«Україна і Смерть: як останнім стати першими, або стратегія ефективного розвитку та модернізації в умовах занепаду та системної кризи», — тема факультатива, прочитаного відомим політологом, політичним філософом Андрієм Окарою під час «ІХ Зимової Студреспубліки». Вдумливо читайте стенограму!
Публікуємо розшифровку важливої доповіді інтелектуала, презентованої ним 11 березня 2017р. на ЗиСР-ІХ у Карпатах (на тему «Нова індустріалізація України»). За цей час актуальність обговореного матеріалу лише посилилася, як і проблеми України.
Суб’єктність — це є онтологічна і психологічна категорія
Андрій Окара: Ну що, починаємо? Російське телебачення мене навчило за останні роки красиво і багатозначно мовчати.
Володимир Власюк: Україна дасть вам зворотну можливість — розкритися!
Андрій Окара: Добре, так і зробимо! Друзі, я впевнений, що головна проблематика модернізації, демодернізації і нової індустріалізації, які є головною тематикою останніх заходів Студреспубліки, — це проблематика насамперед онтологічна і телеологічна — себто філософська, пов’язана з проблематикою суб’єктності, а вже потім — політична, економічна та соціальна.
Я є прихильником настанови про суб’єктний розвиток і про можливість управління цим самим розвитком. Тобто розвиток, учасниками якого є не просто якісь такі, знаєте, «овочі» чи аморфні істоти, а учасниками якого є внутрішньо структуровані організми, які мають дуже конкретне і концептуальне цілепокладання (або ж телеологію). Проблема України, як ми можемо її відстежити протягом останніх тисячі з чимось років, — це неконкурентоздатна форма соціально-політичного існування і неефективне уявлення про суб’єктність, та й взагалі — серйозні проблеми із цією самою суб’єктністю.
От, наприклад, «Повѣсть врємѧнныхъ лѣтъ», там написано, що «Земля наша велика и обилна, а наряда», тобто порядку, в ній нема. І з цим пов’язана «варязька теорія» — мовляв, приходьте в Русь, себто в Русь-Україну і наведіть тут хоч якийсь лад, бо «Так жить нельзя!» (був такий публіцистичний фільм свого часу). Тобто таке звернення до тогочасного Заходу, до скандинавських, руських чи варязьких князів, що «знаєте, у нас класне населення, дуже розумні і ефективні люди, але немає структур і інституцій, які перетворили би все це, всю цю біомасу на ефективного суб’єкта». От якраз ця «варязька теорія» є архетипом українського розвитку. І тому Україна як якась біомаса була ефективною частиною та учасником чужих проєктів, в т.ч. Російської імперії, Австро-Угорської імперії, Радянського Союзу. Ми бачимо, що Російська імперія утворилася як проєкт російсько-український. І вона перестала існувати тоді, коли Україна перестала бачити в цьому проєкті своє місце.
От я недавно дійшов до такого парадоксального висновку. Була собі така Елена Павловна, великая княгиня, дружина Міхаіла Павловича, молодшого сина Павла І. І був т.зв. Карлівський експеримент. В її маєтку, у с. Варварівка — під Карлівкою, десь за 50 км від Полтави, у 1859р. вона звільнила усіх кріпаків — з подальшим викупом землею. І вже за два роки цей експеримент було масштабовано на всю імперію. І виявилося, що те, що добре працює в центральній Україні — з її козацькими традиціями, чорноземами та уявою про хоча б якусь соціальну суб’єктність, не працює в масштабах усієї Російської імперії. І це був один з факторів, що зрештою привів її до занепаду.
Потім, коли за Олександра ІІІ почали будувати оцей т.зв. національний проєкт, виявилось, що і український народ в цілому, і малоросійське дворянство не знайшли себе в ньому. Російська імперія перестала існувати 100 років тому, як ви знаєте. Радянський Союз знов утворився як проєкт, заснований на базовій «угоді» Великоросії й України. І зламався після референдуму 1 грудня 1991р. в УРСР. Саме Кравчук та українська компартійна еліта — на тлі протистояння між союзною та російською елітами — між Горбачовим та Єльциним — і поховали Союз. Коротше кажучи, коли Україна виходить з цих проєктів, то проєкти обнуляються.
А от тепер — російсько-українська війна… Я не думаю, що доречно говорити про неї як про внутренний гражданский конфликт на Украине — саме так говорить російська пропаганда. Думаю, що це саме українсько-російська війна, хоча це словосполучення б’є по вухах багатьом і в Україні, і в Росії. Але чим далі, тим менше б’є. І саме ця війна зробила неможливою нову імперію з центром у Москві.
