fbpx
 
НОВИНИ
РЕГІОНИ
АР Крим
Вінниця
Волинь
Дніпропетровськ
Донецьк
Житомир
Закарпаття
Запоріжжя
Івано-Франківськ
Київська обл.
Кіровоград
Луганськ
Львів
Миколаїв
Одеса
Полтава
Рівне
Суми
Тернопіль
Харкiв
Херсон
Хмельницький
Черкаси
Чернівці
Чернігів
м. Cевастополь
м. Київ
Світ
Білорусь
КАТЕГОРІЇ
всі теми
Новини Cтудреспубліки
Новини НДЛМ
Новини ВМГО
Аналітика
 
28-04-2020 / Аналітика /  Україна

«Не кожна революція веде до прогресу»

Україна пробувала і еволюцію, і декілька революцій – результати такі, що ми наразі живемо гірше всіх у Європі. Як вийти на ситуацію розвитку? За яких умов революції призводять до прогресу? «Практика революцій. Прогресивні і консервативні революційні програми», – тема факультативу всесвітньовідомого українського філософа, експерта Студреспубліки Михайла Мінакова, прочитана ним під час ЗиСР-ХІІ [+ відео].

У самий переддень глобальної суперкризи, інтелектуал(к)и й активіст(к)и зі всієї України, здебільшого молодь, під час «ХІІ Зимової Студреспубліки» у Карпатах дискутували про «Прогрес між еволюцією та революцією». Публікуємо стенограму блискучої доповіді, виголошеної на початку Гри 21 лютого 2020р. аналізуйте!

Політична революція – це час і простір зламаних перепон і нових можливостей для людської креативності в політиці

Павло Вікнянський: Зараз відбудеться факультатив, де експерт говорить на близьку до нього тему, в якій він є фахівцем, ви також можете в ній розібратися, задаючи запитання. Я нагадаю, що запитання в нас бувають двох типів: [на розуміння й на уточнення]. Отже, факультатив на тему «Практика революцій. Прогресивні і консервативні революційні програми». Говорить український філософ, інтелектуал Михайло Анатолійович Мінаков – а для нас ще важливіше, що він – давній друг й експерт Студреспубліки і, всупереч всьому, завжди вірить і в людину, і в прогрес. Просимо, Михайле Анатолійовичу.

Михайло Мінаков: Дуже дякую, пане Павле. Отже, почнемо!

Сьогодні моя доповідь стосуватиметься практик революцій, а також того факту, що далеко не кожна революція веде до прогресу. Оскільки загальна тема цьогорічної Зимової гри – це прогрес, який розривається постійно (або впадаючи в революційні пастки, або в повільну еволюцію), нам треба з’ясувати кілька важливих питань. І передусім – що таке модернізація або прогрес.

В українській мові є чудове слово «поступ» – рух загалом, зміна ситуації. Цей поступ може бути регресивним або прогресивним. Тож прогрес – це поступ, який веде до якісного покращення, зміна з позитивною якістю.

Далі – коли ми в історії людства засвідчимо появу прогресу, він так чи інакше пов’язаний із революційними елементами. Але ці революції, як правило, були революціями в технологіях, в економіці. Наприклад, «неолітична революція», коли люди винаходять певний набір технологій, що поліпшують життя людей: присвійна непевна економіка змінюється на більш комфортну виробничу економіку, домашнє скотарство, вирощування певних злаків і садових культур.

Після цього людство переживе ще кілька революцій, як правило, пов’язаних із економічним виміром життя. Однак, про прогрес, справді неперервний, ми можемо говорити лише з початків модерну. Модерн – це є сучасність, довгий період, який починається із занепадом архаїчного порядку. А модернізація – це становлення сучасності. Вона почалася з Західної Європи у XVI ст. і продовж останніх п’яти сторічь до цього прогресу залучилося все населення нашої планети. Щоправда, попри визначення, прогрес із його якісним покращенням для більшості учасників дуже рідко приносив реальну зміну на краще.

В процесі модернізації революції стаються вже у політиці. І сьогодні ми поговоримо саме про революції в політиці. Адже сучасний прогрес, як правило, пов’язаний із певними правилами гри у розподілі влади, який потім впливає і на науку, і на економіку, і на сексуальність – на всі сфери людського життя. І нас цікавитиме революційна практика: а як насправді ставалися революції? До чого вони приводили?

