Маємо бути пильними, адже звільнитися від ідеологіїнеможливо, відповідно ідеологія є і можливістю, і викликом. Тим паче, коли втрачено абсолютно очевидне для початку пострадянської трансформації знання щодо поваги до багатоманіття і неповторення ідеологічного диктату. Наявна маніпуляція колективним безпам’ятством прямо пов’язана з автократизацією, гальмує внутрішньоукраїнський діалог, підживлює старі й веде до нових колективних травм. «Ідеологічна монополія на пам’ять» — тема доповіді філософа, експерта Студреспубліки Михайла Мінакова, виголошеної під час ІV Громадянського лекторію «Політика пам’яті як політика для живих»[+ відео].
Громадянські лекторії від Студреспубліки послуговують громадянському просвітництву й осмисленню складних проблем. Як за допомогою політики пам’яті управляють «уявними спільнотами», вивільняючи жахливе, — у стенограмідоповіді, прочитаної маститим інтелектуалом по Skype у рамках події, яка відбулася у Києві, в Товаристві «Знання» України, 13 листопада 2021р.
Павло Вікнянський: Вітаємо, на жаль, з нами фізично не присутнього, але того, який завжди пребуває з нами, експерта Студреспубліки і одного з най-, на мій погляд, оригінальніших, -цікавіших філософів не тільки України, а щонайменше Європи, нашого друга Михайла Мінакова. І Михайло Анатолійович буде з нами говорити про «Ідеологічну монополію на пам’ять». Ми Вас вітаємо!
Михайло Мінаков: Вітаю вас, дорогі колеги! Дякую дуже, Павле Матвійовичу, дякую Студреспубліці за запрошення! І дякую організаторам сьогоднішньої події, оскільки завдяки вам я цілий день із задоволенням слухав доповіді, — і про культурну ситуацію сьогодні, і про те, як колеги аналізують наявний стан проблем із колективною пам’яттю.
І також вдячний за те, що сама сьогоднішня подія була організована з повагою до пам’яті і її плюралізму. У наші часи, коли покоління швидко змінюються і майже не спілкуються між собою, ви забезпечили справжнє міжпоколіннєве спілкування дослідників українського суспільства: старше покоління, середнє, до якого я ще поки що себе відношу, і молодше. Ця розмова було цікавою за змістом і терапевтичною за формою водночас.
Що стосується мене, то у моїй сьогоднішній доповіді говоритиму про ідеологічну монополію на пам’ять: як вона функціонує, звідки береться і які загрози несе. У цій доповіді я стверджую, що наявні практики управління колективною пам’яттю є небезпечними для прав і свобод громадян в усіх країнах. Плюралізм, горизонтальність пам’ятей забезпечує простір свободи для індивідів і малих груп. Якщо цієї свободи немає, то втрачається змістовність солідарності того населення, яке живе разом і постійно перебуває під тиском владних структур. Натомість державне управління пам’яттю, особливо в посткомуністичних країнах, дедалі більше сприяє відновленню найгірших радянських практик ідеологічної монополії. Тут, у сфері колективної пам’яті, так би мовити, у нових формах зливається декомунізація і «націонал-більшовизм».
Визначення колективної пам’яті
Що таке колективна пам’ять?
Пам’ять — це складний когнітивний процес, який працює із речами, ситуаціями і подіями, що вже більше не існують. Пізнаннєвий процес відбувається, а об’єкту пізнання в реальності вже немає. Кожен тип пізнання — надзвичайно складна процедура, але акти пам’ятання є, мабуть, найскладнішими, саме тому, що його предмета більше не існує. Тут є величезна спокуса до когнітивної сваволі, яку не обмежує зовнішня предметність.
З епістемологічної т.з., пам’ять включає три елементи: суб’єкт, який пам’ятає; акт запам’ятовування; і предмет пам’яті. Під час пригадування суб’єкт бере минулу подію, яка більше не існує, і обробляє її в актах мислення у теперішньому часі. І тут чимало постає проблем із епістемологічним й онтологічним статусами предмету пам’яті.