Так от, проблема суб’єктності — ключова для України. Ми бачимо, що Україна через свою несуб’єктність, через відсутність глобального суб’єкту розвитку просто не може скористатись усіма тими можливостями і шансами, які для неї випадають. І ми бачимо, що несуб’єктність ця проявляється навіть в євроінтеграції. От, якщо ми проаналізуємо, як поводила себе українська еліта стосовно цієї великої угоди з ЄС про асоціацію, то просто виникає враження, що одного «старшого брата» поміняли на іншого. Тип мислення не змінився! А яким чином вписатися в цю велику гру на власних умовах? Ну от українська еліта в цілому — як певний консолідований суб’єкт — вона не мислить в таких категоріях. І ті люди, які мислять в суб’єктних категоріях, вони — маргінальщики і точно не утворюють тренду.
Отже, суб’єктність — це є онтологічна і психологічна категорія, і як навчити бути суб’єктним… ну, я не знаю… це, мабуть, неможливо. Хоча як виховувати нову еліту на таких принципах — уявлення є. Але дійсно — дуже складно переламати отой домінуючий в Україні тренд, який Тарас Чухліб назвав «українським полівасалітетом».
Отже, Україна зараз дійсно дійшла до такої межі, за якою розпад державності може бути абсолютно реалістичним сценарієм… Хоча про погане краще не говорити, аби не давати йому надії на реалізацію. Україна дійсно потребує трьох дуже важливих проривів — політичного, економічного і гуманітарного. І от, якраз ця сама суб’єктність, вона повинна з’явитися в кожній з цих сфер. Ну от про це, мабуть, і поговоримо.
Ми знаходимося в точці глобального переходу до надмодерну
Можна казати, що проєкт «Модерн», або ж modernity, як великий миростроительный, себто світобудівничий проєкт розвивався на базі специфічного типу раціональності. На базі раціональності, яка виникла в Західній Європі в контексті Ренесансу, Реформації і Контрреформації. Тобто на базі такої суб’єкт-об’єктної системи управління і на базі раціональності декартового типу.
Потім перший варіант кібернетики, він якраз виник у XX ст. на базі теж от такої класичної раціональності. Потім можна говорити про раціональність некласичну і про суб’єкт-суб’єктний тип управління — про мережеву неієрархічну модель, коли кожен об’єкт управління є також і суб’єктом, і рефлексивну модель управління — те, що розроблялося в межах методологів, і в межах того, чим займався Володимир Лефевр, який на початку 1970-х виїхав з СРСР до США. За чутками, його теорія рефлексивного управління використовувалась Держдепом США і ЦРУ в їхніх акціях, що призвели програшу СРСР у Холодній війні і до його занепаду й краху.
І ми бачимо зараз: ми знаходимося в дуже цікавій точці глобального переходу — від модерну і постмодерну як фази деструкції модерну — до якогось нового, можливо ще невідомого світобудівничого проєкту і до нової постіндустріальної реальності. Ван ден Аккер та Вермюлен називають такий пост-постмодерн метамодерном. Я намагаюсь говорити про концепт надмодерну, або ж російською — сверхмодерна.
«Постіндустріальна економіка абсолютно не означає знищення попередніх технологічних укладів»
Тепер давайте поговоримо про нову індустріалізацію. Ми бачимо, що в різних типах суспільства були різні критичні ресурси, через які відбувалося глобальне управління. У дофеодальному суспільстві таким ресурсом були раби. Тобто безкоштовна чи дуже дешева робоча сила, яка давала можливості для соціального і політичного домінування.
Потім в феодальну добу таким ресурсом стає земля. І от в чому подібність пострадянських суспільств на феодалізм, чому ми говоримо про квазіфеодальний тип політичної системи і в Україні, і в Росії — якраз через те, що такий тип неінноваційного розвитку через домінування за рахунок контролю над рентами, це і є якраз квазіфеодальний тип суспільства. Тільки такою рентою є не обов’язково земля, як в Середньовіччі, а такою рентою може бути, наприклад, нафтогазовий комплекс, як в Росії, чи зерно, агрокомплекс, як в Україні. Тобто модель приблизно та сама: боротьба за рентні ресурси, які дають тобі домінування в політичній сфері, і, відповідно, пов’язаність і неможливість існувати одне без одного політики і економіки, точніше власності і влади. Якщо ти маєш владу, силовий ресурс, то ти відіжмеш в когось і власність. І навпаки: втратиш владу — у тебе і власність швидко відіжмуть. Це феодальна економіка та феодальне суспільство. Майдан стояв якраз проти отакого неофеодального ладу.
Взагалі, на Майдані було три ключові проблеми: (1) екзистенційна, тому називається «Революція гідності». Потім (2) політекономічна, яка мала антифеодальне буржуазне спрямування. І, зрештою, (3) антиколоніальна — Україна остаточно тікала від Москви, від імперії, від того, що тепер зветься «Русским миром», від відносин у форматі «колонія ‒ метрополія».
І бачимо, що найбільш складний процес в постмайданній Україні — це якраз боротьба з олігархічно-феодальними кланами, які утворились внаслідок зростання влади та власності. А перетворення олігархів на великий капітал, відбирання у них можливості впливати на державу — ми пам’ятаємо по Коломойському — наскільки то болючий процес. Взагалі постмайданний період можна розглядати і в категоріях революції та контрреволюції, і в категоріях боротьби різних політекономічних моделей.