Перш ніж ми зануримось у пошук відповідей на ці питання, я заперечу попередні слова мого колеги Сергія [Дацюка]. Метафізичний поділ людини на душу і тіло – невірний і шкідливий. Важливо розуміти, що людське існування скінчене. Ми живемо в бутті до смерті. Кожен наш день – це маленький крок до кінця. Це людське існування включає в себе і тіло з усіма його вимірами (інтимністю, здоров’ям, досвідом старіння, наприклад), й із душею та її різними станами (особистістю, задушевністю, індивідуальним підсвідомим, колективним підсвідомим, особистим атманом і т.д.). Всі ці різні аспекти – це все єдине людське існування, людська особа. І вона – це існування, Dasein, екзистенція, це людина, яка присутня тут і тепер. І наша особливість від інших типів існування, від рослини, від тварини, від мертвої природи – це тільки одне: ми здатні виявляти себе в творчості. І ця творчість в історії проявляється в політиці, в економіці, в сексуальності, в соціальному і т.д. Тож, коли ми говоримо про революції в політиці, ідеться про те, як себе людина виражає у творенні нових форм політики.

Загалом, революція – це час і простір зламаних структурних перепон для людської креативності та для започаткування нових начал у різних сферах життя. Нові начала, new beginnings – це термін, який запропонувала Ганна Арендт, але, скажімо, у Сергія [Дацюка] – це «інавація» з одним «н», тобто започаткування такого, чого раніше не було.

От, скажімо, коли Арендт аналізує революції, вона бере за приклад Російську революцію і виявляє її новизну: таким новим началом є Рада [робітників, селян і солдат]. У чому її сенс? До появи Рад уявлення про те, що громадян можна залучити в процес ухвалення рішень базувалося на представництві. Вважалося, що це єдина можлива модель залучення. Рада стала інституційною спробою залучити людей, які зазвичай не брали участі у виборах, але які мають інтереси й права так само як і ті, хто був активними виборцями. Це – приклад інновації, знаходження нових способів гуманізації, збільшення опцій для вибору, для життя, для свободи.

Важливо зазначити, що модерність історично мала підпитку від революцій. Історики модерну, зокрема Малія, закарбували навіть труїзм: революція – локомотив сучасності. Та й філософи, зокрема Габермас, погоджуються з тим, що модернізація, як правило, відбувається через революційні поштовхи.

З огляду на зазначене, політична революція – це час і простір зламаних перепон і нових можливостей для людської креативності в політиці. Сфера політичного – це простір «спілкування заради спільного блага», слідуючи за визначенням Аристотеля. Це спільне благо – особливе, відмінне від особистого чи приватного блага: політика – це те, що стосується кожного співприсутнього в певній політичній спільноті.

Визначники революції – це революційна ситуація (спроба) + боротьба за владну монополію + створення революційного міфу

Революційні зміни в політиці можуть відрізнятися. Як перевірити, чи була революція прогресивною? Чи вона додала щось до модерності, чи відібрала від неї? Відповідь лежить у вимірюванні того, чи стало більше публічної рівності, більше поваги до права людини і чи більшою є залученість громадян до ухвалення рішень. От хоча би ці три елементи дозволять говорити про прогресивність чи консервативність революції.

Сьогодні я вже цитував Шумпетера, коли говорив про деструктивну креативність революції. Політеконом Йозеф Шумпетер, зокрема, вказував: «І в цій деструктивній креативності дуже важливо пам’ятати: не зашкодь!». Пришвидшене покращення ситуації не завжди веде до очікуваного результату. Можливо, краще почекати і обрати поступову модернізацію. Ця його порада пов’язана із його студіями революційних практик в політиці Європи першої половини ХХ ст.

Інший вчений, дослідник революцій Чарльз Тіллі, засновуючись на всій відомій історії людських колективів, вийшов на три визначники політичної революції.

Перший – т.зв. революційна ситуація або революційна спроба. Це момент, коли уряд втрачає монополію на владу і стає лише одним з багатьох центрів влади. Така поліцентричність влади була в Україні у грудні 2013р., коли частина обласних і міських рад заявляє, що не виконуватимуть рішення центрального уряду. Це – створення революційної ситуації, підваження монополії на владу.

Другий елемент – боротьба цих центрів за встановлення власної монополії на владу. У застосунку до нещодавніх подій в Україні, це – фактично період між 20 лютого і травнем 2014р., тобто фактично до виборів Президента. Ось у цей період у нас йде боротьба за те, щоб повернути монополію на владу одною з багатьох груп. Тіллі вказує, що статистично у більшості випадків у цей момент громадянський конфлікт супроводжується інтервенціями іноземних держав. Зовнішні політичні групи підтримують ворогуючі групи в революційній країні для найшвидшого отримання монопольної влади і відновлення регулярної держави.

