Експерименти з пам’яттю пришвидшують крах

Прес-служба Студреспубліки

3 года назад

Аби повернутися в Історію, треба повсякчасна робота над власними помилками, висновки з чужих хиб й осмислення всього і вся. Замість пропаганди та політики безпам’ятства — деміфологізація, зважена та максимально об’єктивна політика пам’яті, яка конструює майбутнє, тобто дозволяє шукати спільне, те, що робить нас Людьми. Для цього Студреспубліка організувала у Києві IV Громадянський лекторій на тему «Політика пам’яті як політика для живих» [+ відео].

Історія — це не щось відсторонене й віджиле, вона прямо впливає на наше майбутнє. І може бути як джерелом травм, так і надавати нам глибоко відрефлексовані, а значить позитивні знання і досвід. На IV Громадянський лекторій по політиці пам’яті^*, який відбувся 13 листопада 2021р. у центрі Києва, у Товаристві «Знання» України, зібралися небайдужі громадян(к)и та потужні прогресивні інтелектуал(к)и — Ілля Афанасьєв, Андрій Єрмолаєв, Андрій Золотарьов, Михайло Мінаков (по скайпу), Денис Пілаш, Валерій Солдатенко, Павло Федорченко-Кутуєв, Олег Ясинський. Конспективний матеріал — нижче.

Систематично, за участі провідних мислителів/ьок і практиків/ес України та зарубіжжя, на різних проєктах і програмах Республіканського руху, Студреспубліки досліджується і осмислюється проблематика інноватування, модернізації України та світу, необхідні для цього надзусилля. Люди довгої доброї волі зобов’язані здійснювати опір — ділом, але також і словом. Республіканська відповідь на спроби насадження несвободи, все більший наступ на наші права і свободи — вільна дискусія всупереч ідеологізованому офіціозу й ідеолого-політичним репресіям.

Громадянські лекторії від Студреспубліки — інтенсивні лекторії з глибоким обговоренням ґрунтовних доповідей стали гарною інтелектуальною традицією, справжнім святом для вільних людей — присвячені складним темам: майбутньому й урокам минувшини, універсальним громадянським цінностям, достойному місцю нашої країни в глобальному контексті (з 2015р., це вже був 20-й; віднедавна еволюціонували до своєрідної «школи»/«університету»). Це простір свободи без цензури і хейтспічу, де кожна думка важлива і де немає правильних чи неправильних позицій.

Для подолання безпам’ятства, недопущення помилок і розбудови Інакшого майбутнього в дусі новаторства історичної творчості критично важливо чесно і неупереджено дискутувати про минувшину — без маніпуляцій, замовчувань, пересмикувань, ярликів і міфів. До чого призводить загально-світоглядне й історичне невігластво, нахабство й неповага до людей ми всі прямо зараз на собі відчуваємо. За останні роки переконалися, що спрощення веде лише до деградації всього, а при неефективній політиці пам’яті, побудованій на ресентименті, люди живуть гірше.

Попередній змістовний доробок республіканців акцентує, що громадянські справи, зокрема сфера пам’яті, різноманітні дискусії — то не справа (навколо)державних комісарів/ок, ідеологів/инь, а жодної необхідності в «інститутах безпам’ятства» немає.

Просунута модель колективної пам’яті має знайти місце для всіх, будуватися на найскладніших для кожної епохи уявленнях і включати футурологічну проєкцію. Не потрібно боятися того, що історія, минуле є політичними, навпаки, важливо не забувати, що розвинуте суспільство неможливе без плюралізму, без діалогу і різноманітності думок, коли є можливість бачити ціле в його складності, суперечності.

Під час відкриття лідер республіканців Павло Вікнянський, підкреслив, що у часи атомізації, дезорієнтації, декласованості ледь не більшості населення, ми, республіканці, намагаємося бути вектором альтернативи. «Громадянські лекторії — це для України унікальний формат громадянського просвітництва, але ми б дуже хотіли, щоб за покликом серця багато людей займалися цим: спільно збагачувалися знаннями, поширювали принципи діалогу, свободи, рівності, братерства/сестринства, аби ми не були хворі на невігластво, і, відповідно, «демони» не заволодівали нами. Це не для того, щоб «скушать грантік», гарно пристосуватися в житті, а через те, що особистісно реалізуватися можливо виключно в контексті Інакшого і Спільного».

З вітальним словом також виступили директор видавництва «Саміт-книга» Іван Степурін і філософ, мистецтвознавець, голова правління Київської міської організації Товариства «Знання» України Василь Неволов, які відзначили, що для них почесно співпрацювати зі Студреспублікою, що «взаємодія з молодими, прогресивними, активними вселяє у нас почуття того, що ми також є такими ж і хотілося б нашу співпрацю продовжувати довгі-довгі роки».

