fbpx
 
НОВИНИ
РЕГІОНИ
АР Крим
Вінниця
Волинь
Дніпропетровськ
Донецьк
Житомир
Закарпаття
Запоріжжя
Івано-Франківськ
Київська обл.
Кіровоград
Луганськ
Львів
Миколаїв
Одеса
Полтава
Рівне
Суми
Тернопіль
Харкiв
Херсон
Хмельницький
Черкаси
Чернівці
Чернігів
м. Cевастополь
м. Київ
Світ
Білорусь
КАТЕГОРІЇ
всі теми
Новини Cтудреспубліки
Новини НДЛМ
Новини ВМГО
Аналітика
 
25-11-2019 / Аналітика /  Україна

Минуле об’єднувати не може

Історія – це не щось відсторонене, вона прямо впливає на наше майбутнє. Й може бути як джерелом травм, так і надавати нам відрефлексовані, а значить позитивні знання і досвід. Тому з колективною пам’яттю треба надзвичайно обережно, з повагою до людей. Для подолання безпам’ятства Студреспубліка організувала у Києві інтелектуальний діалог III Громадянський лекторій на тему «Політика пам’яті як політика для живих» [+ відео].

У дискусії про уроки минувшини – без маніпуляцій, замовчувань, ярликів і міфів, яка відбулася 16 листопада 2019р. у Науковій бібліотеці ім. М.Максимовича Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, взяли участь спраглі до пошуку правди громадян(к)и та потужні інтелектуал(к)и – Ілля Афанасьєв, Сергій Дацюк, Ольга Михайлова, Денис Пілаш, Валерій Солдатенко, Олексій Якубін. Про що ж говорили – в стислому конспекті.

Історія — це людський простір. А людина складна і суперечлива.
Тому й історія складна і суперечлива. Тому в історії немає і не може
бути «сакральних тем». Усі теми відкриті й складні. Іншими словами,
або все зрозуміло, але ми невільні, або ми вільні, але тоді нічого не
визначено остаточно. Чи здатні ми визнати той факт, що ми вільні?
Або не здатні?

Дмитро Горін, історик

Республіканська відповідь на спроби насадження інтелектуальної несвободи – це вільна, з повагою один одного, дискусія всупереч ідеологізованому офіціозу і загрозам ідеолого-політичного насильства. Без глибокої рефлексії не буває достойного майбутнього.

На початку інтелектуального марафону лідер республіканців Павло Вікнянський акцентував: «Важливо чесно вдивлятися в минуле, щоб будувати майбутнє» і нагадав, що Громадянські лекторії – це не парад марнославства, не місце, щоб показати, який я «вумний і красівий»; це простір, де дізнаються про нове, де ми зберігаємо плюралізм, де можна вільно, без цензури поставити будь-яке питання.

Історію реабілітує відмова від політичної доцільності

Доповіддю «Революції і пам’ять: несистемні міркування в сучасному історіографічному й політичному контекстах» розпочав подію Валерій Солдатенко, знаний історик, член-кореспондент НАН України, екс-директор Українського інституту національної пам’яті. «Інтелект зараз не затребуваний, а представники мого цеху, як і всі гуманітарії, сильно завинили, бо молоді люди навіть не можуть знайти нормального дороговказу», – так фахівець описав дух часу для України. Зокрема, дискредитували поняття революції – цілком природній шлях прогресивного розвитку суспільства, коли вже неможливо еволюційно розв’язати суперечності.

Але досвід революцій є надзвичайно корисним – як особистісний (приклади самопожертви, працелюбства і вміння відчувати маси у революціонерів), так і колективний. «Історія має властивість повторюватися – на новому витку, в нових умовах, але принципово вона багато що дублює. Якщо уважно будемо ставитися і вивчати то старе, будемо розуміти, як не допустити помилок», – нагадав призабуте метр.

Історія вчить нас підходити до всього не з бухгалтерськими мірками (коли все оцінюють, наприклад, ростом ВВП). Порівняйте, як надзвичайно болюче питання землі вирішувалося 100 років тому – і зараз: УНР дозволила володіти максимум 40 десятинами землі (≈43 га) – і порівняйте з лімітом у 210 тис га, який хочуть запровадити зараз.