За Тіллі, цих двох елементів достатньо, щоби політична революція сталася. Без третього елементу – це т.зв. «тиха революція».

«Велика революція» відбувається, якщо вона набуває ще й третього елементу: створення міфу про себе, свою легітимність. І Французька революція, і Славна революція в Британії, і т.д. – вони всі створюють свій великий міф, який легітимізує владних монополістів. Так само і Жовтнева революція в Радянському Союзі мала ту саму функцію, та ще й видозмінювала його. Такий міф, приміром, творить Дзиґа Вертов у фільмі «Одиннадцатый». У фільмі ідеться про одинадцятий рік після 1917-го, після Жовтневої революції. Вертов візуалізує ідеологему, ми – переможці, ми – вільні, ми – в прогресі; це і був більшовицький міф про Жовтневу революцію.

Потім Сталін створює новий міф. Якщо більшовицький міф був заснований на Леніні, то в часи Сталін просувається культ «живого вождя» (до речі, в цьому брав участь і Вертов).

Потім – десталінізація і повернення до більшовицького тлумачення революції. Потім – неосталінський період початку Брежнєва. Потім – знову неоленінізм в Застої.

Чимало епох переживали тлумачення Французької та Американської революції… Отже, цей міф може змінюватись.

Власне, ті самі зміни були й в Україні. Якщо порівняти опис Євромайдану в 2014р. і в 2018, то ранній інклюзивний міф перетворюється на токсичну тріаду «Армія. Мова. Віра».

Політичні революції відбуваються і як боротьба за право того, щоби встановити, хто і як буде трактувати пам’ять про «велику революцію». І так встановлюється ідеологічна монополія в постреволюційній державі.

Прогресивні та консервативні революційні програми

База даних, із якою працював Чарльз Тіллі, чи той список революцій, про які говорить Малія, демонструють, що всі революції в перший і другий момент мають конфліктні програми, які можна розрізнити на консервативні й прогресивні. Консервативні мають орієнтир на минуле: ідеальна ситуація чистоти раси, етносу чи мовної групи була в минулому, і консервативна революція має лише відновити «справжній», ідеальний споконвічний порядок. Переможці забороняють критичні дослідження і використовують історію з догматичною метою. Але треба пам’ятати, що консервативні революції не обмежуються тільки расизмом чи нацизмом – їх набагато більше.

Є ті революції, а) які дивляться на майбутнє як на поле для творчості та нових початків; б) впроваджують прогресивні цілі. Революції, які ведуть до прогресу в термінах модерності – до нових начал, до ідеального майбутнього, яке передбачає більший вибір, більше права, більше інклюзії, можуть бути названі прогресивними. Серед них є два ідеальних типи:

  • Одні орієнтуються на ліберальний прогрес, коли йдеться про наголос на зростанні прав, публічній політичній рівності та аісторичності програми. Право і свобода мають бути встановлені тут і тепер. Наприклад, Американська революція встановлює права не для нащадків у майбутньому, а тут і тепер. Суд, відділений від виконавчої влади – тут і тепер; виконавча влада, підпорядкована парламентському нагляду – тут і тепер. Не колись у майбутньому!

  • Соціальні або соціалістичні революції роблять наголос на соціально-економічному праві, на соціальній справедливості. І вони базовані на історичному мисленні: вони відкладають встановлення свободи і справедливості на якийсь час уперед, а тут і тепер вводять терор задля пришвидшеної руйнації старих політичних структур. Мовляв, ось ми перерозподілимо майно і владу, встановимо нові інститути – і, можливо, наші онуки будуть жити в найкращому із світів.

Тож тут є два ідеальних прогресивних типи – аісторичний ліберальний та історичний соціальний.

Революційні практики, які прагнуть відновлення ідеального минулого, також винаходять чимало нового. Чистої раси ніколи не існувало, тож британський апартеїд – новотвір. Чистого етносу ніколи не існувало, тож етнічні геноциди – новотвори. Історично, халіфат не був місцем братерства і справедливості; намагання його відновлення – це творення нового. Однак політична уява відтворювачів минулого обмежує людську креативність і провокує встановлювати дуже несправедливі для живих тут і тепер режими.

