Історичні місточки, паралелі — це те, що нам дуже потрібно

«Історія має властивість повторюватися на новому витку. І якщо ми уважно будемо ставитися, вивчати минуле, ми можемо знаходити ключі, розуміння того, як діяти безпомилково», — підкреслює знаний історик, експерт Студреспубліки Валерій Солдатенко у доповіді «Революції і пам’ять: несистемні міркування в сучасному історіографічному й політичному контекстах», прочитаній під час ІІІ Громадянського лекторію «Політика пам’яті як політика для живих» [+ відео].

Громадянські лекторії від Студреспубліки послуговують громадянському просвітництву й осмисленню складних проблем. Незатребуваність інтелекту, дискредитація революції як позитивного способу прогресивного розвитку, відповідальність істориків/инь, заплямування великої кількості історичних діячів/ок і головні уроки Української революції 1917‒1920рр. для теперішнього часу (зокрема, необхідність стояти на «науковій, діалектичній, хорошій теоретичній основі», знанні світового досвіду; відчувати психологію і бажання народних мас; не підходити з бухгалтерськими мірками) — питання, які піднімає член-кореспондент НАН України, ексдиректор Українського інституту національної пам’яті В.Ф.Солдатенко у доповіді, яка відбулася у Науковій бібліотеці ім. М.Максимовича Київського національного університету ім. Тараса Шевченка 16 листопада 2019р. Вивчаймо стенограму!

Частина І
Частина ІІ

Частина І

Валерій Солдатенко: Почну зі згадки про цю будівлю, бібліотеку Київського університету, де ми сьогодні знаходимося.

З 3-го курсу, а це був далекий-далекий 67-й рік минулого століття, я потрапив на кафедру історії партії, яка знаходилася ось в цьому самому приміщенні, ось там, в кінці цього коридору, є 38-ма аудиторія ― тоді вона так називалася, це була кафедра історії партії, до речі, тоді дуже престижна. У нас на курсі було 73 студенти, 56 написали заяви про те, щоб їх взяли на спеціалізацію саме на цю кафедру. Взяли 8 осіб, інших ― значить [посміхається], по інших кафедрах розподілили.

І з того часу я студентом бував 2‒3 рази на тиждень в цьому самому приміщенні, а після закінчення, вступивши до аспірантури (мене зразу взяли асистентом працювати), до 76-го року я практично кожен день бував у цьому приміщенні. Ви ж розумієте, в мене є якісь ностальгійні моменти [посміхається] щодо цього: я, коли прийшов сьогодні трошки раніше, обійшов усі ці приміщення ― давненько не бував. Так що я вам вдячний!

До речі, субота тоді була робочим днем, студенти тоді навчалися. Павло [Вікнянський] ж якось так [у вступному слові] сказав, що [ми тут можемо] активно попрацювати, бо сьогодні неробочий день [посміхається].

Друге, що б я хотів сказати, що мені приємно спілкуватися з людьми саме такого віку ― молоддю. Я вам скажу чесно, що нечасто потрапляєш в таку аудиторію, ну крім учбової, студентської аудиторії. Буквально минулого вівторка, на цьому тижні, у нашій Національній бібліотеці ім. Вернадського була презентація книги доктора фізико-математичних наук Василя Шендеровського, який займається популяризацією нашої української науки. Ну і так сталося, що я прийшов і сів у залі, мабуть, на 600 ‒ на 700 чоловік, і зверху ― там амфітеатр ― я так подивився вниз: ви знаєте, не буду говорити про жінок, але щодо чоловіків це дуже добре видно ― це або білі, з сідим волоссям голови [посміхається], або взагалі його немає. Молоді абсолютно не було. А мова йшла про популяризацію науки: ця людина по світу шукає вчених ― українців за походженням, серед яких біля двох десятків під іншими (уже іноземними) прізвищами одержали Нобелівські премії, і не знають про них у нас. І так сталося, презентація була влаштована непогано, запросили, в т.ч., артистів і один з них, молодий такий, вийшов і каже: «Я вам сердечно дякую, бо ми цих прізвищ не знаємо, ми взагалі нічого не знаємо, треба більше проводити ось таких заходів».

