Свобода слова — це не про слова. Це про достоїнство
Свобода слова — універсальна цінність. І це не лише про журналістику, а загалом про можливість мати голос, а значить обстоювати свої особистісні та колективні, класові інтереси. Тим паче, коли наступ на свободи, зокрема свободу слова — це сумна реальність України. А значить, люди довгої доброї розумної солідарної волі зобов’язані здійснювати опір — ділом, але також і словом. IV Громадянський лекторій на тему «Свобода слова в умовах безпекових викликів: чому не можна її обмежувати», організований у столиці Студреспублікою, був дуже на часі.
Наступ на свободу слова — надзвичайно важлива публічна проблема, вона потребує суспільної уваги, обговорення та вирішення. Чому й був присвячений IV Громадянський лекторій по свободі слова*, який відбувся 12 червня 2021р. у центрі Києва, у Товаристві «Знання» України, де зібралися небайдужі громадян(к)и й потужні експерт(к)и — Віра Андріюк, Олександр Мартиненко, Михайло Мінаков (по скайпу), Василь Муравицький (по скайпу), Андрій Окара, Сергій Чернявський, Віктор Щербина, Олексій Якубін. Стислий конспект події — нижче.
Уневолюють не лише умови українського компрадорського олігархічно-мафіозного капіталізму, але й безпосередньо державно-політичний тиск. Шокує, що багато хто це виправдовує. Натомість республіканці послідовно обстоюють свободи, саме тому методи громадянського просвітництва у нас серед ключових.
Цензура і замовчування тепер стосуються всього небажаного порядку денного, який містить загрози мафіозно-клановій системі — насамперед, коли мова йде про питання прогресу, модернізації та миру, пошуку альтернативнихсуб’єктних моделей розвитку України.
Все гірше стає з базовими правами та свободами людини не лише в Україні, а і в т.зв. «розвинутому світі», на який ми звикли рівнятися. Під загрозою, власне, самі універсальні гуманістичні цінності — й обстоювати їх треба не через те, що — як багато хто звик — за це похвалить «західний дядя» чи, може, дасть гроші якийсь фонд, а тому що це фундаментальна загрозу розвою людства. Специфічним досвідом стали й безпрецедентні обмеження прав і свобод через суперкризу та карантин.
Однак, запевнимо, що надія є, не «все пропало»: за участі провідних мислителів/ьок і практиків/ес України та зарубіжжя, на різних проєктах і програмах Республіканського руху, Студреспубліки послідовно досліджується і осмислюється проблематика модернізації України та світу, необхідні для цього надзусилля.
Нагадаємо, що Громадянські лекторії — це простір свободи без цензури і хейтспічу, де кожна думка важлива і де немає правильних чи неправильних позицій. Ця важлива ініціатива Студреспубліки, яка збирає активістів/ок, інтелектуалів/ок, молодих лідерів/ок і просто небайдужих громадян(ок) разом для компетентного діалогу про іна/інноваційний розвиток України й особистісну самореалізацію в нових складних умовах, про розвиток людини й універсальні цінності. Формат події — інтенсивний лекторій у режимі презентації проблемних позицій у вигляді експертних доповідей із подальшим змістовним обговоренням.
Під час відкриття ІV Громадянського лекторію лідер республіканців Павло Вікнянський пройшовся по основним проблемам зі свободою слова в Україні: контроль практичного всього інформаційного поля «грошовими мішками»; позасудове неконституційне закриття медій і «віджим» ліцензій; атмосфера беззаконня і несправедливості; насильство (аж до вбивств) проти журналістів/ок і відсутність якісного розслідування таких фактів; прояви (само)цензури; засилля пропаганди і фейків; переслідування, позбавлення волі, залякування репресіями та вуличним ультраправим насильством критично налаштованих журналістів/ок, публічних діячів/ок і організацій; все більше спроб контролювати інтернет; правителі/ьки регулярно «радують» спробами законодавчого обмеження свободи слова; відсутня системна журналістська солідарність — це сумна правда на всій конституційній території України.
З вітальним словом також виступив друг і партнер Студреспубліки, директор видавництва «Саміт-книга» Іван Степурін, який відзначив, що Студреспубліка, приділяючи увагу найскладнішим проблемам, системно гуртує «красивих, прогресивних, мислячих людей», і подякував за спільну роботу «своєму найбільш надійному інтелектуальному партнеру».
Експерт звернув увагу на парадокс, що тепер люди все менше читають, але «при цьому чомусь пишуть»: через років 10 читання сайтів — це буде те ж саме, що і нині читання газет. Це фундаментальна зміна: аж до того, що дивляться відео в темпі «подивився–забув», і так цілий день.
Медіа в Україні вже стали сировиною для бізнесу людей, що приймають рішення — проте для 90% людей вони для розваг, а політика — це вже тепер така сама розвага.