Серед консервативних революцій слід назвати аристократичні революції, яким притаманні прагнення повернутися до станових ієрархій, сродності праці, «природного» владного розподілу, антибуржуазність, антигромадянськість. Німецький романтик Фрідріх Шлегель – один із перших, хто починає мислення в цьому напрямі, а австрійський політик-декадент Гуґо фон Гофмансталь намагався надати політичного забарвлення ідеї того, що справжній порядок у сучасному світі можуть встановити тільки аристократи.

Якщо аристократичні революційні ідеї були радше уявленнями, ніж практиками, то націоналістичні революційні практики були частими. Повернення до чистоти історично тяглих, генетично визначених колективів засобами політики у XX ст. надихали багатьох. Їм підпадали і метрополії, і племінні утворення на руїнах колоніальних імперій. Справедливість тут уявляється в термінах історичних колективів: справедливість є не для живих, а для здебільшого мертвих. Взагалі, націоналізм як уявлення – це не про живих, він про мертвих. Едгар Юнг, Ернст Юнґер, Беніто Муссоліні, Карл Шмітт, Мартін Гайдеггер, Микола Сціборський, Степан Бандера – лише кілька таких мрійників-практиків.

Ну, звісно, були й расові революційні уявлення та практики. Мета такої революції – повернення не до історичної, а до доісторичної тяглості, до біологічної чистоти. Тут головне – раса з її біологізмом та встановлення справедливості між расами. Є раса, яка буде згори, і є ті, що мають бути підпорядковані, бо вони біологічно відмінні і нерівні. Серед мислителів у расових термінах пальму першості тримає Юліус Евола.

Розмаїття революційного досвіду людства

Окрім уже зазначених відмінностей, слід розрізняти власне революції та революційні спроби. Повні три елементи революції я зазначив вище. А політичні спроби – це революційні процеси, які не призвели до революційних наслідків. Почали революційний рух, підірвали сталість держави, додали до проблем в економіки і соціумі, але нова правляча група не привела до революційного наслідку. Тож замість революції відбувся переворот, хоч мотивації багатьох груп, які підтримували цю спробу, були далекі від бажання брати участь у перевороті. Це – один із найгірших і найчастіших результатів революційних спроб, щодо яких застерігав Шумпетер.

У революцій уже склалася своя історія. Щоправда, ця історія починається із словникового непорозуміння. Революція у Британії в XVII ст. стається, коли протореспубліканський режим Кромвелів валить монарх Карл II, який у 1688р. бере королівство під свою руку. Саме це назвали Славною революцією. Цей слововжиток відсилав до астрономії: повний поворот планети навколо світила називали революцією. Так і в Британії, з чого почали – до того і повернулися. Революційної політична модернізація в Британії переривається вже тоді.

Натомість, Американська революція (1760-і – 1783) та Французька революція (1789 – 99) – це першопрохідці революційних практик. Вони творять історію, не маючи певних програм. Буквально кожні три місяці – нова революційна програма, новий революційний уряд, нова спроба монополізації влади. Потім всі інші революційні спроби будуть апелювати саме до досвіду французів і американців, адже вони найкраще описали свій міф і дали певні типи революційних програм.

Далі – Гаїтянська революція (1791 – 1804), коли раби повстали проти плантаторів. Це надзвичайно цікавий момент: перша неєвропейська революція.

Потім відбувається довгий період Боліваріанських революцій: нові республіки запускають політичну креативність нових народів у Латинській Америці, що боролися з архаїчною монархією Іспанії.

Потім – Російська революція 1917 року. Хоч вона не зовсім-то й російська, бо не тільки в Росії відбувається: та сама модель «лютневої» громадянської революції стається у Фінляндії, Естонії, Латвії, Литві, Білорусі, Польщі, Україні, Молдові, Грузії, Вірменії, Азербайджані, на Дону, в Туркестані і Сибіру. Вона прокочується населеннями імперії як революційна модель буржуазної демократії.

Разом із нею бореться інша велика революція – Російська «жовтнева» революція, яка запускає величезний транснаціональний процес марксистських революцій. Ця хвиля котилася світом аж до 1984 року по всій планеті.

Китайський всесвіт переживає кілька революцій: буржуазну в 1911р. та марксистську в 1949. В 1966 Мао політично довершує її Культурною революцію.

Потім – хвиля антиколоніальних революцій в середині – другій половині XX ст.

Далі – велика хвиля антимарксистських ліберальних революцій (1989 – 91). Власне, у цей період Україна постає як унезалежнена політична система. Це народження політичної системи в антимарксистській хвилі і досі проявляється в антисоціальні політиці та спрямованій етнолінгвістичній та класовій фрагментації, що довліє над українською сучасною політичною креативністю.