Прикро, що свідомо замовчуються або ганьбляться унікальні явища, які дала Україна людству, як то націонал-більшовизм (націонал-комунізм), створений українцями всупереч, до речі, позиції Леніна. Українська національна революція тоді через об’єктивні обставини переросла в Українську національну соціалістичну революцію – і сталося це на 20 років раніше за подібні події в Китаї на чолі з Мао.

Реабілітація історії, впевнений фахівець, полягає у відмові від пануючої кон’юнктурщини через опору на наукову методологію, а не політичну доцільність.

Від домінації нацпам’яті виграє тільки Росія

Наступною була співдоповідь «Конфлікт різних моделей/ідеологій колективної пам’яті в сучасному виборі України» політологині Ольги Михайлової і філософа Сергія Дацюка.

Дослідниця зосередилася на політологічній оптиці колективної пам’яті, зауваживши, що колективна пам’ять – це не дуже надійний путівник по історії, бо зафіксовані історичні події можуть закарбуватися, а можуть і ні в колективній пам’яті, до того ж вона включає і ті події, які могли б відбутися. Для колективної пам’яті важлива не так фактична, як емоційна та мотиваційна складові, а її змістом є суб’єктивно забарвлена «правда», проте не об’єктивна істина. Національна пам’ять має потужно-мобілізаційний ефект: може бути як позитивною, так і негативною (щодо частини свого населення або інших народів, держав).       

Політика пам’яті в Україні – дуже політизована, кожен новий Президент – це нова політика пам’яті. Також в Україні доволі сильною є традиція історичного активізму, коли консервативна спільнота істориків починає впливати на контент освіти та медій далеко не одними лише науковими засобами. Відповідно справа колективної пам’яті – має бути задачею не істориків і політиків, а політичних філософів.

 

 

 

 

 

На думку Ольги Михайлової, потрібне поєднання різних пам’яттєвих матриць (урбаністичної, ліберальної тощо), а від безоглядної домінації національної пам’яті не виграє ніхто, крім Росії.

Плюралізм – ефективний запобіжник проти дебілізації

Свою частину доповіді Сергій Дацюк розпочав із фіксації 3-х принципів, які дають можливість існувати країні (не державі, а саме країні):

  • інтегрітет – спеціальними зусиллями втримування цілісності на різних рівнях суспільства, інститутів, держави, міжнародних зв’язків тощо. Це штучне теоретичне уявлення. Інтегрітет має бути договірний (інакше – недовговічний);
  • суверенітет – повинен мати стратегічний характер, стосуватися майбутнього; Якщо ж на вашій території здійснюються чужі проекти, програми, стратегії, то, скоріш за все, і вас незалежних у майбутньому теж не буде. Цей принцип незалежний ні від ідей, ні від партій, ні від персон, якщо спробуєте його порушити, то майбутнього у вас немає;
  • моралітет – існування в суспільстві позиції, яка виступає за загальне благо (в умовах, коли суспільство зараз фрагментоване). Не за класове, не за благо нації, держави – а за суспільне. Маємо завжди вибір, що пам’ятати: гідність/приниження, осмисленість/глупство тощо.

Ці елементи дозволяють побудувати різні моделі колективної пам’яті. Зараз поки домінує модель, побудована на ресентименті (Український інститут національної пам’яті, який її розробив і втілює, як сказав філософ, – це «тупий звір»), й вона, як бачимо, неефективна – відповідно, нам потрібні складніші моделі, де буде місце всім – і ми вмістимо всіх: і Петлюру, і Винниченка, і Скоропадського, і Махна, і Бандеру, і більшовиків тощо. Просунута модель колективної пам’яті має будуватися на найскладніших для кожної епохи уявленнях і включати футурологічну проекцію.

Треба бути свідомими того, що установки – сильніші за ідеї, тому такими сильними є імперіалісти, і тому плюралізм є ефективним запобіжником проти дебілізації населення.

Ціна питання формулювання прогресивної моделі колективної пам’яті – українська суб’єктність, інакше Захід, передусім європейці, знову розплатиться в своїй імперіалістичній гонці поляками і нами. 

Замість Інституту нацпам’яті – Інститут майбутнього?