Так от, я казав, що в феодальному суспільстві критичним ресурсом є земля, а в капіталістичному — виробництво, тобто те, що Маркс назвав «средствами производства». І от в чому особливість нинішнього постіндустріального переходу? Це дуже важливо розуміти, тому що нашим нерозумінням в цих речах користуються більш досвідчені, більш ефективні гравці на цьому «ринку».
Нам говорять: «От дивіться, було суспільство модерну, суспільство індустрії, суспільство капіталістичних відносин і була важка індустрія — і все це таке несучасне, важке, ну його нафіг, давайте перейдемо до суспільства собачих парикмахерів, суспільства, в якому послуги будуть складати основу ВВП». Ну дуже люблять всякі теорії креативного класу в форматі Річарда Флоріди, теорії Бела й ін. Воно нібито дуже все класно, дуже все красиво: не потрібні великі заводи, виробництва — а потрібні комп’ютери, планшети та всякі там мобільні телефони, — і вони змінюють світ. І, дійсно, вони змінюють світ. Але виявляється, що тут відбувається дуже тонка і досить ефективна маніпуляція з нашою свідомістю. Тому що постіндустріальний світ і постіндустріальна економіка абсолютно не означає знищення попередніх технологічних укладів, вона не означає деіндустріалізації. Вона просто насправді позначує нову реальність, яка настає зараз.
В чому особливості цієї реальності? В тому, що світ стає цифровим, оцифрованим — і ці всі комп’ютерні та телекомунікаційні технології дійсно змінюють середовище нашого існування, це по-перше. Також дуже важливий аспект — це те, що матеріальне виробництво перестає бути надзвичайно дорогим і його собівартість значно зменшується.
Тому зараз ми існуємо вперше за всю історію людства при дуже цікавій ситуації, коли для того, аби існувало людство в цілому, потрібна праця не більшої частини людства, як було завжди, а меншої частини людства. Тобто щоби ми були одягнені, нагодовані, щоб все в нас було… Ну тіпа от, щоб ми жили в таких гарних будинках, як цей, щоб тут було все класно, тепло і цікаво — для цього потрібно вже не те, щоб 80% людства з ранку до вечора працювали по 12 год., потім по 8 год. на добу — а для цього потрібні зусилля порівняно невеликої частини людства, і ця частина людства забезпечує те, що називається вітальні потреби людини. Тобто вона забезпечує таке існування, за якого ми можемо якось так чи інакше існувати, задовольняти всі свої актуальні потреби, які так чи інакше у нас виникають.
І тому, виникає глобальне питання, над яким думає багато років Сергій Аркадійович [Дацюк], про те, куди подіти всіх людей, які не задіяні у сфері матеріального виробництва, але з іншого боку вони не задіяні в креативному виробництві. Тобто доба модерну характеризується появою масових соціальних класів, таких як пролетаріат чи велика мобілізаційна армія. А в сучасному світі не потрібно так багато пролетаріїв, бо є верстати з числовим програмним управлінням, а також є 3D-принтери і багато всякого іншого. І не потрібна велика армія для позиційної війни, бо є безпілотники, атомна зброя і хто зна що ще. Тому виникає глобальне питання: що робити з рештою людей, які не задіяні ані в матеріальному, ані в креативному виробництві?
Але проблема, на яку сучасна теоретична соціологія не може дати відповіді, і всі головні теорії постіндустріалізму або Валлерстайна про Світ-системний аналіз — вони безсилі й вони усвідомлюють, що вони не в силах дати відповідь на такі глобальні виклики. Але і відповіді слід шукати не в межах теоретичної соціології, а в соціальній філософії, яка, на відміну од позитивістської науки, може оперувати етичними категоріями та власними уявленнями про Добро та Зло.
«Пострадянським суспільствам під маркою «постіндустріального суспільства» намагаються «впарити» ідеологію деіндустріалізації»
Нам, пострадянським суспільствам, під маркою чи під концептом «постіндустріального суспільства» намагаються «впарити» ідеологію деіндустріалізації й архаїзації. І це «впарюється» досить ефективно. От розповідають про нові технологічні уклади, які повинні прорости через старі. Ну то воно й добре, але коли то насправді нові уклади, а не банальна деіндустріалізація. Бо нові уклади будуються не на повній відмові од старих, а навпаки — на удосконаленні старих. Для того, аби виробляти «айфони», не треба відмовлятись від «Мотор Січі», «Антонова» чи Крюківського вагонзаводу. Українське політичне протистояння, починаючи з 2002р., коли з’явився прем’єр-міністр Віктор Янукович, фактично відбувається між кланами, що представляють старі технологічні уклади. Є металургійні, є індустріальні, є аграрні, є також і фінансові спекулянти. Але IT-шників, чи проєктантів «айфонів», чи українських Ілонів Масків, чи навіть ракето- та авіабудівельників я серед них не зустрічав.