А друг і партнер Студреспубліки, громадський діяч, підприємець Олексій Бурбак наголосив, що в ці часи затемнення люди прогресу, залучаючи досвід минулого, мають створювати інтелектуальний продукт, який, конструюючи спільне майбутнє, торує розвиток суспільства.

Націоцентризм й умисне нищення історії як науки

Доповіддю «Наукова історіографія і пам’ять: сучасний дискурс» розпочав інтелектуальний марафон Валерій Солдатенко, знаний історик, член-кореспондент НАН України, ексдиректор Українського інституту національної пам’яті, експерт Студреспубліки.

«Пам’ять, якщо не ускладнювати розмови, — це просто пригадування людини про процеси, явища, події, особистостей. А інструментом «постачання», доведення до нашої пам’яті знань слугують, передусім, історичні праці, тобто опублікована (паперова) історія — зазначив фахівець. — Галузь знання, що вивчає історію історичної науки, тобто процес руху до істини, реалій давнього і не такого давнього досвіду, — це історіографія. Якщо хочете, це своєрідне «мірило» якості того наукового продукту, який ми споживаємо. Відтак зв’язок між історіографією і пам’яттю безпосередній і органічний».

1991р. виніс вирок соціально-політичній історії для всього пострадянського простору — в сторону була відсунута соціально-політична історія як напрям і сутність дослідницьких процесів, а рішучий крен було зроблено в бік націоцентризму. Хоча радянська історіографія справедливо потребувала певної, почасти серйозної корекції, зокрема, до врахування національних чинників. Як не згадати, що саме через звинувачення Георгія Пятакова і Миколи Скрипника в невірному розумінні, допущених помилках у національному питанні їх зображували антиленінцями, по суті, ворогами власної нації, хоча саме їх патріотичні дії якнайбільше були розраховані на забезпечення українського, народного інтересу. Однак в націоцентричній системі координат вони виглядають ще більшими антигероями. З їхнім тяжінням до реалізації планів соціальних перетворень вони вже «не вписуються» в концепцію Української революції, зміст якої буцімто обмежувався необхідністю розв’язання національного питання і проблемою створення власної державності. Начебто в цих пориваннях українство було на диво єдиним; жодних суперечностей, тим більше конфліктів на соціальному ґрунті, не існувало, як не виявлялося протистоянь в ідеологічній сфері, що виключало Громадянську війну. Чималі зусилля витрачаються для того, щоб «обілити» сутність західних агресій і окупацій, довести їх правомірність, що пояснюється протидією імперіалістичному курсу північно-східного сусіда.

Злам-1991 призвів до того, що понад 2 тис. кандидатів і докторів наук по історії партії надзвичайно швидко стали фахівцями з історії України. Валерій Федорович відзначив, як з тих часів катастрофічно зменшилася кількість годин викладання історії в школі та вишах, а також крайню нестачу справді нових, якісних досліджень (можна допустити, що переважна більшість — десь аж до 80% дисертацій — це просто переписані західні видання). Серйозні історичні дослідження в націоцентричному ключі, як не дивно, також гальмуються. Тож необхідно, незважаючи на ідеологічно-політичні суперечки, відновлювати довіру до історичних знань, прагнути бути об’єктивними. Тоді по-справжньому буде збагачуватися, ставати реалістичнішою, істиннішою й наша пам’ять.

Знущання з пам’яті призводить до контрпам’яті та розколу

Політичний експерт Андрій Золотарьов говорив на тему «Політика пам’яті як інструмент зміни ідентичності». Інтелектуал зауважив, що термін «історична політика» з’явився (але не був втілений) у 80-х рр. в ФРН, проте апробований був уже в новітній Польщі.

Зараз в Україні історія і пам’ять представляються як арена боротьби із «зовнішнім і внутрішнім ворогом» і перетворилися в арену постійних маніпуляцій, відвертих фальсифікацій (наприклад, подача визволення Києва від нацистів як начебто негативної події; зовсім ігнорується цивілізаційний стрибок півдня України за Катерини II) і зведення історичних рахунків («переграти ту Громадянську війну») — у підсумку, минуле, яке повинно об’єднувати, стає лише ареною політичного протистояння, дуже чітким маркером «свій-чужий».

