Спільне завдання: від декоративних — до реальних змін і модернізації України
За участі республіканців із різних регіонів України нещодавно відбулося онлайн-обговорення на тему «Суб’єкт модернізації — відповідальність Покоління». Модерував відеоміст лідер республіканців Павло Вікнянський, а експертами виступили знані інтелектуали Андрій Золотарьов, Михайло Мінаков й Андрій Окара [+ відео].
Фінал ХХІ Студреспубліки на березі Чорного моря, у Лазурному — зовсім незабаром. Із метою заглиблення у проблематику модернізації і ролі Покоління Республіки, щоб краще підготуватися до ОДГ, у рамках змагання за ігрові бонуси між новообраними Студентськими магістратами та Студентськими мерами регіонів України, 9 серпня 2019р. була зорганізована відеорозмова між регіонами України, експертами та хед-офісом по темі Студреспубліки-2019. Уважно читайте та дивіться відеозапис.
І ще раз: що таке модернізація?
Павло Вікнянський: […] Тема літнього циклу, фіналу Студреспубліки цього року: «Суб’єкт модернізації — відповідальності Покоління» — не залишає нам шансів до того, щоб відступати, до того щоб звертати увагу на якісь перепони, які можуть бути поряд, а закликає нас до розумного руху вперед і до відповідальної, розумної солідарності. І тут з нами на зв’язку сьогодні круті інтелектуали, дуже приємно. […]
Отже, Михайло Анатолійович Мінаков. Якщо хтось може, то прохання — оплески всім нашим експертам. [аплодисменти] Учасники «Зимової», і минулих Літніх [Студреспублік] прекрасно пам’ятають Михайла Анатолійовича. Це один з найвідоміших українських інтелектуалів в усьому світі, філософ. І ми скористалися трошки нашими неформальними можливостями, висмикнули Михайла Анатолійовича з останнього дня дуже заслуженої ним відпустки. Але він з нами, бо модернізація — це така справа, яка потребує зусиль, часто і надзусиль, від кожного з нас.
А також [з нами] політичний експерт, дуже іронічний і безжалісний до будь-якої влади, який послідовно відстоює завжди «нову індустріалізацію», що для нас особливо важливо — це Андрій Золотарьов. Отже, давайте привітаємо, хто на зв’язку, хто чує. І переходимо безпосередньо до нашої роботи. Першим я, з вашого дозволу, передам слово Михайлу Мінакову. Просимо, Михайле Анатолійовичу.
Михайло Мінаков: Добрий день, дорогі колеги! На прохання Павла Матвійовича я сьогодні коротенько зроблю вступне слово, яке стосується двох понять: модернізації і, власне, суб’єкта модернізації. Базовим є розділення архаїки і модерності. Це дві великі епохи, в яких живе людство. Одна з них, архаїка, приблизно триває під початків, коли з’являється магія, релігія — приблизно 40–50 тис. років тому. І перша поява модерних спроб — десь приблизно півтисячоліття тому, у західній півкулі…
[технічний розрив зв’язку] Михайло Мінаков окремо записав спеціальне звернення до учасників/ць фіналу Студреспубліки-2019:
Пострадянський застій — свідома політика декількох сотень політико-економічних гравців
Андрій Золотарьов: После распада СССР Украину нужно было наполнять новым содержанием, но вместо оптимизации — пошла по пути экстенсивного развития. Наверное, поэтому у нас сегодня чиновников в несколько раз больше, чем их было во времена СССР. Собственно, это привело к тому, по большому счету, что страна на 30 лет застряла в постсоветской реальности. В которой, собственно, элита воспринимала независимость как ресурс для личного обогащения, а население занималось решением проблемы собственного выживания. В этой ситуации декларирование многовекторности, европейской, евроатлантической интеграции, славянского единства, единого экономического пространства, балто-черноморского сотрудничества, приоритетного развития отношений с Россией, США, Китаем, социально ответственного государства, рыночной и рыночно-плановой экономики — ну это я так, навскидку перечислил — все это было заведомой фикцией.
За многочисленными вывесками и векторами всегда скрывалось одно и то же желание: законсервировать ситуацию, выгодную нескольким сотням политико-экономических игроков. То, что системная модернизация являлась и является единственной возможностью сохранения и развития страны, фактически даже не обсуждалось. При этом, борьба между Россией и Западом за влияние на Украину была одним из факторов сохранения постсоветского застоя. Деление страны на прозападный и пророссийские лагеря блокировало формирование собственной повестки, собственной национальной повестки дня, и формирование приемлемой для большинства украинцев модели будущего. И вот это отсутствие понятного и общепринятого представления о будущем страны привело к тому, что в Украине так и не сформировалась зрелая партийно-политическая система. То, что у нас сегодня есть — это лишь политотделы финансово-промышленных группировок.
