Треба добра довга розумна солідарна воля!

Для прогресу слід нарешті розірвати нищівне коло дистопії, коли в програші переважно всі — а значить, мусимо забезпечити максимально можливу соціальну інклюзію. «Політика і прогрес: український вимір» — це тема факультативу всесвітньовідомого українського філософа, експерта Студреспубліки Михайла Мінакова, прочитана ним у рамках ЗиСР-ХІІІ у Карпатах [+ відео].

Інтелектуал(к)и й активіст(к)и, молодь зі всієї України під час «ХІІІ Зимової Студреспубліки» у Карпатах спільно осмислювали тему «(Р)еволюційний план для прогресу України та людства». Щоб, зокрема, зрозуміти, чому з нашою державою все так прикро та як долати дві базові суперечності української екзистенції, — вивчайте стенограму та відео основної частини доповіді маститого інтелектуала, виголошеної по Skype на старті Гри 26 лютого 2021р.!

Михайло Мінаков: Моя сьогоднішня доповідь присвячена зв’язку політики і прогресу. Зокрема ми з вами поговоримо про основні суперечності, що визначають цей зв’язок, і про перешкоди, які для кожного з нас — і для вашого покоління, і для мого — заважають творчій самореалізації, щасливому довгому життю і нашому, і наших дітей.

Я виходжу з того, що за умови наявності доброї і розумної солідарної волі (але зверніть увагу: довга добра розумна солідарна воля!) ситуацію можна змінити на кращу. За нашу спільну тридцятирічну історію ми бачили вплив і доброї, і злої волі на нашу повсякденність. Ми зустрічалися і з розумною злою, і з нерозумною доброю волею. Ми часто бачили — і проявляли — волю одноразову, короткотермінову — на кілька днів, місяців, ну на рік від сили. Тоді як для належних змін потрібне зусилля щодня кількох поколінь, які жили у згоді з певними спільними правилами, не переглядаючи щоп’ять років. Це, звісно, дуже складно.

Перша базова суперечність: політика — не про владу, а влада — не про політику

Наша освітня система не прояснює дітям і молоді принципові відмінності між політикою і владою — а між ними величезна прірва. Політика — не про владу, і влада — не про політику. Політичні системи їх намагаються сумістити, і в межах ефективних правових держав це вдається, однак зазвичай вони діють у суперечності одна до одної.

Почнімо з базової відмінності влади і політики. Політика має комунікативну природу. Я нагадаю визначення Аристотеля, який винаходить поняття для засвідчення і прояснення того, що таке політика: політика — це спілкування заради найвищого спільного блага. Спілкування — «койнонія», комунікація — це водночас і обмін інформацією між рівними громадянами на агорі або на форумі, і засвідчення різних громадянських позицій у розв’язанні наявних спільних проблем і в розумінні найвищого спільного блага, і створення самої політичної спільноти у цій койнонії, визначення тих, хто до неї належить, і утримання їх у постійному діалозі і «щоденному референдумі». В радикальному випадку політика як комунікація може виглядати навіть як громадянська війна: від спільної згоди — до спільної незгоди й аж до війни.

У цій комунікації проявляється політична влада — одна з груп на якийсь час отримує центральне місце, а їхнє тлумачення найвищого зі спільних благ стає загальнозначущим. Теж на якийсь час. Управління часом життя спільноти і є політичною владою.

Навіть як політична, влада весь час підриває публічну рівність політики, суперечить їй. В політичній комунікації визначається, хто належить до спільноти, а хто не належить. Є чимало політичних спільнот, які постійно зменшуються, виключаючи то одну, то іншу групи, за мовною, релігійною, ідеологічною, етнічною, расовою, соціальною, ґендерною та іншими ознаками. Влада має свою креативність у руйнуванні політики і громадянської рівності.

Влада — це відношення між пануванням і упокоренням, контроль за бажаннями і життям іншої людини, малих чи великих колективів. Якщо горизонт політики тягнеться від згоди до громадянської війни, то горизонти влади — від тотального панування над життям і смертю (біовлада та некровлада) до покірного існування у виконанні наказів. Біовлада диктує неповторним одноразовим індивідам як і в яких межах жити, народжувати і народжуватись. Некровлада наказує кому, як та коли помирати. Влада між життям і смертю створює умови для покірного виживання.

