчення, що всі багатства цієї території вам належать, що ви щороку отримуєте якийсь відсоток від того, якщо хтось продає ваш газ, вашу нафту, ваш бурштин, ваші закарпатські ліси? У вас є така бумага, яка підтверджує, що ви з цього отримуєте процент? Холєра, яким чином вона ваша, ця держава?
Павло Вікнянський: Давайте проблематизуємо. Правильні питання поставлені, рухаємося далі. […]
Анастасія Жук: Доброго дня, шановні колеги. Чесно кажучи, згодна з п. Сергієм, так як країна має бути цілою і ми не маємо її розпродавати. Я вважаю, що земля має бути нашою. Щодо загального бачення України у майбутньому, то це зовсім інша країна.
Павло Вікнянський: А можете сказати щось, окрім емоційного посилу, який зрозумілий? Якщо тема така і всі ми на неї їдемо, то ми тим чи іншим чином з нею погоджуємося. А що б треба було робити для того, аби це дійсно так сталося — а ми не займалися, як ті, хто насправді володіють нашою країною і державою, просто боротьбою за місце біля корита?
Анастасія Жук: Країну треба зробити цікавою для її громадянина, в першу чергу, для людей, які в ній живуть, щоб вони вкладали максимум в її розвиток. Якщо вона цікава людям, які в неї живуть, то вона цікава і світу, а світ готовий працювати з ідейними, креативними, відкритими до співпраці.
Павло Вікнянський: Я так розумію, що час якраз. Профіксували. Добре, що ми перейшли до світу, який «в нас дуже сильно вірить». Дякуємо, Анастасіє! […] Іде наступна Полтавщина. […]
«Мислити можна про те, що я, що ми»
Богдан Жалій: Доброго дня, я — Жалій Богдан, представник «Квінтесенції», магістрант [Полтавщини] 2021р. Ми пропонуємо — так як я лідером був прогресистів [на регіональному етапі Студреспубліки], так як нам потрібно зберігати екологію на всій планеті, не лише на Україні — максимально нові ідеї, залучення нових громадян, нові думки, обговорення, мислення, використовувати ті права, які є, які дає нам зараз держава, змінювати державу. Тому що всі ми розуміємо, що зараз такий час: без змін нікуди, рух — це життя. Ми не плануємо руйнувати те, що єсть, ми плануємо його змінювати за допомогою різних реформ, різної співпраці між державою, між областями, між громадами та між людьми. […]
Ми пропонуємо, щоб Україна була т.зв. плацдармом розвитку, плацдармом обговорень, дискусій, мислення. Також, так як Полтавщина є космічним центром УССР, ми пропонуємо, щоб Україна була космічним центром планети, тому що в нас є задатки, в нас є кваліфіковані робітники, які ще залишилися з СССР та УССР, які готові передати свої знання. Знання — це все! […]
Сергій Дацюк: Хотів би запитати виступаючого, от ви кажете: ми хочемо, щоб Україна була, ну і там далі по тексту, — а у вас є якась можливість взагалі щось робити з цією країною? От дивіться, якби ви сказали: ми хочемо бути космічними або ми чи наша група хочемо мати якісь космічні проєкти — це мені зрозуміло… Коли ви кажете, що ми хочемо, щоб Україна, — у мене запитання: а ви як можете щось хотіти щодо України чи не хотіти?
Розумієте, там, де ти нічого не можеш, ти не можеш нічого хотіти, ти не повинен нічого хотіти. Мало, що я хочу, щоб Україна, чи хочу, щоб Франція… У мене до України рівно стільки ж є можливостей, як до Франції чи, там, до Росії чи Сполучених Штатів — це не моє, це не мій інструмент. Мислити можна про те, що я, що ми — розумієте? А Україна, то не ваше, і воно взагалі нічиє.
Олександр Мамай: Хочу представитися: Олександр Мамай, новий Студентський мер Полтавщини [згодом обраний Студентським президентом України-2021/2022]. Нам потрібно зібрати всю ту енергію, яка в нас накопилася за вже більше 20 років, в єдиний кулак, єдину силу і, на мою думку, [врятують] тільки якісь радикальні зміни, справжньої — не постановочної, такої колірної — революції, яка буде змінювати все, яка буде, як писав Франко: «Лупайте сю скалу». […]
Сергій Дацюк: Як ви досягнете цієї справжності? От дивіться, попереднім не вдалося, ну це все ми знаємо. А як ви досягнете? От ви вважаєте, чого у них не було? Чим вони гірші? Вони дурніші були за вас? Вони не вміли збирати цю силу? Що ви вважаєте, що у вас є таке, чого не було у них?
Сергій Дацюк: Справді? Тобто Ви — перший, хто запропонує довгу волю? От до вас були люди, у яких не було довгої волі, а от ви будете перший, хто буде мати довгу волю?