Я з приємністю прийняв запрошення прибути до вас і поспілкуватися. Ну спілкування це не буде схоже на доповідь ― я не претендую й на лекцію, це будуть якісь міркування, які навіяні нинішнім станом нашої історіографії, можливо, в чомусь якісь моменти будуть пов’язані із нинішнім політичним сприйняттям того, що було в минулому.

Часи умисної дискредитації революції

Свого часу я написав величеньку статтю про національну пам’ять на прикладі ставлення до історії революцій. Оскільки я вже понад 50 років займаюся вивченням саме історії революцій, це і стане, природньо, тим предметом, про який я з вами хотів би поговорити. І поговорити не тільки тому, щоб зайняти якийсь час і сказати, що для мене самого важливо, «нехай це буде важливо і для вас» ― ні, я думаю, що зараз ситуація об’єктивно така, що чим більше ми будемо з цього приводу говорити і замислюватися над аналізом минулого, тим більш правильно ми будемо чинити.

В Академії наук якраз нещодавно ставилося питання про те, на якій стадії ми всі знаходимося, чим є нинішній уряд, взагалі нинішня політсистема, якою мірою це реальна влада: чи символічна, чи ще якась ― не буду вживати інших термінів. І висновок по ходу розмірковувань вчених зводиться до того, що наукові знання, інтелект нині не в пошані, не затребувані.

От пройшли, відверто скажімо, на дилетантстві, на непрофесіоналізмі вибори, сформувалася влада. Науковці пропонують: а давайте ми допоможемо! А ні, ― відповідь, ― не потрібно. І на звернення поважних людей, які прожили життя в науці, й хочуть підказати щось корисне, виходячи з власного життєвого досвіду, з наукового досвіду ― виявляється, що просто не потрібно. Нічого практично не сприймається! От це дуже прикро, звичайно.

Тому я хотів би сказати ще про одне. Так склалося не тільки, тому що, можливо, ці молоді люди, які зі смартфоном прокидаються і, так би мовити, засинають, і всю інформацію черпають звідтіля і не хочуть бачити книжок, особливо про минуле ― до цього не доходять, тут багато чинників, в т.ч. винна і наша з вами наука, в т.ч. історична, яку я представляю. Я хочу сказати, що представники мого цеху, як і багато гуманітаріїв, сильно завинили перед нашим суспільством в тому, що ми маємо на сьогоднішній день таку історіографію і такі тлумачення минулих подій, що часто-густо ― молоді люди особливо ― просто не можуть знайти нормального дороговказу і нормально зорієнтуватися.

Справа в тому, що зі сторони гуманітарного знання за останні роки, приблизно за 30 років, стільки зробили для того, щоб здискредитувати феномени, навіть поняття революції, революціонера, що тепер взагалі дуже важко говорити про революцію як позитивне явище.

Я вам чесно скажу, не для того, щоб похизуватися, що я один із небагатьох в нашій українській історичній науці відстоюю тезу, згідно якої революція — це цілком природній спосіб прогресивного розвитку суспільства. Точно такий же, як інший шлях — еволюція. І настає він в тому разі, коли еволюційним шляхом не можна досягти розв’язання тих суперечностей, в які потрапляють  суспільства. І наш з вами земляк, киянин Микола Бердяєв свого часу писав, що причина революцій ― не в діях революціонерів, цих «смутьянів», які втягують несвідомі маси в революції, а винні ті, хто не можуть, очолюючи суспільство, розв’язати назрілі проблеми цього суспільства. От тоді виникає об’єктивна можливість для того, щоб прийшли революціонери і вказали той шлях розвитку, на який стають маси, ідучи за ними.