Ось це — фундаментальна суперечність між владою і політикою. А політична влада — хіазм їхніх суперечностей, де обмеження неймовірній шкоді від цих суперечностей може покласти лише право і добра довга розумна солідарна воля.

Якщо життя політичної спільноти бодай трохи має простору для права, громадянства і свободи, то у політичній боротьбі певні групи перемагають у дискусії, отримуючи на якийсь час політичну владу, тобто отримує право визначати для цілої спільноти, що саме є найвище спільне благо. — У межах права, Конституції. Якщо ці межі переходять, то політика завершується і починається узурпація — правління насильної влади, правління поза політикою. Поки влада діє в межах політики, є і громадянство, і республіка (спільна, публічна справа). Однак ця дія є завжди суперечливою, що ставить перед політичним спільнотами постійно нові завдання знаходити все нові розв’язання, а отже — бути постійно залученими до ухвалення рішень.

Отже, перша суперечність між політикою і владою не має ідеального розв’язання, що робить громадянство станом постійної участі у діалозі рівних. Суперечність завжди є, і кожна політична система, держава, — це набір політичних інститутів, які водночас мають зменшувати шкоду від цієї суперечності і збільшувати вигоди від спільного життя в політичній спільноті. Так, з інституційного погляду, сучасна Україна — це політична система, побудована кількома радянськими і принаймні одним пострадянським поколіннями. Ми й досі живемо в політичному світі, побудованому після Другої світової війни. Зважаючи на те, як діє Конституція, ці інститути значною мірою зруйновані, а нові — не установлені.

Друга базова суперечність — між державою і країною

Друга базова суперечність, яка стосується саме України — це суперечність між державою і країною. Держава — це система владних центрів та груп, які їх контролюють, що постійно намагається контролювати людей і розмаїття груп, що населяють країну. Держава постійно намагається контролювати населення і давати уніфіковані приписи, як цьому населенню жити. А країна — це розмаїта ризома людського життя з багатьма відмінностями, з багатьма світоглядами і релігіями, з багатьма мовами, з багатьма культурами. Країна — це одне слово для позначенні множинності культур життєвого світу і довкілля, живого культурного і дикого світу навколо нас.

У взаємодії країни і держави може бути суголосся, наприклад, як «соборність». Україна в 1990-ті роки виникає на ідеї соборності, коли розмаїта країна разом намагалася розвинути такі політичні структури, які б — зважаючи на тоталітарний та посттоталітарний досвіди — не заважали б життю більше ніколи. Після п’яти років дискусій було створено Конституцію України як документ, що засвідчив компроміс не тільки різних елітних груп, але й різних частин країни. Так постав політичний простір розмаїтої української політики з багатьма партіями, ідеологіями, фінансово-політичними силами, які разом намагаються намацати такі відносини, які би давали людям можливість жити, творити, проявляти себе, а, з іншого боку, держава забезпечувала б свій суверенітет, збирала би необхідну кількість податків та забезпечувала б безпеку і свою, і населення.

Сучасна Україна та її владні інститути виросли у стані «Післявійни»

Історія держави свідчить, що першу базову суперечність розв’язували по-різному різні часи. Скажімо, в домодерні часи традиція задавала правила і розподіляла обов’язки і між монархом, і між другою ланкою піраміди, і між підданими. Традиція задавала алгоритм життя кожній більш-менш розумній істоті в спільноті; традиція задавала свій балансир влади і політики, без застосування логіки громадянства і рівності. Підкорятися правилам традиції мали всі у піраміді влади. Політики ж було до мінімуму.

Якщо ми говоримо про сучасність і про Україну, то Україна — це є країна, економічно-виробничий комплекс і держава, витвірені після Другої світової війни. Якщо ми подивимось на Україну в 1944-му році, то це — новий старт для всіх. Міста і села потребували відтворення населення, економіка — перезаснування, культура — нового винайдення на руїнах. І все це в умовах свіжого досвіду тотальної війни на цих землях у 1941‒44 рр. і в умовах нового насилля того, що називається Postwar… Є чудова книжка Тоні Джадта «Післявійна» (Postwar), де йдеться про те, що навіть мир після жаху тотальної Другої світової війни був жахливим, надзвичайно складним, несправедливим. Сучасна Україна і її владні інститути виросли в цих умовах.