Олександр Мамай: Так, ми будемо! Дякую.
Павло Вікнянський: Добре, профіксували. […] Далі, прошу Кіровоградщину. Романе, Мішо [Лобов], хто буде говорити? Шановні, ваші 3–4 хв. Час пішов!
Роман Череватенко: Доброго здоров’ячка! […] Сергей Аркадьевич, приветствую Вас в первую очередь, Вы, как всегда, в своем амплуа, очень таком интересном [усмехается]; как всегда, Вы даете интересный, так сказать, напутственный путь для нашей молодежи, за что я Вам искренне благодарен. [усмехается] […]
Павло Вікнянський: Мы все рады видеть друг друга, это очень круто и классно. […] Студреспублика — «веселая, добрая, дружная», конечно, но уже этого давным-давно мало. Мы все, независимо от возраста, стали взрослее — ответственности стало гораздо больше, учитывая тот кабздец, иначе не скажешь, который происходит вокруг нас, особенно с нашей страной. Мы, так сложилось, в эпицентре всего этого. Поэтому кардинально перестраиваемся! […] Это не значит стать душными и противными, нет — но это значит, что принять вызов, как это у нас написано, собственно говоря, в анонсах [Студреспублики-2021]. […]
Євген Обшитош: Сергію Аркадійовичу, перше питання. Україна є дуже різнобічна з боку населення, з боку націй, і мов, і от зараз прийняли цей закон про мову, який трохи протирічить і задає дискомфорту людям інших націй. Що робити з законом про мову?
Сергій Дацюк: З законом про мову ніхто нічого не буде робити: для одних він дуже важливий, а для інших не так само важливий. Але зазвичай в гуманітарних питаннях закони нічого не вирішують. І в цьому сенсі, мені здається, що вирішувати треба на рівні свободи, тобто якщо свобода обмежується, просто потрібно подавати в суд. І от такі от подачі в суд вони є більш важливі, ніж будь-які спроби змінювати закон.
Направду, українізація йшла, іде і буде йти. Вона іде повільно, закон ані пришвидшує українізацію, ані сповільнює українізацію, тому розглядати потрібно конкретні факти обмеження свободи. От скажімо, щодо вживання української спортсменами — це обмеження чи не обмеження? Якщо обмеження, потрібно подавати в конкретний суд, потрібно виносити питання на засідання Верховної Ради і вирішувати його. […]
На моїй пам’яті це вже, по-моєму, 3-й чи 4-й закон про мову, їх постійно змінюють: одні приходять — змінюють в один бік, другі приходять — змінюють в другий бік, а ситуація, як розвивалась поступово, так і розвивається. Спроба щось радикалізувати, вона призводить тільки до агресії, ні до чого доброго, тому реагувати потрібно тільки на конкретні обмеження прав. А закони на гуманітарну ситуацію, як на мене, не впливають зовсім. […]
Олексій Бурмич: Доброго дня, ми Вас слухали, і я підмітив для себе таку, для мене важливу річ: Ви неодноразово посилалися на Конституцію, яка була прийнята 30 років назад. Чи не вважаєте Ви, що закони повинні розвиватись і що це не є якісь статичні речі? Бо Ви прив’язуєте, по суті, той закон, який зараз прийняли, про землю — до закону, який був прийнятий 20–30 років назад. 25, перепрошую. […]
Сергій Дацюк: Я зрозумів Ваше запитання, дякую. Дивіться, проблеми б не було, якби Конституція чесно сказала, що оскільки Декларація про державний суверенітет містить застарілі принципи, то ми–депутати чи ми–народ України з винесенням на референдум говоримо про іншу декларацію, інший суверенітет — і тоді було б все зрозуміло.
Проблема ось в чому: нинішня Конституція посилається на Акт про незалежність, а Акт про незалежність посилається на Декларацію. Це не я прив’язую, це Конституція прив’язана. Оскільки Конституція прив’язана, там написано — перечитайте, в Конституції написано — до Декларації. Раз Конституція прив’язана до Декларації — Декларація є частиною Конституції. Елементарна норма права, так у всьому світі: якщо щось на щось посилається, то воно є частиною його, тобто те на, що посилається, є частиною того, що посилається. Оскільки це так, а життя пішло далі і ви хочете змінити — вносите зміну до Конституції, кажете, що Конституція більше не прив’язана до Декларації, приймаєте якісь закони. Якщо ви цього не робите, ви приймаєте антиконституційні закони. Сподіваюсь, моя відповідь зрозуміла.