От, оскільки ми зараз знаходимось в Чернівецькій області, згадав — звідси походить мій гарний старший товариш, який, на превеликий жаль, вже 7 років, як помер: це Олександр Зінченко, який намагався, коли він був за Ющенка при посаді, — до речі, якраз була оця ситуація з викриттям «любих друзів» на початку вересня 2005-го, пам’ятаєте? — утворити технопарк у Вінниці. Він за фахом був електронщик, а вже потім — комсомольський функціонер та пострадянський політик, і дисертація була по транзисторах — напівпровідниках. Він та його однодумці намагалися створити на Україні декілька технопарків — не лише під Вінницею. Спочатку він був радником Ющенка, керівником Секретаріату президента, а потім — він був головою «Укркосмосу» — корпорації про космос, правда, з нульовим бюджетом.
Він був фактично прихильником концепту, який я і мої колеги породили минулого року. Називається «Міністерство майбутнього». Звичайно, зараз Сергій Аркадійович [Дацюк] буде говорити, що то все «отстой» і що це насправді не майбутнє, а «продовжене сучасне». Але ідея полягала не в тому, аби утворити в системі української влади «Міністерство щастя», як в Арабських Еміратах, а утворити фактично «Міністерство з інноваційного розвитку». Прообразом такого міністерства якраз була команда Олександра Зінченка, десь приблизно 2008‒2009рр.
Так от, головна проблема різних зараз маніпуляцій з категоріями індустріалізації і неоіндустріалізації, постіндустріального суспільства полягає в тому, що нікому не потрібна, крім України… нікому українська індустрія, українська індустріальна система не потрібні апріорі. Вона для багатьох є конкурентом. Для Росії вона була до війни молодшим партнером, тому що частина технологічних ланцюгів йшли через Україну, і дійсно, Україна була незамінною, але десь, мабуть, може з 2010-го чи з 2011-го було вольове рішення на рівні Правительства Российской Федерации, що треба Україну викидати з цих ланцюжків і робити замкнені цикли на території Росії. Тоді почалося: тіпа треба «Мотор Січ», ще багато різних заводів якось перетягати до Росії.
До речі, ця практика зараз під час війни трансформувалася в те, що Росія перетягає до себе цілі лабораторії і конструкторські бюро чи середовища, просто перетягає до себе разом з людьми, інколи з обладнанням… Ну тобто йде фактично дуже ефективний грабунок України в цьому плані. Ну і дійсно, для людей, які там все життя займалися проєктуванням, наприклад, авіабудуванням в Харкові, і вони не потрібні нікому, і вони не знають, що робити, а тут їм кажуть: «А давайте-ка, господа украинцы, приезжайте в Воронеж, на Воронежский авиазавод, мы там создадим все условия — квартира, соцпакет, будете заниматься своим любимым делом». Ну, для творчої людини самореалізація — це головне в житті. «Будете заниматься тем, чем хотели, — будете строить российские самолеты. И они, наверное, тогда будут хорошо летать». Ну, таке…
Отже, головна теза, на якій роблю акцент. Зараз нова індустріалізація в Росія, наприклад, перетворилася на певний симулякр — про це ще скажу. Але головний перехід до постіндустріального суспільства полягає аж ніяк не в тому, що потрібно відмовлятися від індустрії як такої, від індустріальної системи і від виробництв, від заводів, від всього іншого, а просто треба розуміти, що в новому суспільстві, в новій реальності вже індустрія і «средства производства» марксові перестають бути критичним ресурсом, контроль над яким якраз дозволяє тобі бути якимось домінантним суб’єктом. Інакше кажучи, раніше були раби, потім — земля, потім — індустрія, тобто фабрика, завод. От ти контролюєш фабрику, значить, жизнь удалась. Контролюєш якийсь індустріальний комплекс — круто. Тепер — ні. Тепер матеріальне виробництво через його здешевлення перестає бути критичним ресурсом. Критичним ресурсом стає людський капітал у всіх його різноманітних проявах та іпостасях. І якраз знання, ідеї, вольові можливості і всі ці складові людського капіталу — оце є критичним ресурсом.
І в тому самому «айфоні» його матеріальне втілення складає від 1% до 30% — залежно від того, як рахувати. Тобто матеріальне втілення навіть дуже складних оцих мікросхем і електроніки — це вже не є основою «айфону». Це замовлення можна розмістити десь в Китаї, а можна в Південній Кореї, а можна… ну в підмосковному Зеленограді нельзя — але це вже не проблема. Проблема — це той інтелектуальний ресурс, який втілений в цій «железке». Тому це якраз і є головна нова реальність нового суспільства. І так не лише з «айфонами», а майже з усім — окрім хіба що найновіших технологій, пов’язаних з новими матеріалами.