Суперечність між політикою і владою, країною та державою інституалізується за умови перезапуску повоєнного світу. І цей повоєнний світ починається зі страшних демографічних речей, які творилися по всій Європі від Лісабона до Владивостока — це т. зв. демоциди, депортації, етнічні та ідеологічні чистки, переселення народів. Саме тут виникає нове покоління управлінців, особливе розуміння країни як об’єкту технологічного управління, ставлення до людей саме в термінах некро- і біовлади, а не політики. У спустошених землях люди — це не громадяни, а біологічні особини, які треба перенаправляти для відтворення певного типу заселення, для побудови індустріального світу, для нової війни із Заходом. Так постає наш соціальний світ.

Далі Україна як форпост Радянського Союзу розвивається спочатку в межах сталінського тоталітарного проєкту, а потім в умовах відлиги і нового авторитаризму в політиці. У соціально-економічному та культурному просторі життя повертається зі створенням нового розмаїття, урбанізації, індустріалізації, модернізації. І всім цим управляли три групи еліт, що постійно боролися за контроль КПУ і Радміна у Києві.

На початок 1950-х в Україні з’являється три номенклатурні центри, які починають керувати відновленням країни. Це групи, які складалися в радянській номенклатурі, через входження до мереж партійних та господарчих еліт у Донецьку, Дніпропетровську та Харкові. Ці групи боролися за два типи ресурсів: фінанси, які надходили з центру Союзу, і людські потоки. Вони мали швидко заселити свої території, запустити економічне життя у себе. І чим більше ти контролюєш фінансів і людей, тим більше шансів на те, що ти захопиш владу в Києві.

Так з’являються перші регіональні клани ще в межах Комуністичної партії України. Вони боролися за посади секретаря ЦК КПУ в Києві і за керівника Ради Міністрів УРСР. Якщо один клан ставив свого першого секретаря, то інша мала свого голову Ради Міністрів. В останні десятиріччя існування УРСР, найвищий партійний пост посідав Щербицький, виходець з дніпропетровського клану й імовірний наступник Брежнєва. Противагою йому були змінні керівники Ради Міністрів, які походили переважно з Донецька. Свій баланс був і тут.

Україна: від однієї з наймодерніших частин СРСР — до системи, де у програші переважно всі

В таких владно-політичних умовах на 1990 рік УРСР була одною з наймодерніших частин Радянського Союзу. Прогрес, з усіма його радянськими особливостями, тут давався взнаки і в соціальній структурі, і в демографії, і науці, і освіті, і культурі. Темна сторона цього прогресу найточніше маніфестована у Чорнобильській катастрофі.

Дуже цікаво перечитувати оцінку радянських республік експертами Німецького банку під керівництвом Юрґена Корбетта (Deutsche Bank) 1990-го року. Експерти в 1990-му році намагалися спрогнозувати, що буде з Радянським Союзом, і в їхніх оцінках — дуже цікава суміш вгаданого і невгаданого. Вони вгадали розпад СРСР. Але схибили щодо України. За їхнім прогнозом, з-поміж усіх радянських республік найбільшу перспективу мала Україна, оскільки її соціальний, індустріальний та культурний потенціал був неймовірно значним…

1991-го року починається період незалежності з мінімального розрив між державою і країною. Перебудовна політика дозволила мешканцям Україні підійти до досить комфортного способу життя, а незалежність до цього мала додати політичну свободу. Але в 1990-ті роки сталося не дорощування комфорту свободою, а обмін політичних свобод на соціально-економічне благополуччя.

Політичний прогрес в УРСР приводить до появи документу «Декларації про [державний] суверенітет». Цей документ про суверенітет є угодою між країною і державою про те, як співіснувати далі, як перетворити політичну систему, щоби примирити державу і країну, і не тільки примирити, а ще й і жити на вигоду одне одному.