Вдаючись до переносу суб’єктивної здатності суб’єкта пам’ятати на колектив, ми ще більш ускладнюємо ситуацію. Цей перенос додає сумнівності тій предметності, з якою має справу колективна пам’ять. Не треба себе обманювати: «колективна пам’ять» — поняття суперечливе і непевне.
Феномен «колективної пам’яті» настільки різномаїтий і різновидий, що Яну і Алейді Ассманн (2006) довелося навіть наполягати на розрізненні трьох категорій пам’яті — культурну, соціальну та колективну — в т.ч. аби бодай трохи описати класи проблемності цих понять.
• Культурна пам’ять — найдовша і найнеточніша. В ній постійно змінюються суб’єкти. От, скажімо, наша пам’ять про Єгипет: такої спільноти, як ті єгиптяни, що будували піраміди, не існує; мало того, існує величезний розрив — тисячоліття між тими, хто будував ті споруди, писав ієрогліфічним письмом — і нами. Тим не менш, в культурах багатьох суспільств Єгипет постійно перебував як особлива точка посилання. І в різні часи різних суспільств цей згусток пам’яті був різним: у європейському Середньовіччі Єгипет це одне, а в передколоніальній Ефіопії чи арабізованому Магрибі — інший. Тут перед нами колективний когнітивний процес, де змінюються суб’єкти пам’яті — індивідуальні й колективні, а об’єкт — більш менш сталий, що спирається на архітектуру та різні узвичаєні інтерпретації.
• Соціальна пам’ять — досить тривала, але і тут об’єкти та суб’єкти пам’яті підпорядковані цілям і правилам соціального управління, а не пам’ятанню того, що насправді було. От проф. Солдатенко сьогодні доповідав, як відбувалося колективне пам’ятання в часи Радянського Союзу, і як — у часи гегемонії націоналізму. І ось ця соціальна пам’ять дуже зав’язана на політику, на боротьбу в соціумі різних груп за владу, за визнання, за гегемонію.
• Колективна пам’ять — решта типів неособистої пам’яті.
Усі неіндивідуальні форми пам’яті мало пов’язані, власне, з минулим особистим досвідом, але вони всі прямо пов’язані з сучасною уявою про минуле. Соціальна уява створює та застосовує ці образи минулого (такі специфічні стереотипи) для того, щоб встановити бар’єри між групами («ми» і «вони»), або щоб прив’язати населення до котроїсь колективної структури, наприклад, держави. І цей аспект неіндивідуальної пам’яті добре вивчений багатьма (наприклад, Acquisti & Gross, 2007), але особливо гарно проілюстровано у Бенедикта Андерсона (1991) за допомогою метафори «уявні спільноти». Напевно, багато із вас читали і знають цю концепцію.
Колективна пам’ять та ідеологія
Тут я хотів би підкреслити, наголосити на тому, що ідеологічна функція колективної пам’яті випливає із структури самого досвіду. Я говорю сьогодні з вами саме з позиції дослідника ідеологій, який спирається на соціальну феноменологію. З цих позицій формування ідеологій у вигляді колективної пам’яті — це водночас когнітивний і соціально-психологічний досвідний процес, який є одночасно індивідуальним і соціальним, або, радше, інтерсуб’єктивним (Щюц & Лукман, 2004; Бергер & Лукман, 1995). Інтерсуб’єктивна структура досвіду глибше, ніж дихотомія суб’єкт‒об’єкт (та, що ділить на «я» й «інше»), і об’єднує індивідуальний досвід і колективний з чотирма смисловими світами: кожен з нас існує, мислить, любить, грається та діє, перебуваючи у безпосередньому довкіллі (нашому знайомому оточенні, Umwelt), у спільносвіті сучасників (незнайомців, яких ми в принципі можемо запізнати, Mitwelt), у передсвіті (світ попередників, з якими нам вже ніколи не познайомитись на особистому досвіді, Vorwelt) й у післясвіті (світ наступних поколінь, про яких ми також не можемо мати особистого досвіду, Nachwelt).