Длительный период слабости общественных институтов привел к тому, что общество не генерировало никакой альтернативы курсу, навязанному политическими элитами. Тем не менее само общество развивались чуточку быстрее, чем политические элиты, чем эволюционировал политический класс. И в итоге, вот этот вертикальный конфликт между обществом и политической верхушкой привел к открытому конфликту во время Майдана. Собственно, европейский выбор был поводом и одним из лозунгов Майдана. Но не был главным его требованием. По сути, главным требованием наряду с демократизацией была модернизация страны. Но, говоря о модернизации, надо учитывать стратегический контекст, в котором сегодня находится Украина. Еще в конце нулевых, ныне покойный Петр Лелык сформулировал эту подсистему как «закрытое акционерное общество большого базара». Именно поэтому, чиновники в нашей стране — администраторы такого «Большого базара», силовики — охранники. Собственно, мы и премьера получили, в прямом и в переносном смысле слова как продукт только Винницкого базара. И это естественно в этих условиях.
Вернемся к стратегическому контексту. Собственно, что сегодня происходит? Страна переживает фазу деиндустриализации. Шансов на реанимацию индустрии — кто бы что не говорил про реиндустриализацию, новую индустриализацию, — перехода на инновационный путь развития очень мало. Ну чтобы вы понимали, для создания одного рабочего места (ну это Тигипко считал, не я, сошлюсь на первоисточник) требуется $20 тыс. инвестиций, а на место в хайтек — 100 тыс. Посчитайте, Украина потеряла как минимум 5–7 млн рабочих мест. Помножьте это на 20, на 100 тыс. — и вы всё поймете. 500 млрд на Украину не свалятся, при всем желании!
Собственно, в чем нам повезло, так в том, что этот процесс оказался растянут во времени (когда 10 млн украинцев, занятых в индустриальном, в реальном секторе экономики, оказались за бортом). Происходи это одномоментно, то не исключено, что Украина пошла бы по пути повторения катаклизма 17–18гг. — но немножко повезло. Плюс, открывшееся окно на Запад, массовая трудовая миграция явились тем клапаном, который выпустил немножко пар социального напряжения. Сегодня, по сути, у Украины остается единственный путь — это попытаться сыграть… не буду вслед за Пайетом произносить про «аграрную супердержаву», это чушь… но сделать ставку на аграрный сектор и на использование транзитных возможностей Украины. Действительно, география — это то, что может нам очень сильно помочь. Так как прежде всего наши внешние партнеры, и те же европейцы, они не заинтересованы, чтобы на востоке европейского континента появилась одна большая «европейская Мексика».
Экономически, пожалуй, на данный момент остается единственный шанс. Кто может выступить субъектом? Пока, к сожалению, остается у нас, по большому счету, два варианта. Это либо авторитарная модернизация… но оглянитесь, у нас нет субъектности ни силовиков, я уже говорил о силовиках как об охранниках «Большого базара», эти люди не способны на такую модернизацию, которую Кемаль Ататюрк провел в Турции, опираясь на турецкую армию, которая всегда была более европейской, нежели в целом азиатская Турция. У нас этого нет. Внешнее управление — можно пойти по пути Косово, когда Косово импортировало, начиная от полицейских чиновников, и заканчивая таможенниками, однако, все-таки, мне кажется, пускай там для 30 или 35 млн, сколько у нас осталось (это же главная военная тайна Украины; то, что нас уже не 40 млн — это точно) — ну как-то это не комильфо, если мы все-таки имеем немножко самоуважения к себе.
Что остается? Остается, пожалуй, для нового поколения, которое сегодня вступает в политику. И как раз непонимание, непонимание политическим классом сути происходящего момента, непонимание реалий политики в самой бедной и самой коррумпированной стране в Европе, привело к этому «зеленому цунами». Которое, собственно, стало отправной точкой глобальных изменений, тектонических изменений политического ландшафта в Украине — и это шанс для вас. Но не думаю, что все так быстро и легко получится. Слишком разновекторные интересы. Остатки украинской олигархии заинтересованы в консервации ситуации. Ну хотя бы еще лет 5 потянуть. Внешние игроки — отнюдь… их это интересует куда в меньшей степени, чем ресурсы, которые может предоставить сегодня Украина. А такие ресурсы есть, начиная от земли, и заканчивая ее логистическими системами, та же ГТС и т.д.