Показово, що за оцінками доповідача, лише порядку 10% сприймають наративи офіціозного мейнстриму, а за соціологічними даними, більше половини молоді 18–35 років не пов’язує своє майбутнє з Україною, до того ж не маючи бажання служити в ЗСУ, про що свідчить хронічне невиконання плану призову. Тобто наявні політика пам’яті, освітня та молодіжна політики — вкрай неефективні, а молодь, по суті, виховується масовою культурою, спотвореною культом індивідуального успіху.

У таких умовах, коли ще й ліві де-факто заборонені, виникає контрпам’ять, яка протистоїть мейнстриму. Лінія зміни ідентичності може стати лінією нового розколу держави. Незабаром, на думку експерта Студреспубліки, вірогідний «ідеальний шторм», тобто все посиплеться — а такими ситуаціями завжди користуються зовнішні сили.

«Середньому класу з амбіціями — дуже легко промивати мізки»

Незалежний журналіст, який проживає у Чилі, Олег Ясинський, виступив із доповіддю «Україна в дзеркалі Латинської Америки та світова війна з нашою пам’яттю», в рамках якої запропонував подивитися на все, що відбувається в Україні (у т.ч. на те, що пов’язано з колективною пам’яттю), через фокус Латинської Америки, на яку наразі дуже схожа Україна, і аналіз закономірностей глобальної політики. Національними проблемами думати пізно — все однаково і у нас, і в Латинській Америці.

А мерехтливість доби видна, зокрема, по тому, що всі війни з XX ст., на думку спікера, — гібридні: правила не поважають; чим більше брехні, тим більше шансів на перемогу.

Отже, до паралелей. Як і в Латинській Америці, в Україні відбувається експансія акул міжнародного капіталу, порівняно з якими національний капітал (олігархи) — ніякий, тому й відступає. Драматичний тренд: з американської залежності деякі латиноамериканські країни — без діалогу з громадянським суспільством — переходять до китайської. Компанії КНР, до речі, ведуть себе точно так само, як і західні, на ідеологію не заморочуються, а часто ще більш хижацькі.

Парамілітарес, тих, кого в 60-ті рр. називали «ескадронами смерті», в Україні часто-густо називають «активістами»: це організована злочинність (з різною ступінню жорстокості), яка повністю, за допомогою військових та економічних структур, контролюється владою. Через те, що загрози режиму зі сторони громадянського суспільства в Україні слабкі, то такий терор, як був раніше в Латинській Америці, тут поки не потрібен — але чимдалі, тим гірше. В Україні ЗМІ віртуозно обговорюють другорядні питання, повністю ігноруючи головне, — це дозволяє здійснювати тотальне падіння рівня освіченості та критичного мислення. За цих умов можна обійтися і без формальних диктатур (приміром, як у нинішній Колумбії).

Теперішня представницька демократія — це пародія (на Заході — більш ювелірна), бо демократія — це засіб, а не ціль. Неолібералізму потрібні манкурти — люди без пам’яті, тоді з цієї ідеологізованої виборчої маси можна ліпити що завгодно. Середньому класу з амбіціями — дуже легко промивати мізки (на відміну від, наприклад, індіанців Мексики, Болівії, де з простими селянами і роботягами це зробити дуже важко, відповідно антикапіталістична боротьба там успішніша).

Держава вкрадена капіталом — тож громадянам потрібно захищати свої права. Для цього капіталістичні структури задавлюють культуру населення, просуваючи, зокрема, ідеологеми, що зараз ані революції, ані національно-визвольні рухи неможливі, а війна буцімто дуже «сексі». До того ж система привласнює прогресивний, лівий порядок денний (зелені рухи, фемінізм, емансипація сексуальних меншин, захоплення революції в Нікарагуа тощо). Проте ліві, які захищають капіталізм, — не ліві.

Варто усвідомлювати, що справжній лівий процес — завжди інтелектуальний. А наразі кричання лозунгів марніше, ніж коли б то не було. Натомість необхідна альтернатива знизу і зліва (як сапатисти): завдання — і економічні зміни (як у традиційних марксистів XX ст.), і внутрішні (особистісні).

Ознаки дрібнобуржуазної підприємницько-«синдикалістської» «зеленої» республіки

«Про «зелену» (нео)ліберальну утопію» — тема доповіді, прочитаної філософом, експертом Студреспубліки Андрієм Єрмолаєвим, яка дає блискучу соціально-класову характеристику «зеленому» режиму та демодернізаційному укладу, що формується, — для розуміння влаштування відповідної надбудови (частиною чого є політика пам’яті).