В 1992-му починається історія ходи від політичної суверенності да ідеологічного плюралізму. Створюються політичні партії, посилюється конкуренція — і тут же перша політична криза 1993р. Робітничий рух з південно-східної України і націоналізм із західної України зустрічаються в Києві. Змінюється президент (ним стає дніпропетровець Кучма) і починається боротьба з Радою за Конституцію. Еліти, держава і країна сходяться у конфлікті, що буде завершено лише у компромісі 1996р. Результат «конституційної ночі» був аж не такий поганий. Інша справа, що засновники Української Республіки так і не змогли створити сильні гаранти виконання Конституції: аж дотепер ані Президент, ані Конституційний суд насправді гарантами конституційних норм і свобод не були.

Отже, перші 5 років незалежності України — час політичного прогресу, досягнення балансів між державою і країною, подолання сепаратизму і відмова від ядерної зброї.

Водночас ми винаходимо ринок. Дикий, жорстокий капіталізм. В приватизації у клінчі зійшлися держава і країна, а перемогли нові старі сили — регіональні клани перевинайшли себе як олігархів, і упокорили собі державні органи.

Також у цей час відбувається винайдення ідентичностей. Прогрес вимірюється не тільки в сукупності соціальних благ, освіти, медицини, чистої води, здоров’я. Доступ до благ зменшується за рахунок збільшення свободи — неочікувана модель розвитку. Для засновників Української Республіки 91-року суперечність між багатством і свободою була несподіванкою. Якщо відкласти в бік країни Прибалтики, то в 12 пострадянських республіках є обернена кореляція між свободою і прибутком: принаймні в останні тридцять років, якщо доходи зростали, то політичні свободи зменшувалися; якщо ставало більше політичних свобод, до доходи неелітних родин зменшувалися. Щоправда, нові кризи і санаційні режими з 2014р., здається, порушили цю тенденцію (авторитаризм перестав приносити економічні вигоди своїм населенням).

У цих дисбалансах між державою і країною в Україні особливу роль відіграють олігархічні неформальні мережі. Між країною і державою виникла низка «родин», олігархічні клани, які контролюють і поведінку населення, і дії держави. Коли треба, клінч між державою і країною стається в інтересах тих чи інших олігархічних кланів, а коли треба мир і співробітництво, вони забезпечують і це.

І так у нас виникає дуже специфічна система, коли є формальні владні відносини: є президент, є парламент, є суд — і є неформальні владні відносини, які взагалі відмовляються від політичної функції, але які контролюють владу і підривають політичну комунікацію громадян заради спільного блага. І от в цій дивній системі, де є олігархія, системна корупція і час від часу відбувається зіткнення держави і країни, у програші переважно всі.

У довготерміновій перспективі, у програші навіть олігархи. Олігархи не є капіталістами, адже вони обслуговують не капітал, а багатство. Захоплене, накопичене і зароблене в Україні багатство виводиться в інші юрисдикції, в інші банківські системи і назад може повертатися лише у вигляді т. зв. офшорних інвестицій. Але тут, на території України, це майно є радше архаїчним багатством, ніж зростаючим капіталом, і вся владно-політична система побудована так, щоби безпека цього багатства була тільки у кількасот родин.

Після політичної кризи 2014-го року і початку війни кількість компаній, які належать керівництву країни, не змінюється. Попри фінансово-економічні негаразди, ці 2% компаній після революційних спроб дещо збільшують контроль за майном в Україні. Протести і повстання мають на меті збільшення політичних свобод, відновлення права і справедливості, але нестабільність дає олігархічним групам шанс на посилення свого контролю економіки, що потім приводить до зменшення і відбитих політичних свобод.

Виглядає так, що у посталій соціально-політичній системі економіка і політика розвиваються в Україні всупереч одне одному. Виглядає так, що ми створили капіталізм без капіталу, демократію без права, і суспільство, яке, прагнучи вийти з периферійного статусу і доєднатися до світ-системного ядра, лише посилює свій периферійний статус. І в цих умовах спроби перезапустити прогрес приводять до того, що ми робимо все більше кроків назад, аніж уперед.