Необхідна зміна соціальних відносин, зміна економічної моделі
Поэтому, что необходимо? Прежде всего, «качать» тему модернизации. Причем, понимая, что нам уже 5 лет назад продали иллюзию жизни «по-новому», которая свелась к смене вывесок, переименованию городов, но ничуть не изменила содержание. Нужна смена социальных отношений, смена экономической модели! Ну коротко, чтобы было понятно, у нас 5 лет власть нам рассказывала, хвалилась тем, что она еще там миллиардик-другой перехватила. Это просто надо или других дегенератами считать либо быть полностью аморальным человеком, чтобы хвастаться тем, что ты загоняешь страну в долговую яму. Нам надо перестать думать о том, где бы еще одолжить, а думать о том, как нам заработать. Это так, вкратце.
И третье, социальная модернизация, изменение социальных отношений в стране. К сожалению, вы видите эти ЦНАПы, то, чем так любила хвалиться ушедшая власть, но на самом деле даже пресловутый паспорт в виде пластиковой карточки — кажется, шаг вперед, но… он по-прежнему требует бумажки. Поэтому, от декоративных — к реальным изменениям, к реальной модернизации. Вот лозунг текущего момента!
Павло Вікнянський: […] Як сказано в прес-анонсі літнього циклу Студреспубліки, регіональних етапів і фіналу, модернізація складається з 3-х невід’ємних частин. І не можна забувати про кожну з них. Перша частина — та, яка більш-менш всім зрозуміла і відома, — це те, про що ми багато всі говоримо, і воно уявляється одразу при слові «модернізація», це дуже багато різноманітних хайтек-прибамбасів: «Айфони» і т.п. смартфони, «держава в смартфоні» — це лише одна частина, а є ще два інших «кити».
Друга частина — це встановлення для людей нормального, якісного життя, де люди відчувають себе, власне, людьми, а не виживають. І з іншої сторони, немає їх пригноблення, вони не відчувають, що над їхньої гідністю ставлять експерименти, як мінімум, а як максимум — просто ганьблять.
І третя частина — максимізація свобод. Розширення свобод, розширення прав людей і відсутність жодних дискримінацій. […]
Суб’єкта, який міг би це реалізувати, ми шукаємо і будемо з вами далі шукати особливо інтенсивно під час фіналу. Для України — але не тільки. […]
Володимир Крижановський (Чернівецька обл.): Настав переламний момент. […] Але коли вони [учасники Чернівецької Студреспубліки-2019] отримали цю владу, то зовсім змінились. І люди зовсім по-іншому почали думати. Ну я думаю, що в голові тоді з’явилися всі політичні процеси, почали по-інакшому сприйматись. […]
Надія Загоранська (Полтавська обл.): Только совместно, объединив наши усилия, мы на [Полтавской Студреспублике-2019] пришли к выводу, что можно достичь какого-то результата. И очень важно слышать друг друга, понимать, выступать со своим мнением и слушать мнения других. Понимать, что до тебя стараются донести, но при этом желательно очень доступно донести другим свою позицию и ее отстоять. […]
Роман Череватенко(Кіровоградська обл.): Основная наша тенденция — нам надо минимизировать отток наших молодых кадров. Потому что в данной ситуации мы стоим перед громадной проблемой, которая увела всех толковых, умственно развитые молодежные кадры. Все разбежались! Я говорю сугубо по анализу нашего региона. Все убежали! У нас нет промышленности и производства, которые были еще 4 года назад. […] Да, все-таки наше современное поколение, поколение молодежи должно усвоить то, что не нужно искать себя чернорабочими где-то за границей, а, в первую очередь, принять решение остаться здесь. […]
Іван Мокряк (Миколаївська обл.): У нас есть проблемы касательно вопроса развития инфраструктуры, потому что молодежная инфраструктура очень слабая. Как в области, так и в городе. […]
Чи зможемо зробити новий національний проект?
Павло Вікнянський: […] На зв’язку всесвітньо відомих додалося. З невеликою промоцією про модернізацію України, про суб’єкт модернізації як відповідальність Покоління — політичний філософ, політтехнолог, політолог і абсолютно енциклопедичний інтелектуал у питаннях універсальності Всесвіту Андрій Окара, наш друг і експерт Студреспубліки. Отже прошу, Андрію.