Цей поділ здається чимсь надуманим і складним, а насправді, щойно поясниш, стає структурованим і зрозумілим. Ось зачекайте… Досвід кожного з нас будується в інтеракції одне з одним чи у стосунку з речами. Цей світ малий, як саме наше життя. Проте, разом з нами в цьому світі живе понад 7 млрд людей; за певних умов, з кимось з них ми можемо поспілкуватися й отримати безпосередній досвід. Але з більшістю — такого досвіду ніколи не матимемо. Отже, ми маємо доступ до цього великого сучасного світу, співприсутнього з нашим маленьким світом, лише у вигляді певних стереотипів, які отримуємо через ЗМІ, через мову, через освіту, з інших джерел. Це — наш спільносвіт, повний того, що нам ніколи не пізнати і не пережити.
Але є ще світ попередній, передсвіт, і світ наших наступників. Передсвіт — це якраз там де апропо має працювати пам’ять. Ані об’єктів, ані суб’єктів, ані ситуацій передсвіту вже нема. І хіба тільки містики можуть з ними, з померлими, спілкуватися у безпосередньому досвіді. Наскільки я розумію, серед нас містиків нема, тож доводиться приймати те, що дарує пам’ять, образи минулого, що реально — за межами нашого безпосереднього дотику. Ми про нього знаємо лише з джерел великою мірою анонімізованих.
Наше уявлення про наявний світ, його минуле і майбутнє складається з маленької частки особистого досвіду і власної пам’яті, а здебільшого наше знання — це гігантський масив смислових згустків із отих анонімних структур, які нам щось повідомляють через мовні структури, словники, освітні стереотипи і тому подібне, що ми отримуємо впродовж життя.
Отже, ця 4-вимірна світоструктура говорить про те, що сам соціальний запас знання структурований здебільшого анонімно. Там ідеологія — не нами і не для нас створені згустки знання-впливу — присутня від початку і, разом з іншими людськими спроможностями, вона використовує пам’ять для контролю за індивідом та колективами. Ідеологія постійно спрямовує нас і наш особистий досвід за допомогою структур, подібних до спогадів, переконань, вірувань, навчених знань тощо.
Якщо довкілля дається кожному з нас у безпосередній участі і зустрічі, то вже спільносвіт — це простір, де особистий досвід можливий, але не стається. Уже тут досвід спирається на неіндивідуальні структури (освіта, ЗМІ тощо), де роль ідеології значуща, проте може бути підірвана особистим активним досвідом (inquiry, розв’язання проблем). Тому образ невідомого іншого тут орієнтовано на типові очікування, які зазвичай піддаються сильній соціальній стандартизації. Тут значення не проходить процедури верифікації і фальсифікації, а використовує готові значення, наявні в колективній уяві та мові. Також і світи попередників (Vorwelt) та нащадків (Nachwelt) не доступні ані прямо, ані опосередковано нікому з нас. Усі значення цих світів походять із минулого чи орієнтуються на майбутнє. Тому розуміння, що покладається на ці смисли, носить суто колективний, соціально керований характер.
Отже індивідуальна пам’ять — це лише невелика частина досвіду. Більшість значень, що містяться в нашому досвіді, є анонімними за походженням і не стосуються наявного стану справ. Тож і пам’ять, яку тісно пов’язано з анонімними передсвітом і спільносвітом, насправді має мало спільного з минулим.
Цей висновок, природно, не означає, що пам’ять не важлива. Пам’ять має величезне значення, але вона слугує не пригадуванню того, як було, а ідеологічним цілям: зближувати людей, роз’єднувати їх, мобілізувати, заспокоювати, надавати їхньому життю ідеологічного змісту чи позбавляти його.
Ідеологія в принципі неоднозначна. З одного боку, ідеологія організовує людство у значущі колективи, культури, групи, історичні суб’єкти тощо. З іншого, вона поділяє людей, приписує їм відмінності і спонукає до конфліктів — аж до воєн. І не дає прожити своє неповторне швидкоплинне життя своїм робом: проживає життя кожного з нас замість нас. Тому ідеології водночас є і можливістю, і викликом для життя і порозуміння людини.