Як подолати дистопію?

Ось тут і виникає питання: як можливий прогрес? В одній зі своїх книг я назвав наш розвиток дистопією. Ми наче перебуваємо в просторі, де ані утопія, ані антиутопія не стаються (що не так вже й зле), але разом і з цим не стається і прогрес — загальна глибока трансформація. Здається, що який би імпульс не надходив до нас — отримання незалежності, початки свободи, Помаранчева революція, Євромайдан, війна, багаторазові спроби реформ — всі ці імпульси гасли і лише посилювали суперечності всередині. Імпульси не спричиняли прогресу.

У наукових дисциплінах, які вивчають прогрес і перспективи, є давня суперечка, чи посилює війна прогрес у суспільстві, що воює? За ті роки, що точиться ця дискусія, фактично є дві рівноважні позиції. Одні показують, що для частини народів війна спричинює прогрес, оскільки дисциплінує суспільство, мобілізує населення, упокорює опозицію, примушує населення до неконсенсусної покірності — і тоді починається прискорений розвиток індустрії і ВПК, посилення служб безпеки й армії. Інші, навпаки, говорять: війна токсична для прогресу, розкладає спільноти, додає суперечностей всередині країни, що підривають можливості одне одного. І виглядає так, що досвід української війни не спричинив помітного індустріального чи безпекового прориву.

Імпульси революційних спроб 2004‒05 і 2013‒14 років також не спричинили до тривалого прогресу. Якщо вимірювати за свободами, за багатством вибору, який громадянин може здійснити, за доступністю медичних послуг, за доступністю освіти, за доступністю чистої води, чистого повітря, то ми коливаємось між рухом уперед і відступами назад. Це власне і є дистопією. Виходить так, що наші революції — це революції без революційного поступу. Повстання є, зміна влади є, революційний міф є, а от зміни, які революція обіцяла, не стаються. Натомість, є депопуляція, деіндустріалізація, війна, підважений суверенітет, що стримують розвиток і тримають нас у периферійному статусі.

І хіба це не привід для нарікання Долі: «Ну все, 30 років поневірянь, ну скільки можна!?.»

Вихід, як на мене, у виборі на користь доброї довгої розумної волі.

Воля до чого, чия? Ще одного «білого вождя», втілення колективної волі? Цих «білих вождів» уже було чимало: художник з Відня, селянин з Романьї, семінарист з Горі…

Ні, добра воля і вождь несумісні.

Добра воля проявляється в спільних діях рівних громадян, що знають про умови свого соціального існування і готові до тривалого співробітництва. Це має бути воля, заснована на соціальній інклюзії: «Лише разом ми можемо подолати спільні проблеми!»

Потрібна максимальна соціальна інклюзія!

Визначення мети, до якої має вести ця воля, — визначення аристотелівського найвищого спільного блага — має встановлюватися (і переглядатися час від часу, чи туди йдемо) у суспільному полілозі. Цей полілог має бути заснований на визнанні одне одного рівними і поважними, без досвіду Facebook-срачів і «культури скасування». Полілог має діяти постійно й на різних щаблях — на площадці з сусідами в багатоквартирному будинку чи на вулиці села: в межах місцевої громади і на національному рівні. Приклад тяглого, неперервного неуспіху громади Києва, де кожен новий мер гірше попередника і де міськрада не слугує громаді, має бути дороговказом, як не робити. Соціальна інклюзія має перемогти цей тренд розірваності, звести разом різні меншини і різних індивідів.

Незадовго до смерті Дельоз якось дав визначення нового лівого, соціал-демократичного руху. Оскільки великий клас пролетарів зник, кому має служити соціальна демократія? Його відповідь: так, наші суспільства в реальності — це спільноти багатьох меншин. І якщо держава буде не заважати, а підтримувати полілог, не вип’ячувати права одної з меншин, а зводити ці меншини разом і допомагати співпраці, то тоді ми отримаємо можливість до соціальної і культурної інклюзії, полілогу довгої доброї волі до спільного життя і прогресу.