В 2019р. відбулися архітектонічні зміни суспільних практик — водночас сама система принципово не змінилася. «Зелена» держава — дрібнобуржуазна, підприємницька (підприємницько-«синдикалістська») республіка з ідеологією «українського лібертаріанства»: специфічна монополія дрібного і середнього капіталу — молодих по віку, без моральних докор (прийшли у владу з підприємництва і повернуться туди; у них немає розуміння, що бути і підприємцем, і чиновником, — це як і балериною, і артилеристом; такий чиновник комерціалізує місце, щоби створювати/розвивати свій бізнес), дуже егоїстичних, а значить, внаслідок некомпетентності, залежних від великих систем. За цих умов прожектерство — норма, а кризи є природніми.

Одночасно держава кінцево губить стратегічні економічні висоти (в першу чергу, великі комплекси). Ця втрата означає, що втрачається уклад (це прекрасно видно по підходу до ринку землі): віддається на відкуп зовнішнім агентам все більше і більше (а «собі» — внутрішній ринок і бюджет). Імітативну деолігархізацію режим перетворив у демонізацію і вичавлювання окремих осіб.

У суспільстві через це поки, на жаль, запит на те, щоб «заспокоїтися», «щоб ніхто не чіпав» — а не на альтернативу. Якщо не зупинимо, то нас чекає 10-річчя формування нової постіндустріальної України, такої собі «голохвастовщини»: гордоновщини — в медіях, арестовичів — в сфері політичного. Втім, це середовище не любить, відкидає інтелектуалів — але воно їх і боїться.

Втрачено знання щодо поваги до багатоманіття

Зі скайп-доповіддю «Ідеологічна монополія на пам’ять» виступив філософ, експерт Студреспубліки Михайло Мінаков. Науковець відзначив, що, на відміну від української дійсності, під час цього Громадянського лекторію вдалося створити простір міжпоколінського спілкування з повагою до плюралізму.

Пам’ять — це складний когнітивний процес, який працює із ситуаціями і подіями, що більше не існують. Кожен тип пізнання — надзвичайно складна процедура, але пам’ятання — спогад, акт пам’яті, є, на думку всесвітньовідомого українського інтелектуала, найскладнішим, оскільки його предмет більше не існує. У феномені «колективної пам’яті» виділяється три категорії пам’яті: культурна, соціальна та колективна.

За допомогою політики пам’яті маніпулюють «уявними спільнотами»: управління колективною пам’яттю — це управління колективним безпам’ятством, коли вивільняється жахливе.

Маємо бути пильними, адже звільнитися від ідеології неможливо, відповідно ідеологія є і можливістю, і викликом. Тим паче в умовах, коли втрачено абсолютно очевидне для початку пострадянської трансформації знання щодо поваги до багатоманіття і неповторення ідеологічного диктату. Наявна політика творення нових інститутів колективної пам’яті прямо пов’язана з сьогоднішньою автократизацією, гальмує внутрішньоукраїнський діалог і підживлює старі й веде до нових колективних травм. Знаковою стала заборона комедії Зеленського «Ржевський проти Наполеона» — як іронічно зауважив доповідач, з цих міркувань з часом кіно «Слуга народу» також їм варто б заборонити.

Конфлікти мають сприяти Спільному Благу

«Університет та історична пам’ять: сьогоденний американський досвід» — тема «обломівсько-маніловських розмислів», як посмішкувато назвав жанр свого виступу історичний соціолог Павло Федорченко-Кутуєв, про те, що поки не набуло поширення в нас, але в академії Штатів і Британії вже є.

Мова насамперед про «трійцю ліволіберального мейнстриму» (за Нілом Ферґюсоном): 1) woke, 2) cancel culture, 3) BLM. Західні кампуси — це простори активізму, але зазначені прогресивні процеси дуже суперечливо сприймаються в інших прошарках американського суспільства (звернемо увагу на резонанс навколо справи Кайла Ріттенхауса). Ці хтонічні для загалу тенденції чудово відчув Трамп, що і принесло йому електоральну перемогу.

Дослідник акцентує: як хочемо побачити основні світові розломи близького майбутнього, треба дивитися, що відбувається в західному університеті. І хоч конфліктів не уникнути, але треба робити все, щоб результатом було Спільне Благо.

Політику пам’яті використовують для прикриття економічних оборудок

Історик, публіцист Ілля Афанасьєв прочитав доповідь «Лідери громадської думки про історію та втеча з інформаційного Шоушенка».

Хоч історії і немає в переліку найбільших проблем згідно соціологічних даних, але в інтернет-дискусіях здебільшого звертаються саме до історичних аргументів і стереотипів. До Євромайдану було три найбільші групи історичних стереотипів: українські націоналісти, російські націоналісти і радянські патріоти. Взагалі, на «позицію» дуже впливає ресентимент і родинні травми. Поки бачення українських націоналістів «перемагає» і фактично прийняло вигляд світської релігії, де «Росія — істинне ім’я диявола (споконвічного ворога)».