Отже, великим революціям – понад чотириста років. Давайте перевіримо себе і їх: як у нашій уяві функціонує іконографія цих революцій? Що змальовано на цьому слайді?

Із аудиторії: Франція… Британія…

Михайло Мінаков: Відтята голова, так? Це король Карл I. Це – одна з найвідоміших візуальних історій тої революції. Короля було вбито за рішенням суду і парламенту.

Наступний слайд. А це що за революція?

Із аудиторії: Наполеон Бонапарт?

Сергій Белашко: Вашингтон!

Михайло Мінаков: Це Вашингтон, звичайно. Тут зображено момент, коли Вашингтон відмовляється бути королем. У цьому міфі йдеться не просто про скидання влади британського короля – тирана, а про творення федерації і республіки.

Оце вже – Делакруа, велика Французька революція. А ось це?

Із аудиторії: Гаїті.

Михайло Мінаков: Революція у Гаїті! Французькі колоніальні війська, і раби, які боряться за свою власну свободу.

А це? Болівар, так?

Із аудиторії: Лютнева?

Михайло Мінаков: Долой монархов, да здравствует республика! Да, «в борьбе ты обретешь право свое»!

Михайло Мінаков: Що це? Українська революція?

Жовтнева революція, легко вже.

Далі? Китайська культурна, 1966-й, так?

Із аудиторії: Куба.

Михайло Мінаков: Кубинська революція.

От зараз перевіримо…

Із аудиторії: Іран?

Михайло Мінаков: Ну-ну-ну-ну?

Сергій Белашко: Какой же Иран?! Египет.

Михайло Мінаков: Не підказуйте, будь ласка, пане Сергію [сміється]. Єгипет, Тахрір. А це?

Із аудиторії: Євромайдан.

Михайло Мінаков: Євромайдан.

Отже, повертаючись до історії революцій. Франція і Сполучені Штати виникають як успішні революційні проєкти. Після них як продуктивних прецедентів запускається процес Боліваріанських революцій. Революції стають успішними практиками.

В часи 1848-го у Європі ці практики намагаються застосувати різні народи, які прагнуть перепрацювати держави тодішньої Європи і перетворити їх на республіки.

Далі активний революційний етап – 6 років між 1917 і 1923рр.

Що стається тоді з Європою? Більшість народів Європи переживають революцію. Відтоді, політичні процеси великої Європи відбуваються в політіях, створених революціями.

1982 рік – це момент найзначнішого поширення марксистських революцій (чи спроб) по світі. І вони запустили нові політичні процеси в цілій Світ-Системі.

Нарешті хвиля антимарксистських прогресистських революцій пов’язана із тим, що на 1980-ті рр. держави, побудовані внаслідок марксистських революцій, самі стають настільки консервативними, ексклюзивними і невільними, що уявлення про марксизм як шлях до прогресу слабне. Їм на зміну приходять режими, де змішані ліберально-прогресистські та націоналістично-консервативні елементи. Політичні системи, режими і культури, які тут виникають, дуже складно сприймають соціальну справедливість. Вони набагато більше пов’язані з міфом, що саме спільнота, побудована навколо певного етнічного ядра, може встановити демократичну республіку.

Потім пройшла хвиля т.зв. «кольорових революцій». Це хвиля, яка починається у Сербії в 2000 (Бульдозерна революція) і завершується у Росії в 2011 (Березова чи Снігова революція). Ця кольорова хвиля накриває і Україну; у нас вона відбувається як «Помаранчева революція».

Приблизно в 2015р. стає очевидно, що наслідки антимарксистських революцій призвели до виникнення політичних систем, чия ефективність вичерпалася. Ліберальний прогрес у Східній Європі і Західній Євразії занепав. У цей час відбувається ілліберальний поворот у центрально- та східноєвропейських країнах. Ще до того постала ціла мережа авторитарних режимів (Азербайджан, Білорусь та Росія). І між ними – кілька гібридних політій (Україна, Молдова, Грузія, Вірменія), які коливаються між авторитарними, демократичними й ілліберальними проєктами.

Остання велика революційна хвиля пов’язана із «Арабською весною».

Ось тут ви можете побачити ті держави бл. Сходу та пн. Африки, де були сильні демократичні, недемократичні та ісламістські тенденції. Ну і ті країні, де і досі точаться громадянські війни поряд із іноземними інтервенціями.