«Колективні спогади» завжди є ідеологічними конструктами. Це, зокрема, означає, що т.зв. «національна пам’ять» як певний тип колективної пам’яті (разом з іншими формами ідеології) беруть участь у процесі надання або обмеження доступу до ресурсів і центрів влади. Національна пам’ять (як одна з форм колективної пам’яті) сприяє утворенню колективної ідентичності, санкціонованої владними центрами, контрольованими певними групами, і, таким чином, сприяє процесу прийняття рішень про те, які групи слід вважати належними до відповідної політичної спільноти, а які з них виключаються. Якщо політична система створює інститути, що управляють пом’ятями різних груп множинності, яку називають українським суспільством — їх можливостями щось пам’ятати і щось забувати — то постають ризики створення нової неліберальної (ілліберальної), авторитарної і навіть тоталітарної держави.
І це великий виклик для всіх, в якому б «таборі» вони не були. От сьогодні кілька разів говорилося про справу нових лівих, нового лівого руху, мисленнєвого процесу, який за ним стоїть. А я з вами говорив з позиції, скажімо, палеоліберала (ліберала в опозиції до неолібералізму). І тим не менш, ми з вами можемо спілкуватися, оскільки визнаємо можливості відмінностей одне одного, різні пам’яті, різне розуміння тощо. Ми приймаємо розмаїття і горизонтальність відмінностей за те, що уможливлює наш діалог.
Держава і пам’ять
Щойно з’являється оця функція опіки про ідеологічну монополію і пам’ять у держави, коли держава забирає на себе функцію управляти тим, що пам’ятати і що забувати, то уряд — керівна група — здобуває можливість управляти колективною пам’яттю і колективним безпам’ятством. Щось, що керівникам не треба, просто не буде повідомлене, буде знищено з доступних джерел. Багато політичних структур навіть у відносно вільній Україні контролюють змісти пам’яті, мови і словників — аж до крапки з комою. Державу допустили контролювати ідеологічні змісти, і тепер вона вже не хоче відходити від цього, створюючи все нові і нові установи, які контролюють словники, пам’ять і безпам’ятство. Щось, що в Україні вже відбувалося на початку 1930-х років.
Зважайте, що ідеологічний контроль за переконаннями та пам’яттю громадян відсутній у переліку базових легітимних державних функцій. Нагадаю, їх 4: перша — контролювати і захищати кордони, друга — контролювати населення і не дозволяти альтернативні центри влади, третя — надавати виключні державні послуги підконтрольному населенню і четверта — збирати податки й інші ресурси, необхідні для існування держави та виконання нею перших трьох функцій. Фунціоналістський підхід до розуміння держави досить легко прояснює, що може і не може робити держава. У випадку керування пам’яттю держава бере на себе якийсь додатковий функціонал з неочевидною легітимністю.
Більшість сучасних держав використовують певні інститути контролю за ідеологічними переконаннями громадян і, зокрема, за пам’яттю. Серед інших державних установ цю ідеологічну функцію виконують такі організації, як міністерства освіти і культури, державні ради у справах ЗМІ, кіно тощо. Ну і відповідно, велика кількість національних ресурсів надається в розпорядження державних ідеологічних служб і управління пам’яттю та ідентичністю.
На початку свого існування посткомуністичні держави зі своїм специфічним травматичним історичним досвідом намагалися запобігти відновленню ідеологічної монополії (Etkind & Minakov, 2020). У багатьох пострадянських державах є чіткі конституційні положення, які прямо забороняють ідеологічні монополії та державну цензуру. Наприклад, ст. 15 Конституції України говорить:
«Ст. 15. Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура заборонена.»
Такі самі положення можна знайти в інших конституціях посткомуністичних суспільств.
Батьки-засновники і засновниці наших республік, України зокрема, хотіли передати нам певний урок, який вивчили, живучи в тоталітарній радянській системі. Їхній Заповіт нам такий: хочете бути вільними, хочете перебувати в діалозі один з одним щодо рівності, свободи і справедливості, будь ласка, не допустіть, щоби в уряду з’явилася ідеологічна функція, щоби було встановлено ідеологічну монополію.