Вчений констатував, що наразі політику пам’яті особливо цинічно використовують для прикриття економічних оборудок, викривлюючи, а то й відверто придумуючи пропагандистські відсилки на щось у минулому. Лакун, вільних від «промивки мізків», надзвичайно мало, от, зокрема, топ-блогери — це похідна від телевізора, тобто також продукт олігархів; а те, що на українському кіно дерибанять кошти, відповідно воно надзвичайно неякісне, на наше щастя, нас рятує від масованої пропаганди ще й звідти.

Боротьба лише за культурну гегемонію приречена на поразку

«Неоліберальна гегемонія, декомунізація та антисоціальні реформи» — тема доповіді історика і політолога Дениса Пілаша, в якій він обґрунтував, що політика пам’яті є частиною ідеологічного апарату, який скріплює класовий характер нинішніх соціально-економічних конструкцій.

Звернімо увагу, якщо тепер і говорять про клас, то він або середній, або креативний. Втім, наявна буцімто-впливовість дрібного буржуа, насправді лише підтверджує відомий вислів британського політеконома Девіда Гарві, що зараз всюди відбувається реставрація влади великого капіталу (хоч, діалектичним чином, капіталізм не встигає вийти з однієї кризи, як залазить в іншу), але в Україні ось саме в такому вигляді. Тому боротьба лише за культурну гегемонію приречена на поразку.

У неоліберальної гегемонії в Україні дві ідеологічні опори: ідеологія національної єдності («ми, тіпа, за одно») і лівофобія. Нав’язується, що треба думати, як атомізовані індивідууми: або для більшості — заради виживання, а для інших — заради індивідуального успіху. Як наслідок, панує самоцензура — значно сильніша за побиття молодчиків.

Окрім фальсифікованої і викривленої пам’яті, аби не допустити навіть натяку на спротив і альтернативу, всупереч очевидному величезному масиву Спільного Блага, завойованого лівими, агресивно нав’язується боротьба з «совком», що ніби від усього лівого (вужче — радянського) треба відмовитися. Тоталітаристський дискурс, який використовувався як засіб боротьби проти СРСР під час холодної війни, зараз знову послуговується як ідеологічна зброя (от, приміром, «закон про декомунізацію» — дуже непропорційний). Воднораз, іронічно, як новітні цензори наслідують кондову радянську хейт-спіч-лексику: «пережитки», «вороги народу» тощо.

Тепер істориків перетворюють в «комісарів пам’яті», яким опонують немедійні, менш впливові, які не мають опори на держапарат, але, з наукової т.з., більш достойні науков(и)ці.

Треба нарешті навчитися застосовувати складніші оптики!

Підсумовуючи IV Громадянський лекторій «Політика пам’яті як політика для живих», погодилися, що деструктивні експерименти з пам’яттю посилюють примітивізацію суспільства і пришвидшують крах будь-яких держав.

Нищення історії як науки і дегуманізація освіти — частина глобального тренду/плану. Незважаючи на «пєснь песимізму» через наявні новий імперіалістичний поділ і безпорадність дрібнобуржуазного за характером українського суспільства, необхідно, звісно, шукати міжнародної солідарності людей довгої доброї розумної солідарної волі, одначе час нарешті навчитися відповідати і самим за себе.

Павло Вікнянський резюмував, що в умовах оцього нашого «звичайного капіталізму» треба застосовувати оптику, яка дозволяє за будь-якими діями роздивлятися інтереси тих чи інших класів, груп і структур. «Проте, не чекати з моря погоди, а бути готовими до абсолютно різних ситуацій, не просто не опускати руки, а розуміти, що це направду крила — треба їх розправити і летіти, і показувати приклад іншим. Потенційно тих, хто здатен мислити і діяти, дуже багато — це мільйони тих, хто зараз не має ані голосу, ані можливостей, ані ресурсів, ані майбутнього».

Найактивніші учасники події отримали інтелектуальні подарунки від видавництва «Саміт-книга» — гарні книги.

Пізніше будуть опубліковані стенограми доповідей, а Студреспубліка обов’язково продовжить активну роботу з розвитку громадянського суспільства та навернення України на шлях прогресу.

Партнери: Інститут вільної історії (Інститут боротьби з безпам’ятством), ВГО Товариство «Знання» України, Газета прогресивних людей «Нова Республіка», видавництво «Саміт-книга», SendPulse.

* Громадянський лекторій відбувся за дотримання адекватних і повністю законних карантинних приписів