Революція є локомотивом історії, але дуже нечасто – локомотивом модернізації

Отже, я показав розмаїття революційного досвіду людства. Цей досвід вчить: не кожна революція веде до прогресу. Революційні спроби лише подеколи ведуть до встановлення і виконання проголошених цілей. Революція дуже небезпечна практика, яка частіше шкодить свободі, справедливості і життю, ніж дарує їм плоди прогресу.

Також, важливо розуміти: у кожній революційній спробі є елементи і консервативної, і прогресивної революції. Один із конкуруючих центрів точно буде консервативним, інший – прогресистським. Але хто переможе, можна потім буде судити за наслідками та міфом революції.

Очевидно, що мій аналіз відбувається з класичних ліберальних позицій. Я в революції бачу більше шкоди, ніж вигоди. Історицистська політика втрати свободи і гідності тут і тепер (під гаслом добра для прийдешніх поколінь) має набагато більше шансів, аніж аісторичний ліберальний республіканізм.

Чому в революціях більше шкоди? – Революція майже завжди супроводжується громадянським конфліктом й інтервенцією. Якщо революція починається, то скоріше за все буде розбрат, будуть спроби сецесії, будуть спроби інтервенції. І будь-яка політична сила, яка хоче запустити революцію, має пам’ятати про цей ризик.

Інші способи прогресу зашкоджують менше і несуть набагато більше вигід. Революція підриває функціональність держави і публічних інститутів, даючи шанс агентам корупції і консервативним силам встановити свою владу. Намагання прогресивних сил зробити революцію дуже часто приводить до того, що влада опиняється в руках набагато страшніших сил, ніж правили до революцій.

Тож, Малія і Габермас праві лише почасти: революція справді є локомотивом історії, але дуже нечасто – локомотивом модернізації.

Я на цьому завершую свою доповідь і готовий відповісти на ваші запитання.

Суб’єктивні розчарування революційними спробами

Павло Вікнянський: Я нагадую, що в нас є два типи запитань. Спочатку – на розуміння, уточнення. Називаємося тільки.

Віталій Слюсаренко: Чи правильно я зрозумів, що події 2014-го в Україні Ви вважаєте революцією?

Михайло Мінаков: Ні, я вважаю ті події специфічною революційною спробою, яка так і не привела до проголошених нею цілей. Державної монополії на владу та контроль над усією території України досі не відновлено. З-поміж усіх можливих міфів переміг консервативний. Тобто в Євромайдані можна виділити перший і третій елементи революції. Це та реальність, яка не описана у Тіллі. Фактично її не можна визначити ані великою революцією, ані суто революційною ситуацією – вона на межі між тим і тим.

Павло Вікнянський: Дякую. Питання на розуміння, уточнення? Якщо ні, то по змісту – прохання піднімати руки. Багато!..

Марія Корабельнікова: У вас одним із таких обов’язкових пунктів прогресивної революції була публічна рівність. Але ось при цьому, і Ви, в принципі, вірно кажете, про те що не завжди, а якщо точніше, то дуже не часто, революція має якісь прогресивні [наслідки], приводить до прогресивних змін.

І в мене таке питання: як Ви гадаєте, чи може це бути пов’язано з тим, що, по-перше, у кожної людини особисто, яка виходить на цю революцію, є революціонером в своїй душі, в кожного своє розуміння цих змін, цього «добре» і цієї якості; і по-друге, як ось в такому випадку, коли кожен – це особистість, в кожного своє «добре», якісно досягти цієї публічної рівності? Яка вона взагалі має бути, ця публічна рівність?

Михайло Мінаков: Аби відповісти на Ваше питання, я маю зробити екскурс в теорію модернізації. Як можна виміряти відбувається модернізація чи ні? Один із вимірів – це поява індивіда як джерела нормативності та носія прав, і суспільства як його середовища. Другий визначальний аспект – це поділ всіх наших із вами стосунків й інтересів на дві чіткі сфери: публічну та приватну. Сфера публічності виростає зі станового, нерівного суспільства, де тепер з’являється спільний інтерес і рівність у його обговоренні. Публічність промовляється як рівність у правах та можливостях. Ми всі – громадяни, всі дбаємо про публічні права і всі маємо право брати участь в обговоренні того, що таке наше спільне благо.

Індивід і поділ на публічне і приватне співвідносяться негармонійно. Індивідуальний інтерес є часто сильнішим за публічний. Тож є корупція як порушення межі між публічним і приватним. І корупція нищить прогрес.