Андрій Окара: Дуже приємно відчувати себе енциклопедичним, але виникає питання, коли закінчуються дуже красиві розмови про модернізацію, де брати гроші на все те, включаючи модернізацію? Що робити? Яким чином переконувати тих, у кого такі гроші є? Тобто іноземних і неіноземних інвесторів, великі корпорації, МВФ, Росію, Ротшильда, Рокфеллера, Сороса і всіх інших людей, які так чи інакше можуть навіть бути не в курсі наших прекрасних розмов, але вони такі трохи смутні дядьки: вони розуміють жорстку і серйозну логіку цифр, але ніякої патетики вони не розуміють. От знаєте, був такий фільм «Дети чугунных богов» — за сценарієм Луцика і Саморядова. Оце вважайте, що всі, від кого залежить фінансове забезпечення модернізації в Україні, — це «дети чугунных богов», які нічого не хочуть знати про всілякі ваші сентименти, але вони дуже конкретні чуваки. І їх дуже цікавить Україна, але як здобич, яку можна дуже ефективно, концептуально і дуже так послідовно розшматувати і використати як ефективний ресурс. Ресурс для власного виживання і розвитку.
В Україні зараз два найбільші такі ресурси, які ще не почали шматувати, — це люди, особливо жінки, і земля сільськогосподарського призначення. А чоловічий людський матеріал і людський капітал вже з України виїхав — працювати за скільки-то доларів за годину. Втекли чи виїхали на заробітки — в Австрію, Німеччину, Польщу, Словаччину, в город-герой Москву… Коротше кажучи, кудись всі подівалися.
І тепер питання таке. Яким чином можна в умовах відсутності історичного досвіду власної державності, відсутності історичного досвіду суб’єктного існування, відсутності інституцій, які в інших народів століттями вирощують еліту, бути успішними?! От серед грузинів кого не візьмеш — половина князі. В Польщі майже таке саме. Хай безземельний, але шляхтич. І відповідно, оця культура, оцей дворянсько-лицарський етос, вони вирощують відповідне ставлення до буття як такого. Україні не пощастило.
Тому що декілька дуже серйозних таких хвиль пройшло — по знищенню і деукраїнізації української еліти. Тому навіть кожен раз якесь малоросійське дворянство намагається створити якийсь суб’єкт. Наприклад, спочатку, після Наполеону виникла «Історія русів». Що це таке? Це не просто якась цікава історична книга, це маніфест цього малоросійського дворянства, яке заявляє на початку ХIХ ст., що «мы — не Великороссия, мы — Малороссия, мы — самодостаточная страна», і ми хочемо будувати власний історичних шлях. Тоді це знищили. Потім виникає наступна хвиля — Кирило-Мефодіївське братство. Шевченко приїжджає в Київ і хоче там будувати нову реальність. І Костомаров там, Пантелеймон Куліш, і Білозерський. Ну гарні, розумні такі — національна еліта, яка мислить в категоріях цілепокладання, історичного шляху, історичної місії. Знову 1847р. — знищення… Шевченка на 10 років, інших розігнали і перелякали. І отаке постійно відтворюється.
Але враження таке, що от чергова хвиля такої денаціоналізації, знищення тих потенційних суб’єктів, еліти, які створюють національний проект, національну державу, національну конкурентоздатність — оця остання хвиля, вона відбувається буквально тут і зараз. Тобто, розмови про Україну, про Майдан, про все інше. Але реальність така, що зараз знову якесь… ну мислячий прошарок, мислячі якісь люди, вони знову не мають роботи. Вони кудись тікають, вчитися чи працювати. Половина повернеться, в кращому випадку. А половина — все, забудьте…
Тобто оце постійне вимивання мислячої верстви — це головна трагедія України. Але як з цим боротися? Боротися можна тільки створивши новий суб’єкт розвитку і новий національний проект. І це буде як піщинка, навколо якої може утворитися перлина.
Ну а зараз, попри всі політичні тенденції і процеси, я бачу ентропію, тобто вимивання. Кудись всі тікають. Може, я не правий, може, я просто все не так бачу? Я дуже часто зустрічаю українських елітаріїв, тобто не в сенсі якихось родовитих шляхтичів, а в сенсі розумних і надрозумних людей. Але я їх зустрічаю де завгодно, тільки не в Україні. І бачу, які це золоті люди, і вони будуть працювати на створення нової великої Росії, або нової невеликої, але концептуальної Литви, або на користь нової великої Польщі і Європи в цілому. Ну і все таке інше.
Як переломити цей тренд? Про це будемо дуже докладно говорити на фіналі СР. От наскільки зараз можна це технологічно описати в існуючих умовах? А існуючі умови — досить специфічні. Вони, можна сказати, пропонують нам асиметричний виклик. Тобто ми думали чи припускали, що знову до влади в Україні прийде коаліція, яка буде складатися з Юлі Тимошенко, Петра Порошенка, Юрія Луценка, його дружини Ірини, Андрія Парубія, Ірини Геращенко. Але раптом сталося щось абсолютно неймовірне! І от тепер, в нинішніх умовах, дуже цікавий виклик: чи можна створити суб’єкта, коли не передбачувані Ірина Геращенко і Андрій Парубій, а от коли будуть у Верховній Раді такі незрозумілі свадебные фотографы, тамади.