Я не буду багато зупинятися саме на цій теоретичній частині того, що таке революція, я просто пропоную на основі тих знань, які є у кожного з вас, призадуматися, скажімо, а чи можна було без Української революції Богдана Хмельницького подолати польське панування, вирватися з неволі, створити свою державу, хоч трошки відчути себе не те, що кращими, а іншими принаймні, ніж поляки. А чи можна було у 1917–1920рр. досягти бодай якогось національного прогресу, якби не було Української революції? Ну і третя революція в нашій історії ― не будемо говорити, з якими знаками ця революція ― це кінець 80-х ‒ початок 90-х. Це кардинальний злам і системи, яка існувала, систем власності і національних, духовних орієнтацій і таке інше. За критеріями революції — це саме ті три події, які і свідчать про той розвиток нашої нації, без яких поступальний прогрес був би елементарно неможливий. Але це, повторюю, спеціальна і тривала розмова.

Часто сьогодні пишуть про те, що революція — це величезне зло, абсолютизуючи Велику французьку революцію, зокрема і якобінство, Велику Жовтневу революцію, зокрема більшовизм, доводячи, що, от подивіться, це ріки крові, моря сліз, це такі випробування для народу, більше яких взагалі нічого не буває. Тому кожен політик, який приходить до влади, говорить: «Ліміт на революції в XX ст. вичерпано, досить! Ми такого більше не допустимо!» Але відбувається один Майдан, другий Майдан ― їх нарікають красивими назвами, щоб це були саме революції: проходить деякий час, і з’ясовується, що зовсім це не революції, а науково-політичні кваліфікації повинні бути зовсім іншими.

Урок перший: стояти «на науковій, діалектичній, хорошій теоретичній основі, на знанні світового досвіду»

Так ось, давайте, спробуємо поглянути на один з революційних періодів, яким я займаюся багато-багато років — це 1917–1920рр., і провести певні, звісно умовні, паралелі. Хоча, ви знаєте, я буквально десь на минулому тижні увімкнув телевізор ― іде якась передача, де молоденький кандидат наук менторськи говорить: «Ну, якщо вам пропонують провести якісь паралелі,  навести якісь місточки, то знайте, що вас обдурюють. Це неможлива річ, це неправильно, це тільки людей вводять в оману і т.д. ― не займайтеся!». Я дотримуюсь іншої точки зору.

Історія — це та річ, у якій дуже багато чого вже було, було не один раз, вона має властивість повторюватися, повторюватися на новому витку, в нових умовах, але принципово вона багато що повторює старого. І якщо ми уважно будемо ставитися, вивчати оте старе, минуле, ми можемо знаходити ключі, розуміння того, як треба діяти безпомилково, як нам виключати з свого політичного курсу помилки, які часто й густо допускаються.

Ну от скажімо, ви знаєте, сьогодні суперечки в суспільстві абсолютно полярні. То, значить, лаяли «команду Зе» за те, що вони довго не дають програму, довго розкачуються і т.д., потім почали лайку за «турборежим» ― і те не підходить, й інше не підходить.

Давайте поглянемо на 1917р., як вирішувалися кардинальні проблеми, в який строк і на яких якісних засадах це було. Я не буду брати Леніна з його «Квітневими тезами», написаними в вагоні тому, запломбованому, поки він проїжджав в Росію. Візьмемо нашу Українську революцію.

Михайло Грушевський, який був обраний заочно головою Центральної Ради, приїхав до Києва, коли він відбував своє заслання в Москві. Він приїхав 13 березня, а 15 березня він вперше з’явився в Центральній Раді. Озирнувся довкола і зразу ж приступив до того, щоб виробити  революційну платформу ― що треба робити. Як кажуть, засукавши рукава, він не спав ночами: писав, писав і писав. Що він писав? Його твори в цей час: «Велика хвиля» ― про великий момент, який настав, коли треба було вирішувати долю України, «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Звідки пішло українство і до чого воно йде», «Якої автономії і федерації хоче Україна». Він за ніч встигав написати брошурки обсягом 16 сторінок, максимум на 24 сторіночки такого невеличкого формату черговий твір на ранок здавали в газетну типографію, випускалося все це на 16 або 24 сторінках, так друкувалися газети ― потім вони розрізалися, зшивалися ― і розходилося по всій Україні. На 6 квітня (зважте, 15 березня і 6 квітня!) 1917р. нація була готова до того, щоб сприйняти платформу, яку в згаданих текстах запропонував Грушевський. Причому, готова більше, як на 90%.