І в цьому контексті вже на поч. 1990-х рр. в посткомуністичних центральноєвропейських країнах з’явилися люстраційні інституції, які відігравали значну роль у т.зв. «терапії» нових колективних пам’ятей. Інститути (або вони ще називалися «центри» чи «комітети») почали створюватися в Чехословаччині (1991–1992рр.) і останньою в цій хвилі була Литва в 2000р. (Портнов, 2014). У ті роки такі інститути були владними центрами, що намагалися розібратися з недавнім минулим — його злочинами і злочинцями. Очікувалося, що вони, навіть якщо про це не сказано прямо, сформують нову колективну пам’ять про ці часи, що не дозволить відновити комуністичні режими у майбутньому. Їм було доручено забезпечити створення нового вільного колективного майбутнього, і будь-яка особа, заплямована своєю злочинною діяльністю в комуністичний період, мала бути усунена з політичного життя. Проте, зараз незрозуміло, наскільки ефективними та терапевтичними були ці інститути. Вони, безсумнівно, допомогли в процесі посттоталітарної громадянської емансипації та демократичної консолідації населення на підтримку нового демократично-державного будівництва, але вони мали і свою тінь, свій гріх.
Загальний напрямок розвитку цих інститутів, який починався з ліберальної мети, з часом активно долучився до поширення власне консервативних ідеологій та загального ілліберального повороту в Східній і Центральній Європі уже в 2010-х рр. (Ágh, 2016; Mink, 2013; Freedom House, 2018). Ці інститути відіграли важливу роль у тому, щоб дати поштовх консервативним і етнонаціоналістичним тенденціям у державо- та націотворчих процесах. Інтерес до використання політики колективної пам’яті повільно переходив від комуністичної травми до створення нових посткомуністичних політичних органів. І ці будівничі процеси вже були пов’язані з орієнтацією на минуле, зокрема на міжвоєнні часи, в які центральноєвропейські режими були ближчими до фашизму, аніж ліберальної демократії. Тобто посткоммуністичні еліти стали настільки сильними, що почали капіталізувати минуле, пам’ять і контролювати мислення та совість, принаймні, в публічному секторі. Таким чином, центри управління національною пам’яттю долучилися до ілліберального повороту2010-х років і до автократизації 2020-х.
Україна й управління пам’яттю і забуттям
Україна в цьому плані має особливе місце. Наші еліти наслідували досвід посткомуністичних сусідів і в 2006р. створили Інститут національної пам’яті (історію цього інституту описав чудово Георгій Касьянов, раджу його книжку 2018р. ‘Past Continuous’). Ця інституція була створена в той час, коли тоталітарних радянських структур і елітних груп уже не існувало, а Україна вже була ідеологічно, політично, культурно плюралістичною країною з емансипованими громадянами. Ми перейшли в емансипований стан без центрів управління пам’яттю. Тому, коли він був створений, він вже ніс не-ліберальний зміст, мав на меті суто ідеологічне конструювання й ідеологічний контроль.
У цьому контексті Інститут мав дещо проблематичні цілі: з одного боку, це сигналізувало про претензію режиму на ідеологічну гегемонію, але з іншого боку, не було чітко зрозуміло, як саме інтерпретувати спадщину радянських та імперських часів.
Створивши державну організацію, яка визначає політику пам’яті і забуття, українські владні еліти потрапили в зону потужної спокуси використати цей інструмент і піддатися інстинкту авторитарних практик ідеологічної монополії, що практикували їх попередники у ХХ та ХІХ ст.
Щоразу, коли влада робить спробу виконати ідеологічну функцію, виникає ризик для прав і свобод громадян. Навіть ті органи влади, які були спеціально створені для боротьби зі спадщиною режимів, заснованих на ідеологічній монополії, починали функціонувати як організації, що відтворюють ідеологічну монополію.