Телебачення як бізнесу практично немає, всі — на утриманні, це зараз олігархічні та грантівські гроші, а також невдале державне «Суспільне». Цінність ефірних ліцензій знижується, в той же час для YouTube-каналів вже потрібні олігархічні гроші. Соціально-економічний уклад нинішньої України, навіть спроби жорстко унормувати медії у вигляді відповідного законопроєкту робить марними, адже навіть чисто юридично на етапі підготовки заінтересанти внесли такі правки, що унеможливлюють наміри до жорсткого контролю.
І хоч методи закриття все ще достатньо ефективні, одначе, загалом проблема з фейками невирішувана цензурними методами, бо фейки — красиві, а правда — поки нудна.
Цензура наразі добралася і до соцмереж: блокування YouTube-каналів на прохання різних країн — це вже тенденція. І це політична цензура — наприклад, «Навального» не заблокують. Поки ситуація така, що жалітися на це немає кому, але це поки. Воднораз Telegram — не став повноцінним медіа, і є відмінним способом зливу, раєм для політтехнологів.
У часи, поки запит на оновлення в українському суспільстві ще буде триматися, мусимо усвідомлювати, що все ж таки головне — не як, а що упаковувати.
На думку медіафахівця, що таке національна безпека — встановлюють ті, хто управляють державою. Яким чином управляють медійним (журналістським, експертним і активістським) простором, видно по ситуації з законопроєктом про медії, який просуває влада та її зовнішні партнери: є громадські організації, які не отримали гранти через те, що засуджували «цензурний законопроєкт». У той же час, всупереч викликам, журналістське співтовариство в Україні розділене — щонайменше на дві частини.
Економічна криза дуже сильно вдарила по медіям, особливо регіональним. Це ускладнюється, як повідомляє представник НСЖУ, тим, що система роботи як з державними, так і недержавними, медіями в Україні — надзвичайно неадекватна і застаріла, про що, зокрема, свідчить і провал «Суспільного ТБ».
А ще цікаво, що змінилася структура споживання інформації з інтернету — тепер читають здебільшого по дорозі на роботу і перед сном.
Ілліберальна демократія — це коли вибори є, але конституціоналізм порушений
Політолог Олексій Якубін розпочав доповідь про те, «Що нам в 2021-му може сказати концепт «ілліберальної демократії» з тези, що в часи, коли атомізація суспільства все більше зростає, особливим цінною є діяльність Студреспубліки з раціоналізації всього, що відбувається.
Експерт наполягає, що концепт ілліберальної (невільної) демократії вже можна застосовувати і до України. В умовах, коли вибори стали основним маркером демократії, еліти навчилися прикриватися фасадними демократичними ознаками (процесами), при цьому, підважуючи, а то й знищуючи конституціоналізм. Саме тому інстанції, які можуть обмежити вихід за рамки конституції, в ілліберальних демократіях атакуються: як от нападки на Конституційний суд в Угорщині, Туреччині чи Україні. Тобто ілліберальна демократія — це коли вибори є, але конституціоналізму немає чи його системно порушують. У нас це робиться, зокрема, і способом «РНБОізації» реальності.
В той час як демократія має збільшувати наші соціальні можливості та права, ілліберальна демократія посилює соціальну нерівність. Водночас, криза представницької демократії дає шанси, зокрема, і прямій демократії. Доповідач зізнався, що незалежні ЗМІ — це ілюзія всюди, втім, маємо цікаву суперечність: всім ЗМІ при цьому треба імідж «вільного ЗМІ».
Поміж «чорним шумом» — і новим актом біологічної еволюції та проявленням нової цифрової реальності буття
Дискусію з темою «Свобода слова як необхідний компонент сучасного суспільства» продовжив соціолог Віктор Щербина. Науковець наголосив, що розглядати свободу слова як «кінь у вакуумі» — неможливо, бо це суспільне явище, наряду з іншими явищами. Свобода слова — це не про всяке слово, а про вираження власної — індивідуальної та/або групової — позиції.
Треба розрізняти свободу слова при традиційному, модерновому та комунікативному суспільствах. У традиційному суспільстві можлива лише поведінкова модель: «Я можу лише «встроїтися», і людина не може її змінити — тож свобода слова не допускається, а задачею безпеки є, власне, не допускати свободу слова. Для модерного ж суспільства необхідні цілепокладання та відповідна діяльність, конкретна результативність, тобто необхідний внесок кожного (метафора будмайданчику або заводу) — тут свобода слова неможлива без цензури, адже необхідне точне управління такими складними процесами. За комунікативного укладу все навколо є результатом гри виробничих сил, комунікація тут безісторична, все є рівнозначним, мірила немає — тож свобода слова тут базова, адже як інакше вступати у відносини.