По чому ми можемо судити? 6–8 квітня того ж 17-го року за його ж ініціативи було скликано Національний конгрес України. Причому, М.С.Грушевський чинив як справжній демократ європейського зразка. Було надано трибуну всім, хто прибув «з усіх усюд» — слід було зібрати якомога більше людей і почути їх думку. Зібрання більше нагадувало наукову конференцію. От хочете відстоювати свою точку зору, хочете самостійність? — будь ласка, доводьте, ось вам трибуна. Хочете автономії? ― ось вільно, як і інші, доповідайте, аргументуйте. Слід нагадати, що сам М.С.Грушевський дуже добре був обізнаний із світовим досвідом. Це справді — великий наш вчений-історик.

І от в праці «Якої автономії і федерації хоче Україна» він все детально розписав, і розписав на адаптованому для людини з 2-х класною освітою, для кожного селянина: що таке централізована держава, що таке монархія, що таке республіка, що таке автономія, федерація, що таке автономія широка національно-територіальна, а що — персональна автономія, що культурно-національна автономія і т.д. І він додає до того: от я хочу запропонувати вам іти таким шляхом, на цьому етапі нам потрібні такі речі.

По-перше, зрештою, позбувшись самодержавства, оплоту соціально-національного гніту, ми повинні дійсно владу передати народу. Фактично це був соціалістичний лозунг в тих умовах. І ми повинні зараз якнайбільше підтримати революцію, яка пішла з Петрограду, ми не повинні відгороджуватися якимось парканами. Коли демократія запанує у всіх сферах життя, вона буде реалізовуватися і в національній сфері. І в такому разі ми будемо разом, всі народи, будемо будувати федерацію вільних народів ― федерацію, яка буде називатися, «федеративною демократичною республікою». От ми за це! А нам потрібна широка національно-територіальна автономія. Тобто ми делегуємо певну частину прерогатив і функцій загальнодержавному уряду, а те, що торкається низки проблем, пов’язаних з розвитком нашої нації, віддайте нам. Хай нами керують в Петрограді Загальноросійські Установчі збори, але ми скличемо в себе свої Установчі збори і будемо погоджувати наші дії.

Причому, повірте, Грушевський діяв, передусім, як науковець. Доля так розпорядилася, що саме він став на чолі всього цього надзвичайно важливого просвітницького процесу, якщо хочете, саме він згуртовував націю і він намагався переконувати громадян чисто науковими аргументами. Повірте, він був не меншим патріотом, ніж ті, хто часто б’ють себе в груди і доводять, що вони справжні і неперевершені патріоти.

Він зазнав чимало всяких неприємностей від самодержавства, його нізащо заслали в 14-му році. Нізащо — практично, за те, що він як сумлінний громадянин хотів просто зареєструватися. Так сталося, що початок імперіалістичної війни застав його у Криворівні, це на Івано-Франківщині нинішній (у нього там була дача просто-напросто), він, значить, опинився по інший бік лінії фронту… Кружним шляхом через Італію, Румунію приїхав до Києва і як людина чесна і порядна пішов зареєструватися. «А, так ти звідтіля прибув? — значить, шпигун австрійський!» І його, без розмов, заслали в Симбірськ спочатку, потім ще деякі міста, зокрема — Казань і, врешті, домігся перебратися до Москви. Для чого?  — Щоб був доступ до історичних матеріалів — треба було працювати. Так що, прикрощів він зазнав, гонінь зазнав!..