Численні приклади з роботи Українського інституту нацпам’яті саме в недовгий період між 2015 і 2019рр. показали, що Інститут допомагав підпорядковувати просторово-часові структури, мислення, уявлення українського багатонаціонального різноманітного суспільства низці дуже вузьких ідеологічних постулатів і створював всередині країни багато внутрішніх Інших. Цей орган влади іншував значну кількість населення, когось клеймуючи як підозрілих, а когось просто маргіналізував. Як громади не хотіли змінювати назви своїх міст чи вулиць, то такий центр робив це за них. Ці принципи, за іронією долі, імітували більшовицьку монополістичну практику 1920‒30-х. Їх реалізація стала однією з причин, що гальмували розвиток українського громадянського суспільства, культурного розмаїття країни і ведення внутрішньоукраїнського діалогу.
УІНП у 2015–2019рр. — один з прикладів організації з фільтрації, контролю та кодифікації колективної пам’яті населення, що слугувало спробі встановити ідеологічну монополію в нашій країні.
Думаю, я сказав достатньо і ми можемо з вами подискутувати та обговорити ті аспекти, що вас зацікавили. Дякую вам за увагу — і готовий до розмови!
Маніпуляція колективною пам’яттю як інструмент кланової гегемонії
Павло Вікнянський: Дякуємо, Михайле Анатолійовичу! Втім, плюралістично-ліберальне розуміння концепції політики пам’яті — це те, до речі, чим прикриваються, їздячи по всяким семінарам, от такі відомі люди, як Антон Дробович, котрий тепер очолює Інститут нацпам’яті. Як тільки він прийшов замість В’ятровича, всі думали, що це не просто інша людина з «-ич», адже він раніше брав участь у різних «тренінгах-семінарах» від західних фондів, публічно каже, що ліберал, — в підсумку ж залишилося те саме, а в деяких моментах навіть гірше. Менше стало показухи, а більше — в стилі брежнєвського застою, такої суворої «відпрацьовки». Так, що тепер навіть з приватних подвір’їв бюсти Леніна прибирають, не бачимо й позиції, що Інститут нацпам’яті проти, наприклад, ідіотизму з перейменуванням Южноукраїнська, Первомайська тощо.
Значить, таке схвалюється, це цілком державна політика. Відповідно, це частина загальної ідеологічної неоліберальної конструкції, а не якийсь там перегин. Ще й схвалюється Заходом (а не чуємо заперечень!) — значить, це частина глобальної конструкції.
Наше улюблене запитання: що може бути, на Вашу думку, Михайле Анатолійовичу, осереддями чи точками змін? Не лише через таку напівпідпільну, як у нас тут, дискусію чи видання книг, які не дуже в Україні схвалюються (як от знаменитого історика Касьянова)… Бо це ціла «махіна», вона не змінюється, зокрема, і якимись окремими електоральними заходами.
Михайло Мінаков: Ну, Павле Матвійовичу, я би так сказав, що в Україні при владі був певний момент, коли різні групи різного ідеологічного спрямування знайшли спільну мову. В принципі, уже в 2010–2012 роках можна було стверджувати, що українські агломерати олігархічних кланів (клан — це усиновлена політична родина, де стосунки є неформальними і персональними, і сильнішими за формальні обов’язки і права громадян) вже чітко розподілилися за певними ідеологічними позиціями. Неорадянський консерватизм був притаманний донецьким кланам, навіть якщо вони ворогували між собою щодо інших питань. Або бездонний цинізм дніпропетровців: саме звідси над-гнучкість що Тимошенко, що Турчинова, що Коломойського; вони легко будуть націоналістами, комуністами, комсомольцями, банкірами, тимчасовими президентами і службистами. Власна ідеологічна рамка була у харків’ян, які зрештою втратили свої кланові структури. Так чи інакше, перед Євромайданом у сталих елітних групах-кланах уже була схильність дотримуватись своїх специфічних ідеологічних позицій.
І коли його родинний клан розбудовувався, Петро Порошенко зробив націонал-консервативний поворот, хоч імовірно в силу багатьох особистих обставин не мав бути етнонаціоналістом. Так чи інакше націоналістичні сили теж вирішили поєднатися з цим кланом. І цей союз чинний до сьогодні.
Так само свій вибір робили інші клани… Але коли президентський клан робить вибір певної ідеології, у неї з’являється шанс стати монопольною.