Тепер пару слів про… Ну от був такий Джон Гелбрейт, послідовник Кейнса, такий неокейнсіанець. В нього була така книга — «Нове індустріальне суспільство», в кінці 1960-х. Він там говорив про техноструктуру, індустріальну систему — і якраз зараз в Росії виникають нові інтелектуальні віруси. Вони пов’язані з загальним політичним трендом, таким неоконсервативним трендом. Тому російському політичному режиму і російській пропаганді зараз близькі такі от — Трамп, потім ця у Франції тьотка — Лє Пен, цей Віктор в Угорщині…
Із аудиторії: Орбан.
Андрій Окара: Да, Орбан. Такие настоящие, мачистские политики, настоящие мужики: «Они там против этой всей «гомосятины», они за нас — за Россию и за Путина! Ну им нельзя открыто Путина поддерживать, но Путин — тоже молодец, Путин всё делает правильно!» І от, якраз в цей інтелектуальний та ідеологічний тренд дуже гарно вписується ідеологема про нову індустріалізацію.
Є такий дядько, називається Сергей Бодрунов і в нього є «Институт нового индустриального развития имени Сергея Юльевича Витте» в г. Санкт-Петербург. Вони макулатури написали стільки, що просто, якщо хтось з вас колись там опиниться і вас навантажать тим, що вони написали, то це насправді дуже важко. У чому їхня ідея? Їхня ідея приблизно така: «Что вот Россия всегда была великой державой. И у нас сейчас упадок из-за того, что мы сейчас слушаем неолибералов, нам надо возвращаться к истокам, к скрепам. И вот неоиндустриализация или реиндустриализация, или вот новое индустриальное общество — это наша духовная скрепа, и она должна проявляться в том, что человек труда, что научная советская техническая интеллигенция — это основа общества», ну і т.д.
Ми бачимо, що фактично — це лобізм певних індустріальних кланів Росії, але насправді вони пролітають. Чому? Їхня ідея така, щоб «правильно Путину вставить эти идеи в мозги — оно будет работать». Тобто це фактично ще одне Сколково. Чому Сколково не запрацювало як ефективний механізм інноваційного розвитку російської економіки? Через те, що, ну, як і Пётр І і його всі прибічники будували заводи на Уралі, але в цих заводах працювали крепостные крестьяне. Тобто фактично така фасадна квазімодернізація, коли, ну, робиться якийсь модернізаційний фасад, а насправді зберігається старий тип відносин. І цей тип відносин не просто заперечує інноваційний розвиток, а він бачить в цьому інноваційному розвитку апріорі свого головного ворога. Тому що цей інноваційний розвиток фактично є креативними деструкторами для всієї цієї квазіфеодальної системи.
Сучасна держава має бути агентом і суб’єктом розвитку, хоч український шлях до модернізації — скоріше знизу
І ще два слова про державу. Держава — в умовах українського а-етатизму та анархії — це дуже складна, не дуже хижа, але й не дуже життєздатна істота. От в Росії — там завжди гіперетатизм, а в Україні — навпаки, — Махно, анархісти, синдикалісти всілякі. В Російській імперії було чимало анархо-синдикалістів, але переважно або на півдні сучасної України, або в Царстві Польському. В столицях були Кропоткін, Бакунін — теоретики. А практики — практично всі тут. І тому в України оці складні відносини з державністю як інститутом — вони навіть концептуалізуються, обґрунтовуються теоретично. Мовляв, не просто українська бездержавність, невміння і небажання будувати ефективну державу, а, мовляв, особливий соціальний ідеал — мрії про «земний рай», якому не потрібні ніякі державницькі «кайдани». Але Майдан дав дуже ефективний та цікавий для осмислення приклад соціальної самоорганізації.
Але питання в тому, яким чином жити в сучасному світі, в сучасній економіці? Де роль держави? Чи вона повинна бути суб’єктом розвитку, чи не повинна? От моя позиція як людини, яка на цю тему думає, полягає в тому, що одна з головних функцій сучасної держави в тому вигляді, в якому вона повинна бути в XXI ст. — це бути агентом розвитку і бути суб’єктом розвитку. Але це принципово інша суб’єктність. Це те, що називається development state. Але це принципово інша модель, ніж в XX ст.
В XX ст., наприклад, державою ефективного розвитку був Радянський Союз. І от сталінська модернізація: суб’єктом розвитку були або партія більшовиків, або Госплан, чи ще хтось. Але він був! Сучасний пострадянський досвід показує, що, наприклад, Казахстан є частково таким developmental state — але це, знову ж таки, модернізація зверху. І ця авторитарна модернізація дає якісь свої плоди. В Україні ж авторитарна модернізація апріорі не може бути ефективною, хоча ілюзії та сподівання такі залишаються.