Але він ставить елементарні питання: скажімо, що означає розрив відносин з Росією? А це означає падіння рівня суспільного виробництва. І це неминуче. Це економічний закон, коли напрацьовані варіанти рушаться — що починається? Починається хаос, нестиковки, суперечності і т.д. Не тому, що він полюбляв росіян, Росію, Москву чи Петроград, а тому, що це диктувалося економічними умовами. А згадайте, що таке 17-й рік? Лютневою революцією не припинилася війна… Йшла війна і війна йшла на яких теренах? На українських, в першу чергу: вже три з лишком років вона принесла величезну розруху в Україну!

А армія? В умовах війни, яка продовжується, у нас її немає. У нас 3,5 млн. українців в армії? Але якій? В російській армії знаходяться поки що. Власної армії у нас немає. А подивіться на всіх наших сусідів, вони чого хотять? Кожен хоче поживитися за рахунок України.

Тобто те, чого хотів довести Грушевський саме на науковій, я хочу підкреслити, діалектичній, хорошій теоретичній основі, на знанні світового досвіду, він пропонує рідному загалу. І українці відгукнулися на це: тисячі пішло телеграм, привітань: да, ми саме за такий варіант. І уже знову повертаюся до тих дат: 15 березня і 6–8 квітня 1917р. — Україна проголосувала за цю платформу. Віддали голоси на 98% за Грушевського. От вам і турборежим! Але на яких засадах? На засадах саме серйозної науковості.

Урок другий: відчувати психологію і бажання народних мас

Другий момент, Грушевський вмів і міг прислуховуватися до того, що відбувалося в середовищі народних мас. Він тримав — не тільки він, а і сподвижники з ним тримали — руку на пульсі народу, його психології. Грушевський доводив росіянам, що ніякого страхіття ми не пропонуємо, ми пропонуємо вам і нам демократичний шлях розвитку, давайте разом іти по цьому шляху. І будучи переконаним в тому, що цей шлях перспективний, він направляє делегацію до Петрограда з тим, щоби зустрітися з представниками Тимчасового уряду, з представниками інших партій, які в цей час керували Росією, і домовитися погодитися про те, що він запропонував і що підтримала Україна. А Україна… повірте, є багато збірників документів, зараз вільно можна ознайомитися з ними: кожен день поступали в Центральну Раду в підтримку телеграми, листи і все таке інше.

І це ж не наш час — не було телевізора, ніхто Грушевського, вибачте, в очі не бачив. Але коли відбуваються в якомусь далекому селі збори, сход, — починають з чого? Давайте оберемо президію, а почесним головою оберемо «батька Грушевського» — і це було повсюдно. Ну не так багато було тому батькові років… хоча окладиста борода, вона добре слугувала для того [посміхається], за дідуся його приймали.

Отже, одержавши по суті мандат довіри — ну а ви розумієте, чому я про це сьогодні говорю — та ще такий високий, переконливий, М.С.Грушевський впевнено діє: він пропонує їхати в Петроград і домовлятися. Але домовлятися на основі запропонованої, обґрунтованої, схваленої платформи — знову-таки, проводьте самі паралелі — з програмою, яка вже є і яка підтримана українством. Їде В.К.Винниченко — але не хоче Тимчасовий уряд ніяк реагувати позитивно, більше того, починають звинувачувати українців у тому, що вони — сепаратисти, що вони розвалюють фронт: а йде ж війна, отже, що буде? — вони встромляють ніж у спину російській демократії. Винниченко ні з чим приїжджає назад.

25 травня 1917-го проходить Перший Всеукраїнський селянський з’їзд. Селяни з усієї України слухають, що привіз Винниченко. А він нічого не привіз. І приймається рішення: якщо в Петрограді вони не хотять, то тоді давайте проводити в життя ту платформу, на якій ми всі згуртувалися разом, і до Петрограда більше не звертатися.