Наш Інститут нацпам’яті вже існував на той момент 8 років. Щоразу президенти переробляли його під себе. В часи Януковича це була наукова установа маргінального з т.з. політики типу. В часи Ющенка Інститут відігравав більшу ідеологічну роль, був ближчий до центру влади. В ці часи в Інституті переважували або наукові, або політичні функції.
Зрештою, є інституції, які просто не мають існувати, і це один з них. І, до речі, якби я скасовував якісь інституції в Україні — це не найперший, який би я скасував. На мою думку, президентство є набагато більш руйнівним для України.
Ну й можемо подивитися, як постала схема 3-х Майданів: перший — «На граніті», як ви, напевно, знаєте, другий — «Помаранчева революція», третій — Євромайдан.
Я і сам довгий час був прихильником цієї схеми. Однак завдяки дискусії з Андрієм Єрмолаєвим, я зрозумів, що «Граніт» ніяк не вписується в українські революційні цикли. Перший «майдан» — перша політична криза з суттєвим наслідками для політичної системи і режиму, з якого починається перший революційний цикл незалежної України — це 1993-й рік, масові робітничі протести, що змусили провести парламентські та президентські вибори 1994р.
Але от дивіться, як працює політичний міф у цій схемі пам’яті–забуття: протести 1993р. — це забута подія. Чому там були ранні вибори, чому президента Кравчука змінили? Чому Леонід Кучма потрапив до влади? — Вже ніхто й не питає… Увагу спрямовано на студентські протести. Я з повагою ставлюся і до протестів 1990р., я і сам дещо до того був причетний. 1990-й рік був важливою подією для нашого покоління… — Але він не був Майданом, який відкривав революційні можливості для республіканського будівництва в Україні.
Підсумовуючи, скажу так: в Україні дуже важливо відновити горизонтальне спілкування, україно-український діалог — в т.ч. цей діалог можливий через горизонтальність і розмаїтість пам’ятей.
Павло Вікнянський: Добре, дякую, Михайле Анатолійовичу.
Політика пам’яті на службі «малої України»
Олег Слизько: Доброго дня, Михайле Анатолійовичу! Олег Слизько, Полтава. З приводу: що ж насправді чи хто ж насправді є центром управління пам’яттю в Україні — чи справа в керівництві Інституту національної пам’яті, чи дещо вище. Бо іноді складається таке враження, що от саме верхівка країни до цього ніби ніяк публічно не відноситься. От ми якраз з Андрієм Єрмолаєвим говорили, і він погодився, що соціальні наслідки нинішньої соцекономічної частини влада розуміє. А чи розуміє українська влада наслідки цього управління пам’яттю? Тому що, на мою думку, проєкт «малої України» вкладається в ці рамки, тобто без західної і південно-східної України.
Михайло Мінаков: Дякую, пане Олеже. Ну, я нагадаю, одне з визначень «ідеології», те, яке було особливо близьким для молодого Маркса, — це ілюзії, що породжуються самою соціальною реальністю. Тобто сама реальність є такою, що з необхідністю породжує ілюзії. І цим ілюзіям — навіюванню капіталу — підкорюються і ті, хто не при владі, і ті, хто при владі, однаковою мірою.
Ідеологема «малої України», про яку говорив Андрій, — це ідеологічний продукт, який було витворено задовго до панування Порошенка. Але десь через 2 роки після Євромайдану для керівництва ця ідеологема стає ключовою в оформленні свого правління. Це був його націонал-консервативний поворот.
Зеленський же йшов із іншим ідеологічним набором: по-перше, популістичний, простий, і, по-друге, плюралістичний. Оце дві речі, які стояли за Зеленським. Його позиція — пустота, в яку кожен виборець міг інвестувати свої надії та страхи, в т.ч. ідеологічні уподобання, характерні для прихильниківі популізму, і плюралізму. Фантазії нашого населення, часто інфантильні, підігрівалися маскультом, серіалом Зеленського.
Втім, стара ідеологема зберегла гегемонію. Вона підкорила команду, яка прийшла до влади після 2019р., вона стала їхньою. Це тепер спосіб їхнього мислення і діяння.