В України свій шлях до модернізації і він не може бути тільки зверху — він скоріше знизу. Але держава, от українські паразитичні еліти, вони просто не просікають, вони можуть бути суб’єктами дерибану дуже ефективного, а суб’єктами розвитку вони не навчені бути. З усіх політиків, яких я в Україні знаю, от якщо не казати про покоління оцих старих червоних директорів, типу як Азаров and company, які в Москві тепер тусять: «Вот, разрушили советскую индустрию, великую, созданную отцами и дедами — ну, типа «майдауны»… А єдина людина з політичного поля, хто просто, як там у Жванецького про класифікацію жінок: «Ни одной серьги, джинсы, ожерелье из ракушек, оловянное колечко со старой монеткой, торба через плечо — художник-фанатик, откликается на разговор о Ферапонтовом монастыре», так от, хто реагує на якісь індустріальні тематики — це наш друг Віктор Кривенко. Наскільки він ефективний мислитель в сфері індустріальних систем — інша справа, тут я не знаю. Але, принаймні хоча би йому про це говорити цікаво, іншим просто нецікаво. Ну, таке…
Отже, сучасна держава розвитку повинна бути суб’єктом розвитку, але принципово іншого типу ніж за XX ст. — ніж за доби зрілого модерну. Дякую за увагу!
«Пропаща сила» — це архетип для України»
Павло Вікнянський: Дуже дякую, Андрію! Прохання підіймати руки. В нас є буквально 10 хв., щоб мати можливість роз’яснити і дізнатися.
Андрій Окара: Багато ще хочеться сказати, але просто Паша форматує час дуже активно.
Павло Вікнянський: Не я форматую, в нас є графік, інші доповіді, міжнародний Skype і ще треба встигнути провести пленум і пообідати. Прохання підіймати руку і задавати питання.
Володимир Власюк: Андрію, дякую за Вашу презентацію. Я хотів би вставити таке запитання. Наскільки я розумію, Ви артикулювали наступну проблему, що Україна і українці історично ніколи не вирішували масштабні питання самі, за них вирішували інші країни, а українці були скорше ресурсом для цих країн — робоча сила і решта. Ресурсом вони були для Російської імперії, яка будувала на цьому ресурсі свою країну, а зараз це як ресурс для Євросоюзу. Тому перед українцями стоїть зараз вибір самим приймати рішення і робити різні масштабні проєкти. Зокрема, нова індустріалізація — це один з таких проєктів. І Ви ще вкинули таку фразу, що Україна відбудеться чи не відбудеться. Якщо ми не вирішимо масштабні проєкти, наприклад, з освітою, з новою індустріалізацією та ін., нам складно буде відбутися. Звідси в мене таке питання: Ви — людина, яка має політичний досвід, Ви були на Майдані і бачите наш політикум, взагалі Ваше відчуття як людини — Україна може вирішити ці задачі?
Андрій Окара: У мене відчуття, що Україна такі задачі може вирішити, але це завдання.
Павло Вікнянський: Інакше, мабуть, ти тут не був би, з нами.
Андрій Окара: Да. Не те, що дорога така потужна і пряма, як траса «Київ ‒ Житомир», що там літаки воєнні можуть злітати, а це десь така стежка в болоті, що її не видно і там дуже важко пройти.
Тобто це можливо, але якщо будуть утворені нові ефективні суб’єкти. От в якості такого потенціального суб’єкту я зараз, станом на сьогодні, розглядаю партію, утворену на базі «Студентської республіки» [Партія «Республіка»]. Тому що принаймні тут хоча би проходять, ну, всі ці оргдеятельностные игры, вони хоча би йдуть у напрямку того, як цей суб’єкт утворюється. Принаймні ті якісь навички, досвід і практика, які тут так чи інакше задіються, що вони просто якраз цьому вчать і якось, так чи інакше, це тут відбувається.
А нинішні українські еліти — непродуктивні якраз через те, що в них немає цієї суб’єктності, оцих, знаєте, зернин, навколо яких можуть утворитися перлини. У них просто цього немає, і це катастрофа для України. Тому що Україна, як завжди… От чому я кажу «пропаща сила»? «Пропаща сила» — це який український роман так називався, не пам’ятаєте? «Хіба ревуть воли, як ясла повні» Панаса Мирного — от в першому виданні він називався «Пропаща сила». «Пропаща сила» — це архетип для України, коли є абсолютно унікальні можливості — і всі вони дуже креативно та пафосно множаться на нуль.
Майдан 2014р. насправді навіть не осмислений належним чином, він — абсолютно унікальний досвід світового масштабу. Але він не осмислений через несформованість української інтелектуальної еліти і через абсолютну паразитичність українських політичних еліт.
І як переломити цей феодальний тренд, коли еліти, люди йдуть у владу, щоб заробляти гроші, тому що це дійсно найвигідніший бізнес?! Я пам’ятаю одного мого знайомого: 2012р., вибори до Верховної Ради. І він каже, а він такий, нувориш, досить ефективний, середній напівфеодальний підприємець: «Слушай, я понял недавно, вообще политика — это крутой бизнес! Инвестируешь столько-то тысяч долларов, а на выходе получаешь — с офигенной рентабельностью!». І малює всякі схеми про рентабельність. А був він людиною абсолютно аполітичною. Зараз він є губернатором однієї з українських областей.