Окрім того, ворогом публічності є «соціальне». Це – інший принцип нерівності, який перебуває в модерності і весь час намагається захопити сферу публічності, розділивши усе суспільство на спільноти, яких по-різному стосується закон. У сучасній Україні ви можете побачити різні групи зі тим, як до них застосовують Кримінальний кодекс, наприклад. Або конституційне право навчатися рідною мовою. Тут «соціальне» виступає як сурогат публічності, новий спосіб відтворення нерівностей.

Отже, типологізувати революцію ми можемо, вимірявши, чи зросла публічна рівність, чи зберігається відмінність публічної і приватної сфер, чи збільшилися права громадянина і залишаються громадяни солідарним суспільством, чи збільшився вибір у живих.

Павло Вікнянський: Дякую, Михайле Анатолійовичу! Тут була рука…

Максим Кучма: Здравствуйте. Скажите, говоря о распаде социалистического лагеря, Вы включаете в этот перечень Югославию или относите ее в отдельную категорию, и почему?

Михайло Мінаков: Фактически распад Югославии тоже начинается с 1989. Недавно в журнале «Идеология и политика» вышла интересная статья косовского ученого. Он описывает распад Югославии с т.зр. косовара, гражданина непризнанного государства. Он очень убедительно показывает, что Югославия начинает распадаться в момент, когда сербы начинают создавать этническое государство в рамках Югославии, подменяют федерацию национальным принципом. И эта подмена происходила именно в логике борьбы с косоварами. Это ударило по всей федерации – и начался распад.

Итак, да все 1990-е – это период распада в Югославии. Но в отличие от Восточного блока, Югославия распадается вопреки интересам внешних игроков. Очень большой вопрос, были ли пост-Югославские революции национально-прогрессистскими? В этом году у нас нету участников из Балкан… Но из своего опыта скажу, что балканская молодежь очень жестко относится к тому, что произошло с их странами в последние 30 лет.

Павло Вікнянський: Было много рук – поднимите, пожалуйста, еще раз.

Андрій Гриценко: Михайле Анатолійовичу, можете уточнити трошки детальніше, що таке деполітизована політія, будь ласка?

Павло Вікнянський: Оце було типове питання на розуміння. ОK, хай буде, але зрозумійте – і давайте структуруємо, щоб усе було доречно. Прошу.

Михайло Мінаков: Зазвичай, деполітизована політія – це мета консервативних революцій. Їхня мета побудувати специфічну гармонію, за якої припиняється конкуренція за право встановлювати інтерпретацію того, що таке спільний інтерес.

Саме тому консервативні революціонери створюють власні, антиаристотелівські визначення політичного. Наприклад, Карл Шмітт просував ідею, що політика – це виживання одної спільноти за рахунок іншої. Власне кажучи, деполітизована політія – це державне утворення без сфери публічності і з наперед встановленим суспільним благом, інтерпретувати яке має право лише держава.

о. Антоній Рудий: Скажіть, будь ласка, щодо такого явища: як взаємодіють влада, отримання легітимності влади і створення оцього революційного міфу? Наприклад, чому в нас, у Порошенка не вдалося, а у Путіна такий міф чогось працює?

Михайло Мінаков: Дякую, панотче. Ви знаєте, я не згоден, що в нас не працює.

От ми з Вами поки їхали з вокзалу досюди, скільки ми бачили перейменованих вулиць у відповідності нового міфу? Міф «Революції гідності» досить сильний, і він не обов’язково управляється з центру…

Що стосується Путіна, то він – політик з кола реакційно-консервативних сил. Його ідеологія спрямована на руйнування революційних міфів.

Найскладніше – утримати емансипативний потенціал революцій

Павло Вікнянський: Дуже дякуємо! Спробуймо інший фланг, можливо у нас одне – два питання питання є. Олег, потім Сергій.

Олег Слизько: Доброго дня, Михайле Анатолійовичу! Як Ви вважаєте, чи процес революції постійно потребує зусиль в оновленні і в нових смислах, коли одна революція продовжується протягом кількох десятиліть? Наприклад, як у Радянському Союзі, мені здається, починаючи з Леніна і через Сталіна поступово пішло, що у руля країни стояли люди, які не відповідали замислам цієї революції, взагалі ідейно були більш віддалені. От як передавати оцей сигнал у майбутнє після саме прогресивної революції, щоб він тримався через постійне оновлення смислів?

Михайло Мінаков: Власне кажучи, революція довго тривати не може. Цей час і простір дуже короткий. Дуже скоро соціальні, економічні структури стабілізуються і припиняють революційну практику.