Павло Вікнянський: Дякуємо, Сергію Аркадійовичу, за роз’яснення; а за активність — буковинським магістрату та команді Студреспубліки, ну і Студмерці, зрозуміло. […]
Артем Ніколенко: Всем привет! Процитирую наш текст анонса перед регионалками: «Старе життя згнило. Цього не бачить або сліпий, або той, хто харчується життями мільйонів». И кто принимает участие в «Студенческих республиках» уже не первый год и, в принципе, активен, видит это абсолютно очевидно. […]
«Вільне мислення — це для тих, хто на межі, хто ніби не від світу цього»
Анастасія Бридихіна: Доброго дня, мене звати Бридихіна Анастасія, представниця Студентського парламенту-2017/18 року. Питання до п. Сергія. Ви сказали, що навчити людей вільному мисленню неможливо і взяти під контроль оцю ось порожнечу можуть тільки одиниці. Скажіть, будь ласка, як знайти таких людей, як їх побачити серед мільйонів, мільярдів і як з ними співпрацювати, щоб спроєктувати і побачити Нову Україну і світ? І взагалі, на що нам реагувати? Дякую!
Сергій Дацюк: В соціальності вільне мислення не потрібне, зазвичай в соціальності потрібне нормативне мислення. Але є люди, які з різних причин [схильні до цього]; чи то у них вроджена цікавість, чи вони потрапляють в інтелектуальне середовище, живуть серед якихось інтелектуальних прошарків — наприклад, серед філософів, серед фізиків, добре мислячих математиків, серед євреїв, серед індусів десь, ну тобто вони живуть в середовищах, які більш-менш налаштовані на таке вільне мислення.
Проблема з вільним мисленням ось яка: якщо ви стаєте на шлях вільного мислення, ви випадаєте з соціальності. З нормативним мисленням ви можете працювати з соціальністю, там є чіткі інструменти для роботи — проєктування, програмування, стратегії, стратегування; там все розписано, все піддається концептуалізації. Вільне мислення — нерозумне, не побудоване на речах очевидних, безвідповідальне, невизначене. Це означає, що там ви не можете навіть говорити про речі, які можна помацати руками, ви говорите про речі мерехтливі, змінювані, розосереджені, тобто такі, з якими взагалі важко мати справу. І от, якщо ви збираєтеся працювати з соціальністю, вільне мислення вам не потрібне — точно вам потрібне нормативне.
Нормативне мислення добре працює в організаційно-діяльнісних іграх, СМД-методології. Он Паша може вам дуже добре розказати, що таке нормативне мислення з т.з. СМД-методології.
Вільне мислення — це для тих, хто на межі, це для тих, хто став на шлях маргінала, хто став на шлях людини, яка ніби не від світу цього. Так, ці люди говорять ідеї, які будуть важливі через 10, через 20 років, але сьогодні ці ідеї будуть нікому не потрібні.
Павло Вікнянський: Але при цьому давай з тобою позначимо, яке значення для соціальності має вільне мислення у його ієрархічній, гегемонійній навіть функції стосовно нормативного мислення. Є ж проблема, з якої я почав: у нас, в Україні, і нормативного нафіг немає, і жадоби навіть до цього немає!
Сергій Дацюк: Місце вільного мислення в соціальності влаштоване складно. По-перше, саме його існування має бути легітимним, тобто в суспільстві має бути дозволено бути дивакам, чудакам, людям не від світу цього, тобто їх не мусять репресувати за те, що вони щось там сказали. По-друге, самі по собі мислителі в соціальність нічого не привносять; щоб їх почули, потрібні окремі люди — їх називають інтерпретатори.
Вільних мислителів за всю історію людства було дуже мало. Я можу вам назвати чоловік 5: наприклад, Лао-Цзи — китаєць, Нагарджуна — індієць, Джалаладдін Румі — араб, алжирець Аврелій Августин, він же — Блаженний Августин; тобто цих людей було небагато. А інтерпретатори… Скажімо, Сократ, був такий мислитель, а от його інтерпретатор Платон доніс до нас, так би мовити, досягнення вільного мислителя Сократа. Мислителя вільного Протагора добрі граждане Афін не знищили, як Сократа, не змусили випити отруту, але вони просто спалили його книги, і ми так досі не знаємо, що було в тих книгах — залишилося дуже небагато фраз від Протагора.
Це завжди дуже небезпечна річ у будь-якому суспільстві — вільні мислителі, тому що вони можуть таке говорити!.. Наприклад, не любити богів, не підлягати наявній ідеології, розумієте, це дуже небезпечно. Направду, в значній кількості випадків вільні мислителі не потрібні, але якщо вони є, якщо місце для них є, зі світом їх поєднують інтерпретатори. Ви знаєте про вільне мислення, про те, які там були мислі закладені, з вуст інтерпретаторів. […]
Павло Вікнянський: Не просто дефіцит… але навіть і спраги чи жадоби до будь-якого мислення, в т.ч. і нормативного, на жаль, у нашій країні немає!..