Павло Вікнянський: Дякую. Ще є запитання? Інші ще готуються. Давайте!
Маємо робити Нову Українську Республіку!
Володимир Власюк: Тоді далі. Андрію, говорять: Перша республіка, Друга, Третя і має бути Четверта — українська. Ви знаєте цю конструкцію?
Андрій Окара: Да. Я думаю, що повинна бути П’ята республіка. I — козацька, II — УНР та ЗУНР, III — УРСР, IV — пострадянська, V — та, яку ми повинні зробити.
Володимир Власюк: Тобто Ви ту конструкцію приймаєте, я так розумію?
Андрій Окара: Тільки не Третя, як каже Луценко, Юра Романенко та інші, а П’ята.
Володимир Власюк: Які будуть движущие силы оновлення і створення цієї республіки?
Андрій Окара:Движущие силы — це повинні бути дійсно нові люди і нові точки зростання, які, ну, коли їх багато, створюють певний якийсь соціальний прошарок, вони так чи інакше артикулюють політичні і всякі інші цілі. І вони, дійсно, коли їх стає критична маса, здатні перетворити реальність.
Я приймаю словосполучення «креативний клас» — тільки не в розумінні Річарда Флоріди, коли він мав на увазі собачих перукарів та нетрадиційщиків. Мовляв, де до нетрадиційних лагідно та толерантно ставляться, там і економічне зростання.
Сергій Дацюк: Та говорил он: «Где больше п*д*ров, там и благ больше». [сміх]
Володимир Власюк: Звідки цей культурний герой з’явиться, з якого середовища?
Андрій Окара: От це якраз питання! Мені здається, що такі культурні герої, цей певний психотип може з’являтися з різних середовищ, з різних соціальних прошарків, з різних професій. Я думаю, що оці такі точки зростання і креативні середовища, і взагалі креативний клас за моїм розумінням — це не просто люди, які зайняті в нематеріальному виробництві, як у Флоріди, а це люди, які утворюють інноваційні середовища, в т.ч. і в будь-яких сферах діяльності, навіть в бюрократії. У т.ч. є креативні бюрократи. В мене є навіть одна дуже цікава людина, я думаю, треба буде його колись запросити: він приклад українського, ну тепер не [лише] кримського, а загальноукраїнського креативного бюрократа. Коротше кажучи, це люди, які є креативними деструкторами, за Шумпетером.
Павло Вікнянський: Це ти про Казаріна? Чи про кого?
Андрій Окара: Расскажу потом. Ні, Володимира Павловича теж інтегруємо, але в іншому контексті.
Так от, це певний психотип і певна соціальна та економічна функція таких людей, які фактично є креативними деструкторами, тобто підривають старі технологічні уклади, старі схеми виробництва і які так чи інакше продукують новий тип відносин. Зараз одним з таких потужних нових прошарків є люди, пов’язані з ІТ, наприклад. От вона так чи інакше, просто об’єктивно, їхнє середовище існування — вони породжують специфічну субкультуру, специфічний тип відносин, вони вимагають специфічного соціального контексту.
І, наприклад, для України зараз однією з головних проблем є відсутність чи неконсолідованість елітаріїв, кровно зацікавлених в існуванні інноваційної економіки — інакше б давно утворили отакі технопарки з айтішниками та інноваціями, як то зробив Валерій Цепкало в Білорусі. У Білорусі це зараз — одна з важливих галузей економіки. В Україні був такий проєкт — щось подібне утворити у Полтаві. Але… ну, коли держава не амбітна, коли держава — просто мародер і злодій, подонок, а не суб’єкт розвитку, не якийсь партнер, то… «ну, про каких таких заек?» Тому все це не працює, все це — «пропаща сила». Всі ці креативні люди реалізуються не в Україні, а в інших країнах, працюватимуть на інші економіки.
Це все дуже сумно. Українські можливості та перспективи розвитку оплачені смертями людей — на Майдані і потім на Донбасі. Колись казали, що незалежність у 1991-м дісталася на халяву. А тепер вже — великою кров’ю. І це була можливість для такого дуже серйозного революційного переходу в розвитку.
Але поки що — ні.
Павло Вікнянський: Дякую. І в нас буквально бліц: 30 сек. на питання і 2 хв. на відповідь.
Олег Слизько: Андрію, от раніше була така теза: «Модернізація або смерть» — сьогодні Ви говорите: «Україна і смерть». Після колапсу, коли багато експертів говорять, що Україна може отримати нову точку відліку, Ви вважаєте можливим це? Чи смерть буде — якраз оцей колапс? Після колапсу розвиток можливий?
Андрій Окара: Це була би дуже красива схема. Все знищити «до основания», а потім побудувати нові структури нового суспільства, нові фабрики, заводи. На превеликий жаль, я думаю, що тут може бути тільки переростання одного через інше.