5 червня, через 10 днів, на Софіївському майдані, в кінці цієї вулиці [Володимирської], збираються делегати Другого  українського військового з’їзду, який представляє майже 3 млн тих, хто перебував у російській армії — з усіх фронтів прибули посланці. Виходять представники з’їзду, стають навколішки на Софійському майдані і дають присягу, що ми з місця не зрушимо, якщо Центральна Рада негайно не оголосить розроблену програму автономії: не хотять у Петрограді, давайте діяти самі.

5 днів проходить — і 10 червня проголошується Перший Універсал Центральної Ради, в якому ідеться про те, що віднині правити будемо ми, Українська Центральна Рада, віднині ми будемо порядкувати своїм життям через Українські установчі збори або сойм, як тоді говорили, і його скличемо найближчим часом.

Знову-таки, от як домагалися бажаного, справедливого! Порівняймо з ситуацією, як постають останнім часом проблеми міжнародної підтримки українства.

Рушиться імперія, виникають національно-державні утворення на Дону, на Кубані, на Уралі і т.д. Грушевський звертається і разом з ним уся Центральна Рада: давайте йти всі разом цим шляхом, ось наша програма, от давайте на цій програмі, на цій платформі Української революції, яку підтримують мільйонні маси, здійснювати прогрес.

Відгукуються на це 8–15 вересня 1917р. саме тут, в Києві, ось недалеко — навпроти, у приміщенні Центральної Ради, у Будинку вчителя, відбувається З’їзд народів. Ну тоді його називали недержавних народів — тих, які не мали державності. І вибачте за такий термін, але Грушевського буквально на руках носять. Україна йшла попереду цього процесу децентралізації Росії, за введення федеративної демократичної республіки.

Що робити Тимчасовому уряду? В уряді 12 міністрів — в кінці червня, після того, як Центральна Рада на основі Першого Універсалу ще й створила Генеральний секретаріат, тобто перший уряд в Україні, 4 міністри, тобто третина міністрів, приїжджають самі на переговори. Але бачачи, яка ситуація відтворюється в Україні, яка масова підтримка платформи, вони відступають і практично йде легалізація того, що хотіла Центральна Рада.

Ну а зрештою, скажімо, Третій Універсал — це проголошення Української Народної Республіки відповідно до духу, якщо хочете навіть до букви, того, про що писав Грушевський у березні ‒ на початку квітня 1917р.

Ну це я вам лише про одну таку сторону розповідаю, як воно було, як досягався позитивний результат. Звісно, життя складається не тільки з таких моментів. Були і явно негативні моменти в діяльності Центральної Ради. Знову-таки, причини пояснювати дуже довго, ви і самі можете додумати.

Ось Третій Універсал, який я вам тільки що згадав. Україна проголошується Українською Народною Республікою. Дійсно, це був знаменний крок, апогей революції. Вперше нація заявила про те, що вона має державу, і назвала цю державу українським ім’ям: Українська Республіка, яка належить народу, — Українська Народна Республіка.

До речі, я зразу хочу сказати, що коли відбудеться через деякий час, 11–12 грудня Перший Всеукраїнський з’їзд Рад, щоб проголосити радянську владу, було збережено назву Українська Народна Республіка! Пов’язано це з тим, що маси хотять Української Народної Республіки, підтримують — давайте і ми будемо підтримувати Українську Народну Республіку. І це зберігалося аж до січня 1919р.: офіційна назва Української радянської республіки — це Українська Народна Республіка.

А територія, яку оголосили в Третьому Універсалі 7 листопада?

До речі, 7 листопада, я згадаю — скоро, через 4 дні, буде за новим стилем 20 листопада — повірте мені, я багато років за цим слідкую, вже багато років ніяк не відзначається у нас. Не тільки не відзначається, навіть не згадують про те, що це велика дата, що це величезний крок був взагалі-то у розвитку нації.

Раз республіка народна, значить з’являється в Універсалі багато моментів, пов’язаних з тим, кому фабрики і заводи повинні належати, що треба запроваджувати 8-годинний робочий день і т.д.