Сергій Дацюк: У всьому світі зникає мислення.
Павло Вікнянський: Так-так. […] Нав’язується, в т.ч. маскультурою, позиція, і тут, у нас особливо, державними [важелями], з самого верху про те, що воно нафіг не потрібно.
Ну тобто десь хтось про щось подумав — оце вже є «мислення», десь хтось є «вєсьолий і находчівий» — це вже «мислитель», десь хтось пристосувався гарно, є таким пристосуванцем-кар’єристом чи підлабузником, чи володіє адаптивними навичками, то — молодець!.. І це стало вже новою нормою. Зрозуміло, це не має жодного стосунку до ситуації прориву, яку ми хочемо стратегувати, яку конструюємо і кладемо на це наші життя, воно прямо протилежить. Таким чином неможливо навіть уявляти собі Інакшу Україну. На твій погляд, як можливо би було зсунути цю ситуацію?
Сергій Дацюк: Ну дивись, я ж не випадково говорив про це, власне, в своїй доповіді, що для мене питання: про що говорити. Для мене не є постановка питання навіть про Інакшу Україну фундаментальною. Для мене вірною була б постановка таких питань: хто ми — оці, хто зібралися? яка між нами різниця? чого ми прагнемо, власне, для себе (не для когось там — для себе)? про що ми можемо домовитися? що у цьому договорі має бути принципово важливо, таке, що буде важливо через 5–10 років? І говорити про себе.
Якось облаштуємо свій світ і світ своєї групи, тоді ми якось це назвемо. Ми можемо назвати це Інакшою Україною, а можемо не назвати, можемо назвати якимось іншим ім’ям. Я проти того, щоб брати якесь ім’я, хай навіть дуже нам відоме «Україна» і намагатися в це ім’я щось запихнути. Ну в принципі, це робити можна і ми навіть уміємо це робити, але чи варто це робити — я не впевнений.
Сергій Дацюк: З самих себе: хто ми; навіщо нам бути разом, таким різним? — от на ці питання треба відповідати, не про Україну. Україна, вона десь далеко і вона взагалі нам непідвласна. […]
Ми не можемо зараз апелювати до України, її просто нема. Те, що ми називаємо «Україною», вмерло, воно не існує. Тобто ну є ще, так би мовити, час певної інерції, що ми ще будемо думати, що вона є і будемо робити вигляд… А нам багато людей будуть розповідати, що ти — правильний українець, а ти — неправильний, ти — правильною мовою говориш/неправильною. Це може бути ще на певний час, але смисл полягає в тому, що те, що нас поєднувало, більше нас не поєднує. Як тільки заговорили про те, що між нами всіма «разница» є, що ми не єдині, це значить, що все — єдності нема. […]
Павло Вікнянський: Важлива проблематизація, для всіх важливе питання. А якщо це частина, так воно виглядає, нової соціальної конструкції, яка є для цієї території (як би вона не називалася), де ця розірваність інституціоналізована… [ніби] так і має бути. Фактично — нове розшарування, нова становість у цифрових умовах, що не передбачає, як раніше, солідаризації (як передумова не стоїть) [громадян]. Тобто в правлячих класах і групах — все ок з солідаризацією, а всіма іншими можнопренебречь.
Сергій Дацюк: Тобто вони роблять правильно. Тобто якщо і ми будемо робити правильно — думати про себе, вирішувати питання: хто ми такі? навіщо нам бути разом? — і в нас є шанс. А якщо ми будемо будувати якісь уявні спільноти, яких більше не існує, то ми просто будемо витрачати енергію в нікуди. […]
Павло Вікнянський: А всі спроби мімікрувати, якось підлаштуватися, вони тільки зміцнювали надексплуатацію, тільки зміцнювали безсенсовість на цій території. […]
За участі республіканців із різних регіонів України напередодні 
А взагалі ці слова мають якесь значення до того, що ми намагаємося дати відповідь на запитання: хто ми, у чому між нами різниця? Де тут звучить щось про націоналізм чи про лібералізм? Ми можемо домовитися один з одним принциповим чином, взагалі не вживаючи жодних установок, там, як ґрунт, мова, культура, тобто взагалі уникаючи цих установок. І тут недавно Корчинський написав такий 
Сергій Дацюк: З законом про мову ніхто нічого не буде робити: для одних він дуже важливий, а для інших не так само важливий. Але зазвичай в гуманітарних питаннях закони нічого не вирішують. І в цьому сенсі, мені здається, що вирішувати треба на рівні свободи, тобто якщо свобода обмежується, просто потрібно подавати в суд. І от такі от подачі в суд вони є більш важливі, ніж будь-які спроби змінювати закон.