А повне знищення старої економіки попередніх технологічних укладів не дасть можливості — воно просто призведе до повної втрати економічної і політичної суб’єктності України. Наприклад, є ефективні заводи, от Крюківський вагонзавод приміром. Він досить ефективний, інноваційний, цікавий і потужний. Але тепер, через об’єктивні причини, в т.ч. спочатку через дерибан, коли «Хюндай» купували перед Євро, а зараз через закриття російського ринку, ну він просто загибається. Ну що їм робити?! Вони — дуже класні, вони за свої гроші роблять власні інноваційні зразки… Ну, беруть за свої гроші, прибуток свій, замість того, щоб його красиво витратити — вони роблять оцей поїзд ЕКр1, що 220 км/год їде. Ну він не потрібен, Україна не може такий собі купити.
Володимир Власюк: «Хюндай» же купили?
Андрій Окара: «Хюндай» купили… Ну, теоретично оцей ЕКр1 в 1,5 рази дешевше за «Хюндай». Інша справа, що вони якось дуже довго все це виготовляють… Ну таке…
Тобто, я думаю, що зараз, дійсно, проблема цього переходу і проблема смерті старих укладів, і проблема появи інноваційних економічних відносин і практик — це повинна бути ключова проблема для держави і для Кабінету міністрів.
І якраз потрібно те, з чого почалася газета Партії «Республіка». В першому номері була стаття моя про «Міністерство майбутнього» — яка його функція в нинішній системі влади. Його функція бути міністерством інноваційного розвитку і фактично креативним деструктором для всіх інших міністерств [посміхається]. Таким альтернативним центром управління польотами. Ну, але цю ідею, на превеликий жаль, не вдалося тоді інтегрувати в голови цих лузерів, тому що вони мислять виключно ресурсною економікою, тобто феодальним укладом. Ну не знаю, може, Пашо…
Павло Вікнянський: Що значить «може»?!
Андрій Окара: …може, тут хтось буде перейматися коли-небудь. Якщо Україну до того не роздерибанять остаточно, може щось буде.
Павло Вікнянський: Сподіваюсь… ні — точно переконаний, що наші спільні зусилля будуть щонайменше заважати деградації. А все інше вже залежить, дорогі друзі, від нас! От, газета — скільки людей підписано? Це ж просто: 30 грн. на місяць — а нам це допомога. Хтось може гарний матеріал підготувати, хтось долучитись до робочих груп з підготовки — це все прості речі, які чомусь погано робляться в українців. Не тільки деякі процеси на грі, але і загалом.
Тому, власне, ми і поставили дуже конкретне і, водночас, складне питання про нову індустріалізацію. Не «загально», як каже Сергій Аркадійович, — про «благоглупости» різноманітні… Ну гарно ж обговорювати — «креативний клас», ще щось таке… навіть вже модернізація «затаскалася». А взялися вже «за хард», конкретно — нова індустріалізація! Далі — наступні кейси: робочі місця, проривні напрямки розвитку економіки, інноваційна освіта…
Але навіть сектантська, вузька, маргінальна група має в українських умовах певні важелі для того, щоб врешті-решт…
Андрій Окара: Для несистемного впливу, тобто несиметричного впливу на ситуацію. Якраз дозволяє малій, але згуртованій, «сектоподібній» групі бути креативним деструктором в контексті вже неефективних політичних і економічних відносин.
До речі, оскільки ти згадав про газету — це дійсно дуже прикольно. Коли я різним людям давав читати, кажуть: «Газета! А сайт у неё есть?» Я кажу: «Сайта нет».
Павло Вікнянський: Вже є. [сміх]
Андрій Окара: Говорит: «Да? Блин, это все равно, что гусиным пером писать». До речі, свого часу, коли я був малий, я писав гусиним пером — мне нравилось. У сусідів гуси були… Ну, дійсно, друкована газета — це дуже прикольно. Принаймні, дуже незвичайно, тим більше в форматі, за проблематикою «товстого журналу».
Я ще хотів сказати, що хто з присутніх не підписаний на мій Facebook, то дозвольте вам його прорекламувати. Хоча він для мене не є місцем, де я щось розумне пишу [сміх].
Із аудиторії: Хорошая реклама!..
Андрій Окара: І потім, я хотів розказати вам про нову політекономічну доктрину, яку розробляємо я і мої московські та київські друзі. Причому, вона називається… вот и книжка даже есть. Да, и, кстати, наш друг Саша [Афанасенко], учасник минулої «Зимової Студреспубліки» якраз в цьому самому залі, йому тут не дали лекцію прочитати — він теж є членом цієї банди. І, от, якраз він теж є в цій книзі: називається «Основы политической экономии солидаризма». Це просто окрема тема для окремої пів годинної розмови. Паша меня проганяет…
Павло Вікнянський: Не я проганяю. На жаль, є те, що всі українці не люблять: регламент, порядок, правила… тачанка [сміх], Нестор Іванович і всяке інше.