«Який Інститут нацпам’яті нам потрібний/чи потрібний: 12 рекомендацій» – злободенна тема доповіді політолога, кандидата політичних наук Олексій Якубін. Основні пункти критики нинішнього стану УІНП:

1) останні роки інститут став партійним (як у 30-і рр. ХХ ст.) – і це виглядає жахливим анахронізмом, адже населення виявилося набагато сучасніше за політиків/ес;
2) впливає на формування «всезагальної ідеології», хоча у нас не може бути державної ідеології згідно ст. 15 Конституції України;
3) надзвичайне ідеологічне трактування радянського минулого, зокрема його матеріальної спадщини. Промовчимо про пам’ятники Леніну, але масове знищення цінних радянських мозаїк – це формат ніби «європейської ІДІЛ» і аналогічно є відображенням магічного мислення;
4) не зважаючи на думку громадян, фактично здійснював перейменування вулиць, міст тощо. Це фактично було актами насильства;
5) посприяв погіршенню стосунків із такими важливими для нас країнами, як Польща й Ізраїль;
6) не є академічно-історичним інститутом, мав би скоріше перейматися публічним образом пам’яті, який склався, але не претендувати на ексклюзивні історичні наукові дослідження.

Маємо чітко розуміти, що минуле не може об’єднувати. Якщо все ж уявити, що УІНП таки потрібен Україні, то його варто переназвати, наприклад, Інститут пам’яті суспільства чи спільної пам’яті або Інститут майбутнього й озадачити наступним:

  • розробляти ідеї, які об’єднують громадян і можуть викликати захоплення, на яких можна побудувати спільні позитивні емоційні й інтелектуальні образи, враження про Україну як потужну прогресивну державу, яка має багато науково-технічних досягнень;
  • пропагувати емансипативний досвід різних груп (робітників/ць, жінок, чоловіків, ЛҐБТКІ+ тощо);
  • сприяти децентралізації історичної пам’яті, адже безперечно, що на місцях краще зрозуміло, що робити з історичними подіями та персонами;
  • збирати усну історію;
  • активніше використовувати соціологію, щоб розуміти як, наприклад, зараз громадяни відносяться до різних державних свят.

Кількість людей на Євромайдані: кейс маніпуляції, яка все ще працює

Історик, публіцист Ілля Афанасьєв говорив про «Кількісні оцінки Євромайдану науков(и)цями України: «Марші мільйонів», «купка екстремістів» чи інше?», намагаючись на болючому для українців матеріалі розібратися, як маніпулюють свідомістю громадян медії та політичні сили.

Дослідник порівняв кількість мітингувальників/ць у буремні часи 2013-2014рр. у 3 знакові дати: 21 листопада – коли люди почали збиратися на Київському Майдані, 1 грудня – коли відбулася спроба штурму Адміністрації Президента і 8 грудня – коли відбувався т.зв. «Марш мільйонів».

У залежності від щільності стояння на 1 м2 можна розмістити від 1 до 5 людей. Майдан Незалежності ж має площу 36 300 м2, а якщо додати ще й вул. Хрещатик, то разом це 70 860 м2. Відповідно до таких вихідних, маємо: 21 листопада – 45-50 тис, 1 грудня – близько 150 тис і 8 грудня (в усій центральній частині Києва) – 200-250 тис людей.

У той же час медії, опозиція й міліція, оцінюючи кількість мітингувальників/ць, давали такі цифри: 21 листопада: медії й опозиція – 100-150 тис, міліція – 20-50 тис; 1 грудня – медії й опозиція: 500 тис – 1 млн; 8 грудня – медії й опозиція: 500 тис – 1 млн, міліція – 100 тис.

Характерна історія вийшла з новорічним концертом однієї з лідерок Євромайдану-співачки Руслани, яка хотіла 1 січня 2014р. побити світовий рекорд масового співу гімну й побити рекорд Індії, де в травні 2013р. разом заспівали гімн 121 630 ос. Представники «Книга рекордів України» на захід прийшли, але рекорд… так і не зафіксували.

Тобто опозиція і значна частина медій, яка їм підігрувала, свідомо створювали ефект, що «у нас тут більшість, тут весело, якщо ти українець – давай до нас».

Найбільш негативним є те, що навчальні посібники, схвалені Міносвіти, містять не просто на 20-30% завищені цифри, як це робить більшість кар’єрних українських істориків, але збільшені в 5-6 разів.