Чому ідеологія сильна? Ідеологія — це анонімна знеособлена сила, яка сильніша за слабких особистостей. І там, де немає плюралізму, де немає горизонтального діалогу, там вона буде панувати по-повній і посилювати свою присутність. Чим менше Конституції, права, багатоманітності, тим більше ідеології.
Однак, в ідеологеми «малої України» є своя слабкість: вона підриває силу елітних груп, які її сповідують, на виборах. Провідники «малої України», навіть за тимчасової неучасті українських громадян Криму і частини Донбасу у нас у виборах, не набирають електоральної більшості — це не та ідея, що збирає необхідну для отримання влади частину населення. Тому для таких провідників дуже важливо максимально маргіналізувати, знецікавити громадян брати участь в політиці. І нещодавні вибори показали, як мало громадян хочуть іти на вибори: пам’ятаєте ці два народні депутати, яких обирали на Черкащині та Херсонщині на минулих вихідних? — Тут якраз відпрацьовувалися технології знецікавлення населення у політиці. Так що «мала Україна» як ідеологема підриває електоральні спроможності своїх провідників, оскільки багатоманітне (те, що у нас називають то народом, то населенням) дає відсіч своїм противникам.
Скоріше за все, якщо вибори пройдуть у «штатному режимі», буде ще одна маленька «електоральна революція». І вона не приведе до створення нових можливостей, просто обрубає «хвости» старим негараздам — і то ненадовго. І кожного разу в цих «революціях» бере участі дедалі менше людей, і ми отримуємо подальшу фрагментацію і атомізацію, посилюється підозрілість один одного, а сила Конституції, сила прав людини і громадянина зменшується.
Павло Вікнянський: У нас, на жаль, час. Дуже дякуємо Михайле Анатолійовичу! [аплодисменти] Шкода, що не можемо вручити нашу футболку… Я сповідую такий принцип роботи, мислення і комунікації, що не треба самого себе штучно заспокоювати, а навпаки треба залишати на проблематизації — як зараз — на тому, що є багато запитань, на які немає відповіді, але вони мають стояти. Часто кажуть: «не все так погано» — а я от навпаки кажу, що погано, і задача не-обивателя змінювати так, щоби ставало щонайменше краще, ставало гарно, і ми потім би згадували з часом оцей період і казали: «Йо-майо, добре, що ми не лише сарказмували й іронізували!»
Бібліографія:
Бергер, П., Лукман, Т. (1995). Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. М.: Прогресс. Касьянов, Г. (2018). Past Сontinuous: історична політика 1980-х–2000-х. Україна та сусіди. К.: Laurus, Антропос-Логос-Фільм. Портнов, А. (2014). Люстрация и институты национальной памяти: опыт посткоммунистической Европы. Argument.UA, 14/04/2014, (перевірено 4 березня 2020). Шюц, А., Лукман, Т. (2004). Структури життєсвіту. К.: ДУК. Acquisti, Alessandro, Gross, Robert. (2007). Imagined Communities: Awareness, Information Sharing, and Privacy on the Facebook. Fr./M.: Springer. Ágh, Attila. (2016). Cultural War and Reinventing the Past in Poland and Hungary. Polish Political Science Yearbook 45(1): 32–44. Anderson, Benedict. (1991). Imagined Communities. London: Verso Books. Assmann, Aleida, Assmann, Jan (Hrsg.). (2006). Verwandlungen. Archäologie der literarischen Kommunikation IX. München: Fink. Etkind, Alexander, Minakov, Mikhail (2020). Post-Soviet Ideological Creativity. In Ideology after Union, Etkind, Alexander, Minakov, Mikhail (eds.). Stuttgart: ibidem, 9–18. Freedom House. (2018). Nations in Transit 2018: Confronting Illiberalism. Freedom House, November 2018, (accessed 4 March 2020). Mink, George. (2013). Institutions of national memory in post-communist Europe: From transitional justice to political uses of biographies (1989–2010). In History, memory and politics in central and Eastern Europe. London: Palgrave Macmillan, 155–170.