Крім того, ми маємо говорити про інклюзію біополітичну. Українці, як і інші народи, мають мати доступ до професійних, якісних медичних благ. Ковідний пандемічний досвід показує, що ця функція держави — наприклад, забезпечення вакцинації від належного інформування й до доступності якісної вакцини — украй важлива і для всіх менших нашого суспільства, і для кожного індивіда, і для економіки. Але йдеться не тільки про ковідну хворобу. Суспільне здоров’я — обов’язок сучасної держави, де є політика важливіша за владу.

Біополітика у розширену розумінні також передбачає і визнання права дикої природи на співіснування з нами на території України.

Далі, інклюзія в освіті і науці — це те, що має бути встановлено, і [має бути] воля до цього на кілька поколінь вперед.

Інклюзія громадянська — передумова вище викладеного. Етнонаціоналізм має бути чітко потлумачений як національна загроза. Вперед ми можемо йти тільки як спільнота рівних громадян і рівних меншин.

Інклюзія правова — так само базова, як необхідність поважати Конституцію та діяти в дусі конституційного патріотизму. Справжній патріотизм — це дотримання угоди між громадянами, країною та державою, закладеної в Конституції.

Інклюзія має вимір екологічний. Біополітика має враховувати й потреби біорозмаїття.

Ну і, нарешті, в умовах стратегічного союзу України з Заходом, цей ресурс слід використовувати не лише для безпеки, але й для посилення правового розвитку, політичної свободи і встановлення відповідальної інклюзивної політики. Ось цей ресурс Заходу ми чомусь не використовуємо.

Як людина, яка говорить з вами сьогодні з Італії, з об’єднаної свободою Європи, я впевнений, що добра воля і співпраця всіх народів Європи може повернути життя і перспективу Європі, щоби знову розвиватися в мирі, без війн між народами, без бідності і без конфліктів всередині країн.

Дякую за увагу!

Третій шлях — «перманентна еволюція з елементами революції»

Іван Усов: Вітаю, пане Михайле, мене звати Іван і в мене наступне питання. Ось Ви розказали… чи правильно я розумію, що Україні не підходить еволюційний шлях, тому що ми спочатку неправильно вже йдемо, тобто не можна продовжувати так далі без революційних змін?

Михайло Мінаков: Не зовсім правильно. Я пропоную третій шлях між еволюцією і революцією. Якщо вже ми маємо невдалий досвід обох, недовгих еволюцій, невдалих революцій, і неминучих відкатів, я пропоную довгу волю до, якщо хочете, перманентної еволюції з елементами революції (у сенсі започаткування нових начал).

Але це все термінологія. Головно, треба відновити співпрацю різних спільнот, якими повна країна, заради відновлення простору, де може бути розвиток в інтересах усіх, без створення внутрішніх ворогів і репресованих спільнот.

Я часто чую від своїх українських студентів про те, що повага згадується лише як певна теорія, яка належить певним центрам влади — треба змінити ось цей погляд, де право належить країні, держава слугує країні, влада має бути використана на користь громадян і спільнот. От якщо ми зможемо довгий час утримувати логіку співпраці і логіку упокорення центрів влади країні, то ми можемо піти шляхом, яким йшли народи Заходу, світ-системного ядра. Ця модель прогресу довела свій стратегічний успіх для тих, хто здатен до довгої волі.

Але це не єдина модель прогресу. Можливо, ми зможемо найти іншу. Що важливо — це спільно знайти цю модель, перестати рухатися по нищівному колу й іти у визначеному напрямку історично значний час.

Павло Вікнянський: Дякуємо, Михайле Анатолійовичу! […] Що ж, сидимо завантажені — і рівнем проблем, і що з цим робити далі. Надзвичайно цікаво було почути конструктивний пас про багатоманітну Україну, Украину многообразия, і сподіваємося, що у нас вийдуть насичені і напружені три доби нашої роботи. Дуже шкода, що Вас немає з нами особисто, віримо, що це станеться наступного разу, але вже не лише з позиції размышлений, але також і практичніших речей по втіленню модернізаційних і прогресистських планів в реалії — і в Україні, і не тільки в Україні.

Михайло Мінаков: Дякую вам, тримайтеся! [аплодисменти]

Автор: Михайло Мінаков, авт. ред.