Декомунізація – це спосіб виключення лівих і їхніх ідей із дискурсу й політики

Заключну доповідь на III Громадянському лекторії по політиці пам’яті мав історик і політолог Денис Пілаш із темою «Чим небезпечні історичний ревізіонізм і прирівняння комунізму до нацизму».

В Україні на заміну кафедрам наукового комунізму фактично прийшли кафедри наукового націоналізму, коли сусловсько-брежнєвські специ з марксизму-комунізму швидко перейменувалися на «націонал-консервативних звитяжних воїнів боротьби за національне тлумачення історії» і з не меншим завзяттям почали вибивати все, що стосувалося соціальних чинників в історії. Це супроводжується історичним ревізіонізмом у вигляді негаціонізму, коли відкидаються наукові факти.

У політичних цілях було зручно всі проблеми, прорахунки списувати на важку спадщину тоталітаризму. А термін «комунізм» і досі залишається в Україні таким, в який можна помістити все що завгодно, що не подобається, і постійно з ним боротися.

З метою делегітимізації політичних супротивників/ць, усе, що лівіше від центру у Східній і Південно-Східній Європі, роблять таким, що ніби несе на собі тавро злочинів. Приміром, скандальний закон про декомунізацію в Україні спеціально писали таким чином, щоб делегітимізувати всіх лівих – виключити їх і їхні ідеї не лише з дискурсу, а з форм актуальної політики. Але треба бути надзвичайно обережними, бо подібна політика призводить до масових вбивств, як це сталося, зокрема, в Індонезії, де у 1965-66рр. знищили від 0,5 до 1,5 млн причетних до компартії людей.

Спрощення веде до деградації

Після всіх доповідей організатор(к)и та спікер(к)и III Громадянського лекторію «Політика пам’яті як політика для живих» підвели змістовні підсумки: в контексті політики пам’яті не потрібно боятися того, що історія, минуле є політичними як такими, важливо не забувати, що розвинуте суспільство неможливе без плюралізму, без діалогу і різноманітності думок, коли є можливість бачити ціле у його складності, суперечності.

Павло Вікнянський резюмував: «Ми переконалися за останні 5 років, що спрощення веде лише до деградації всього», а при поганій політиці пам’яті люди живуть гірше.

Водночас мають бути не тільки суперечки про минуле, але необхідно вибудовувати місточок у достойне майбутнє за допомогою імплементації футуристичних елементів у політику пам’яті. Замість пропаганди та політики безпам’ятства — потрібна деміфологізація, зважена та максимально об’єктивна політика пам’яті, яка шукає не те, що розділяє, а те, що робить нас Людьми.

Пізніше будуть опубліковані стенограми доповідей, а Студреспубліка обов’язково продовжить подальшу роботу з розвитку громадянського суспільства та навернення України на шлях прогресу.

Партнери: Інститут вільної історії (Інститут боротьби з безпам’ятством), Наукова бібліотека ім. М.Максимовича Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Газета прогресивних людей «Нова Республіка», видавництво «Саміт-книга», SendPulseTelegram-канал «Можливості», Журнал соціальної критики «Спільне».

Про І Громадянський лекторій у Києві (2019; міжнародні відносини) 
Про ІІІ Громадянський лекторій у Києві (2019; свобода слова) 
Про ІV Громадянський лекторій у Полтаві (2019; громадянин, громада і держава)
 

Про ІІ Громадянський лекторій у Києві (2019; інновації та «нова індустріалізація») 
Про ІI Громадянський лекторій у Києві (2018; політика пам’яті) 
Про ІІ Громадянський лекторій у Києві (2018; свобода слова) 
Про І Громадянський лекторій у Києві (2018; інновації та «нова індустріалізація») 
Про І Громадянський лекторій у Києві (2017; політика пам’яті) 
Про ІІI Громадянський лекторій у Полтаві (2017; громадянин, громада і держава) 
Про I Громадянський лекторій у Києві (2017; свобода слова) 
Про ІI Громадянський лекторій у Полтаві (2016; громадянин, громада і держава) 
Про І Громадянський лекторій у Полтаві (2015; громадянин, громада і держава) 






Автор: Прес-служба Студреспубліки