Ми наразі живемо у світі, де замкнуті системи неможливі. З одного боку, доречна метафора Пелевіна про «чорний шум», коли інформація комерціалізована й свідомо організована таким чином, що до справжнього навіть випадково не можна доторкнутися, тобто все очевидно — а не бачать. З іншого, поява кіберкомунікативної культури — це ознака нового акту біологічної еволюції, а також ознака нової цифрової реальності буття.
Проте свобода слова — недостатня умова для розвитку. Необхідно ретельно досліджувати те, що відбувається з нашим суспільством — чого не роблять. Бо трансформація, яка відбувається з нами — унікальна, адже ще ніде в світі не було переходу від соціалізму до капіталізму і чи можливе це історично в принципі — питання відкрите.
В умовах другої трансформації пострадянського простору свобода слова в Україні обмежується фактичною цензурою і є предметом ідеологічної боротьби. Яким чином протистояти ситуації реакції культурної гегемонії, яка фундує корумповану та відсталу державу? — Необхідна конкретна практика і наявність груп людей, які вбачають своєю місією докорінне перетворення реальності.
Інакші, чесні та прогресивні, партійні медії — можливі
З позицією «Чому правдиві політичні медіа мають бути передусім волонтерськими?» виступила головна редактора газети «Нова Республіка»Віра Андріюк. Одна з лідерок республіканців для початку зосередила увагу на необхідності бути вільними, мислити вільно — інакше згодом буде стидно, що піддалися пропаганді, глибоко не розмірковували, таким чином, самі посилювали деградацію, через що з «нами» й ін. людьми сталися драматичні речі.
Розуміючи це і використовуючи прогресивний західний досвід, політичним крилом Республіканського руху — Партією «Республіка» і було прийняте рішення про створення Інакшого партійного медіа, яке би було не стидним «бойовим листком», яке підлаштовується під олігархічних спонсорів та іноземні центри впливу і «запарює» мізки громадянам, а було б дуже інтелектуальним і прогресивним, дотримувалося б усіх журналістських стандартів — газети «Нова Республіка». Деякі наші експерт(к)и порівнюють газету з, приміром, «Огоньком» або «Сучасністю», тобто ми публікуємо такі матеріали, що практично всі з них з плином часу не старіють.
«Наше медіа таке, бо це наше зусилля волі, ми — принципова Партія і для нас цінності свободи слова не є пустими. У нас таке бачення, ми так живемо і завдяки волонтерським зусиллям нашої команди ми саме так видаємо газету». Ця довга добра розумна солідарна воля і дозволяє нам, республіканцям, роками пручатися погрозам, жорсткому тиску та фактичним репресіям.
«Демодернізаційні інновації» для політичних переслідувань
Василь Муравицький, журналіст, в’язень сумління, виступив зі скайп-позицією «Юридичні особливості нових політичних переслідувань журналістів/ок», під час якої наголосив, що з приходом Зеленського принципово репресії «не зупинилися і зупинені не будуть». На його думку, у країні функціонує ціла система політичних репресій на чолі з СБУ. Ця система відточувалася на Коцабі і т.д. — тепер поставлена на конвеєр. Загалом, на цей момент, як каже журналіст, маємо ≈600 звинувачень по ст. 110 ККУ і т.зв. «чотирьом одиничкам» (ст. 111 ч. 1 ККУ) — у «державній зраді», які є політичними статтями. З «демодернізаційних інновацій» постмайданного режиму він відзначиє:
1) договір обвинувачуваних з прокурором, коли держава тим чи іншим чином «вибиває зізнання», що послуговує при відповідній медіїзації залякуванню активістів/ок і народних мас;
2) «продажні експерти», які забезпечують «умовно істинні виводи» під самі божевільні та фантастичні формулювання (див., зокрема, справи Дудкіна, Шарія, Муравицького). Це все стало механізмом політрепресій, затикання рота, залякування, видавлювання з країни і т.д. опозиційних і критично налаштованих лідерів/ок, активістів/ок і журналістів/ок.
У нелінійній парадигмі сучасності головною стає творчість
У доповіді «Який формат свободи слова можливий в умовах сучасних консциєнтальних війн», прочитаної політологом, експертом Студреспубліки Андрієм Окарою, провадилась думка, що в нелінійній парадигмі розвитку сучасного людства головними стають креативність, творчість, створення нового змістовного контенту. Зокрема, йшлося, що в добу Модерну центральною є інституція фабрики — головного майданчика матеріального виробництва. Тоді як зараз провідну функцію отримує інституція конструкторського бюро. Центральним є змістовне наповнення, інтелектуальний капітал, інженерна концепція, інтелектуальна власність, ноу-хау, в кіновиробництві — сценарій та режисерське рішення, а не кіноплівка та реквізит. Стадія матеріального втілення перестає бути ексклюзивною. Головне — творчий задум і його концептуальна реалізація.