Урок третій: не підходити до всього з бухгалтерськими мірками

Але ось селянське питання, про яке вже Павло згадував у нинішньому звучанні. Поміщицьке землеволодіння скасовується, тобто знищується поміщицьке землеволодіння і дозволяється якнайбільше володіти 40 десятинами землі. 40 десятин — це не 200 тис га [сміх]

Ну на наступний день дибки встали на Правобережжі польські магнати-латифундисти: як це так, земля їм повинна належати! І тиск на Центральну Раду — через 2 дні з’являється інструкція. Про що говориться в інструкції? В інструкції говориться про те, що: так, ми за те, щоб знищити поміщицьке землеволодіння, за те, щоб земля належала селянам, ми принципово за це стоїмо (до речі, якщо сказати так розважливо, скажімо, то до цього йшли дуже складно, Партія українських есерів, тобто партія українського селянства, дуже довго готувала цей проєкт, починаючи з весни 1917р. говорила і намагалася це звести в якийсь порядок і на наукових засадах, знову-таки, підійти. Хотілося створити Український земельний банк, хотілося створити Український земельний фонд, з якого б українські селяни наділялися землею, але в умовах революційних на це не пішли, не встигли просто провести свою програму), проте, почекайте, от давайте ми спочатку наведемо лад в інших галузях і дійдемо ще до цього. До того ж, ну, ви ж люди, давайте з гуманітарних міркувань подумаємо, поміщики — вони ж теж люди, у них є діти, їх треба годувати, от ми ще будемо працювати над тим, як вас, українських селян, наділити землею. Чим це закінчилося?

Зрештою, закон про соціалізацію землі був прийнятий 18 січня 1918р. А за 2 дні до цього під Крутами муравйовці розбили студентів і цього університету, тоді св. Володимира — це бій під Крутами. І 18 числа Муравйов був уже в Дарниці і стріляли по Києву з гармат, в т.ч. вцілили в родинний 8-поверховий будинок Грушевського на Паньківській вулиці (таких мало було в той час, але для артилеристів хороший приціл). Ось тоді 18 січня, після Четвертого Універсалу, коли Україна була проголошена самостійною республікою, говорять: да, ми за те, що треба селян наділити землю, але не встигли навіть опублікувати той закон (він був опублікований аж 2 березня, коли Центральну Раду вернули до Києва німці, які почали окупувати Україну) і про цей закон практично ніхто не знав.

А селянство, як реагувало на це? До цього було два інших рішення. Другого Всеросійського з’їзду Рад — ленінський Декрет про землю. Давайте, знову-таки подумаємо, як на психологічний стан суспільства реагували? Той Декрет про землю — по суті есерівський. Ленін, починаючи з Другого з’їзду партії 1903р. виступав за націоналізацію землі, те ж саме відстоював в квітні ‒ червні 1917р. Але есери  в кінці вересня друкують наказ 242 селянських рад Росії про те, що землю треба відібрати у поміщиків і розділити за трудовим принципом, тобто хто обробляє, скільки їдоків там і т.д. — і Ленін, за що есери його не раз критикували, значить, «украв» у них [сміх]. Ну для когось украв, а для когось — він прислухався до народного голосу. Перший Всеукраїнський з’їзд Рад у грудні 1917р. поширив його чинність на Україну

І ось що відбувається в такому разі 18 січня 18-го року: а немає кому зовсім, уже коли розбили студентів і юнкерів під Крутами, боронити Київ. До того ж в Києві з 16 числа, з того ж дня бою під Крутами, йде повстання, яке розпочалося на «Арсеналі», охопило весь Київ. І Центральна Рада змушена була тікати з Києва в Житомир, Бердичів і потім далі аж під крило до німців.

От вам реальна історія і хто її хоч трошки знає, може подумки логічно накладати на сучасність, на сучасне ставлення до тих животрепетних проблем, які у нас намагаються сьогодні розв’язати. Так ось ці моменти, з моєї т.з., надзвичайно важливі. І вивчати психологію, настрої людей, якщо ви беретеся ними керувати і говорити від їх імені, — неодмінний  обов’язок.