В Україні останній революційний час-простір устиг запустити децентралізацію, люстрацію, ще кілька практик… На момент оформлення цих політичних інновацій у вигляді законопроєктів, революційний імпульс вже був слабким.

Революційну програму також сильно змінила війна. У війни своя програма реформ – і вона геть інша, і не революційна. Те, що стається після 2014-го, – це невиконання революційної програми Євромайдану. І у суперечності між програмою війни і програмою революції до влади повернулися клани.

Сергій Белашко: У меня вопрос. Собственно, [фото, где] парень, когда флаг с орлом был, события 1979г. – я ничего не услышал об этих событиях, хотя за ними последовала цепная реакция: Бахрейн, Ливан и так дальше. И вот в этом же контексте я не услышал ничего о волнах демократизации, о боливарианском социализме. То есть это потому что эти явления не являются прогрессивными или потому что там отсутствовали какие-то критерии собственно революционности?

Михайло Мінаков: В коротком докладе всего не скажешь. Для меня, например, боливарианский социализм – это очень интересный процесс. Хотя он, наверное, не революционный, а эволюционный больше, если говорить о последней волне, боливарианских социалистических проектах.

Сергій Белашко: Ну, чавизм.

Михайло Мінаков: Да, верно. Лидеры, подобные Чавесу, приходят к власти при помощи легитимных способов обновления власти, и они проводят радикальную инклюзивную политику. Чавес – чем он был силен? Он вовлек в процесс принятия решений группы людей, которые никогда в этой политике не принимали участие. Они и расово, и классово иные – бедняки с племенным происхождением. Но их вовлечение в политику двояко: их права выросли благодаря патрону; им еще предстоит эмансипация, но они уже влиятельная сила, которой манипулируют авторитарные патроны.

Что касается Иранской революции – это один из классических примеров консервативных революций. Обычно, когда говорят о консервативной революции, тот тут же думают о нацизме в Германии и о фашизме в Италии.

Сергій Белашко: И в Испании…

Михайло Мінаков: Да. Это – классические европейские примеры.

На самом деле, иранский пример – это очень интересный пример изначально консервативной революции. В период, когда Хомейни находится в Париже, до приезда в бунтующий Иран, готовил теории, которые потом станут практиками с ярким консервативным характером.

В своем докладе я не упоминал Иранскую революцию в силу того, что она скорее консервативная. А я пытался рассмотреть связь прогресса и революций…

С фашистской революцией в Италии тоже не все просто. Она плохо вкладывается в эти идеальные типы. С одной стороны, она явно консервативная, с расовым и этническим подтекстом, а, с другой стороны, ее культурная программа – футуристическая, они много думают о будущем. Впрочем, когда смотришь на 1932 и на практики после него… В 1932г. выходит книга Муссолини «Доктрина фашизма», написанная приблизительно через 10 лет после его прихода к власти. И тут он начинает создавать новую фашистскую теорию, где модернизму больше места нет. Модернистское консервативное десятилетие завершается, и консервативная революция переживает еще один внутренний переворот.

То же самое с Мао и Маоистской революцией: победа Мао в 1949г. не означала, что строится социалистическое государство. Он постепенно, лишь к 1950-м гг. приходит к той идее, что, да, нужно повторить советский эксперимент, с учетом ошибок, конечно.

А если мы посмотрим еще на советское переживание Большевистской революции, то Сталин – это явно антибольшевистский тип. В его правление достижения большевиков начинают уничтожаться. Большевистский режим, при всех минусах, при терроре – это специфический республиканский режим, который включает очень много процессов инклюзии и равенства. Сталинизм же куда более монархичен.

Большевистские эксперименты связаны не только с советами и федеративной республикой, но и с сексуальностью. В 1920-е происходит советская сексуальная революция, «половое раскрепощение» и эмансипация женщин и гомосексуалов. Сталинизм же сопровождается сексуальным традиционализмом и криминализацией многих сексуальных практик.

…Одним словом, с революциями и их идеальными типами нужно работать с осторожностью.

Павло Вікнянський: Блестящий доклад! У нас еще есть трое суток для того, чтобы об этом всем активно говорить и дискутировать. И Михаил Анатолиевич, от нас – наш замечательный артефакт [вручает республиканскую футболку-2019]. [аплодисменты]




Підпишіться на Телеграм-канал Studrespublika, щоб оперативно отримувати найважливішу інформацію про діяльність Студреспубліки

Автор: Михайло Мінаков, авт. ред.