В медіасфері відбуваються такі самі процеси, тому провідною є не інстанція ЗМІ, а фігура журналіста (блогера) та змістовного контенту. Але якщо ЗМІ відігравали функцію фільтрації змісту та встановлення «адженди» (порядку денного), то в новій інформаційній реальності ця функція перекладається на самого реципієнта, тобто читача, глядача, слухача.
При конструюванні Нової Республіки зростання добробуту мультитюду має супроводжуватися збільшенням свободи
Останньою була скайп-доповідь«Автократизація та демократизація — і розвиток України» від філософа, експерта Студреспубліки Михайла Мінакова. Всесвітньовідомий український інтелектуал, роблячи певний емоціональний висновок з Громадянського лекторію, вигукнув: «Як ми обережно говоримо!.. Маємо величезний рівень самоцензури, й вона буде і у моєму виступі».
Філософ кваліфікував теперішній український режим не як ілліберальну демократію, а скоріше як гібридний режим з елементами демократії,електоральної автократії, неопатрімоніалізму та анархії. Адже ми ніколи не були ліберальною демократією, але й відвертого антилібералізму істеблішменту, ідеологічного протистояння з лібералізмом, як у Польщі чи Угорщині, в Україні немає. А в цей час наші автократичні сусіди стають репресивно-авторитарними. При цьому, необхідно розуміти, що елементи тоталітаризму в нашому регіоні присутні не більше, ніж у інших регіонах світу, зумовленого діями транснаціональних it-корпорацій.
Інтелектуал нагадав, що сучасна розвинена демократія складається з трьох елементів — це ліберальний компонент (верховенство права і прав людини) + виборча демократія + компонент участі громадян в повсякденному ухваленні рішень. Український політичний режим має певну специфіку, яка, зокрема, задається і наявністю нацифікаційних законів, які чомусь названі декомунізаційними. На наступ на свободи і права українців парламент фактично мовчить. Тому наш парламентаризм — це не про diversity і не про «щоденний референдум бути разом», а інструмент чергових автократичних спроб. Хоч якось рятує ситуацію те, що наші державні інститути мають надзвичайно низьку ефективність — відповідно й «РНБОізація» країни поки невдала.
Для розуміння сучасної України дуже важливо пам’ятати перший справжній Майдан незалежної України — робітничо-шахтарський майдан-страйк 1993р., витіснений з пам’яті суспільства, оскільки ще тоді еліти його «кинули».
Звернімо увагу, що в антиолігархічній лексиці влади необхідність боротьби за свободу взагалі не звучить, українська політика не настільки прив’язана до політичних свобод, як це подається нашими урядами. Тож ризики для громадян і держави виглядають критичними.
Для розбудови нового світу «не підходять старі методи, зауважимо, що радянські інститути також». Слід конструювати Нову Республіку, де зростання добробуту «народу» (мультитюду)супроводжувалося би збільшенням свободи.
Свобода — це наслідок нашої здатності до конструювання кращого світу і прогресивнішого суспільства
Підсумовуючи ІV Громадянський лекторій «Свобода слова в умовах безпекових викликів: чому не можна її обмежувати», відзначили, що зважаючи на те, що звуження свобод відбувається надцинічно, невпинно, крок за кроком, то навіть сама участь у Громадянському лекторії — це, як висловився лідер республіканців Павло Вікнянський, маленький, але «вчиночок».
Україна має стати переднім краєм глобальних інновацій, але наразі показує лише приклад громадянської анігіляції. Так, бо свободи, зокрема свобода слова (не у міщанському значенні, а в контексті відповідальності за спільне, за осмислене життя), — то не про «ляпати шопопало», а наслідок нашої здатності до конструювання кращого світу і прогресивнішого суспільства.
Громадянське просвітництво — це не один одному розказувати «розумні речі», а без страху, без «рожевих» ілюзій і кивання на «інших», які поки є байдужими чи скептиками, здійснювати взаємне навчання і передачу досвіду практик свободи, практик протесту, відстоювання спільних прав, радикально більшої соціальної справедливості, здійснення свободи слова як прямої акції, свободи зібрань як прямої акції — повсякчас. Важливо розуміти, що свобода слова — це про достоїнство людей.
Найактивніші учасники/ці події отримали інтелектуальні подарунки від видавництва «Саміт-книга» — круті книги.
Пізніше будуть опубліковані стенограми доповідей, а Студреспубліка обов’язково продовжить активну роботу з розвитку громадянського суспільства та навернення України на шлях прогресу.
Партнери:ВГО Товариство «Знання» України, Газета прогресивних людей «Нова Республіка», видавництво «Саміт-книга».