Тут я вам наведу приклад з власних стосунків. Є такий американський історик Алекс Рабінович, в Індіанському університеті він працює, ми з ним давно знаємо один одного, при чому, спочатку були начебто на ворожих позиціях, зараз вже мало не друзі — якраз з ним в минулому році двічі бачився. І він весь час просить мене: «Запроси мене в Україну, виріши питання, хай там, скажи кому треба!» — Ну я кажу: «Ти ж розумієш, що я не маю такої можливості зробити» [посміхається]. Але він зараз зовсім інакше дивиться на ті справи. Чому я про нього згадую? Це людина, яка виросла в оточенні Керенського, Буніна і т.д., багатьох мігрантів, тих, хто були причетні до Тимчасового уряду, до розв’язання проблем різних. На певному етапі як історик він почав наїжджати в Санкт-Петербург, Москву, знайомитися з документами; і от ми з ним відверто говорили. Поки він вчився історії на основі поглядів Керенського — в нього одні погляди були, коли він ознайомився з документами — в нього стали зовсім інші погляди. Його батьки переїхали в 17-му році, так сталося, хоча родом вони з Ізюма, з України. Він приїжджає постійно зараз на конференції до Росії і написав дві таких серйозних книжки: «Большевики приходят к власти» і «Большевики у власти», де він фактично показує, як більшовики реагували на настрої мас.

А з чого в нас почалося спілкування з ним? Він людина, яка проживає в такій країні, де науково-технічний прогрес явно випереджав нас, він зробив просту річ на одній із конференцій: він привіз матеріали обчислення того, що робити з землею в Росії; є поміщицьке землеволодіння — воно дає такий валовий збір зерна, і є селянське господарство — вони дають такий збір зерна. Яка урожайність? В селянському господарстві в 2 рази практично менша. І це природно, немає агротехніки відповідної, машин і т.д. Так навіщо тим більшовикам, есерам було тягнути селян, обманювати, потім вони відберуть у них землю і т.д.?

Я з ним погоджувався, так, урожайність — це справа серйозна, але, повірте, що ці селяни підходили до земельної проблеми не з бухгалтерськими мірками, вони підходили з тим, що є поміщик, який зовсім не працює, а я на нього працюю, і він живе за мій рахунок. Дайте мені ту землю і я, і мої діти будуть  гідно жити. Таким було переконання. Хай там врожайність, яка буде, я виживу, я зі своїми дітьми буду обробляти, своїм потом і кров’ю.

От який підхід був. І це треба було відчувати. Були зобов’язані відчувати! Ну а зараз, ви знаєте, бачили події останніх днів на телебаченні, на телеекрані, що і як, кому пред’являли претензії за те, що селяни заволоділи землею…

І я повинен сказати, що це одне із кардинальних питань, яке розв’язувалося у 1917–1920рр. Навіть коли Скоропадський у результаті державного перевороту прийшов до влади, і 3 липня 18-го року було проголошено земельний закон, то там поміщиків повертали, повертали їх землеволодіння, але селяни повинні були вже на засіяній землі зібрати урожай і віддати в загальну комору з тим, щоб розплатитися з німцями за Брестський мир; і то було 200 га, значить, поміщику — не більше дозволено. Хто, до речі, вирішував питання, скільки потрібно було? Колокольцев — це той, хто буде ще міністром в Правительстве Юга России, тобто Денікіна, і у Врангеля. Чим завершилося у Скоропадського, у Денікіна, у Врангеля? Тим, що поверталося, їм треба було віддати землю, вони — законні, вони за приватну власність, за її непорушність, священність. Так що, от ці моменти, якщо ми хочемо проєкцію здійснити на сучасність, треба хоч трошки знати, хоч трошки керуватися висновками з історії.

Частина ІІ

Автор: Валерій Солдатенко, авт. ред.