Тобто знову Україна — поле абсолютно унікального експерименту. І цей експеримент можна використовувати для того, аби вести нормальну адекватну розмову з тими, кого я назвав «дети чугунных богов», тобто Ротшильди, Рокфеллери, Росія, Захід, МВФ і таке інше. Тобто тут знову для України є якась надія, якийсь шанс — правда, не велике шосе в майбутнє, а маленька стежка в болоті, як завжди. Треба так пройти, аби перейти це жахливе болото — не впасти, щоб трясовина не затягла. Вийти кудись, і щоб там було світле майбутнє. От про це і поговоримо найближчим часом…
Павло Вікнянський: Дякуємо, Андрію. І передаємо слово Андрію Золотарьову — прошу на підведення підсумків.
Усунення від влади й політики «Великого базару» — це питання виживання держави
Андрій Золотарьов: Знаете, вот если поискать саундтрек для 30-летия истории независимости Украины, мне вспоминается песня Юрия Шевчука «Революция»:
Два пальца вверх — это победа! И это — два пальца в глаза. Мы бьемся насмерть во вторник за среду, Но не понимаем уже четверга.
Понимаете, есть реальная политика, которая цинична, очень часто аморальна. Но она зачастую куда как более эффективна. Я говорил о последствиях деиндустриализации, о 10 млн лишних людей, которые вымыты из страны — и об этом сегодня говорят представители Студреспублики из регионов. И это действительно катастрофа, ибо потерянные 5 тыс. заводов можно восстановить, построить другие, можно модернизировать инфраструктуру — но, если мы потеряем человеческий капитал, некуда будет вкладывать, некому будет приложить ум и рабочие руки к этим деньгам.
Понимаете, сейчас много заговорили про аграрную реформу, про распродажу земли. Вот если пресловутой аграрной реформой займется «Большой базар», он просрет аграрный потенциал страны так же, как просрал промышленный. И не дать действующим элитариям уничтожить последнее достояние страны, мне кажется, может только осмысленный авторитарный режим. Увы, не случилось.
Второй этап тяжелейших социальных последствий: в результате запуска свободного рынка земли, как минимум 5 млн украинцев лишатся привычного жизненного уклада. Помочь им обустроить жизнь хоть как-то могло бы только государство, но не «Большой базар». Причем, скорее государство не столь демократичное, сколько авторитарное. И как я уже говорил, выброшенные на жизненную обочину теперь еще 5 млн способны устроить социальный катаклизм, сравнимый с 17–18гг.
Собственно, таким образом, для решения вопросов модернизации, для спасения страны под названием Украина, необходим набор быстрых, абсолютно нестандартных ходов по стабилизации политической ситуации через устранение из власти и политики «Большого базара», недопущение социального коллапса, формирование ответственной и адекватной экономической политики. Крайне важно осуществить такой комплекс. Собственно, увы, опять же, возвращаемся к авторитарной матрице… К сожалению, имитация демократии сейчас играет только на пользу главной беде страны — «Большому базару». Увы, переиграть, знаете, победить мошенников, аферистов, воров, коррупционеров, играя по их правилам, невозможно.
Ну если проще — еще одна задача. Собственно, если мы хотим с помощью модернизации решить единую задачу — устранение крупного бизнеса из власти и политики, пресечение практики социал-дарвинизма — собственно, в свое время эту проблему решил в Соединенных Штатах Франклин Делано Рузвельт.
Шукаймо відповідей на неподолані питання, щоби потім спільно втілювати їх заради України!
Сумеет ли Зеленский это сделать? Ну по определению, многие сегодня задают вопрос: Who is Vladimir Zelensky? Я говорю: «Он точно не Голобородько, по определению». Знаете, потому что каждый президент клепал страну, исходя из своего жизненного опыта, навыков: Кучма строил большой завод, Ющенко — пасеку, Янукович — то ли автобазу, то ли зону, где он смотрящий, Порошенко — концерн «Рошен». Владимир Зеленский, похоже, затеял реалити-шоу. И как продюсер и режиссер реалити-шоу, по определению любой продюсер и режиссер — авторитарен и деспотичен, имейте это в виду. Поэтому, собственно, для меня основная интрига — сумеет ли Зеленский пойти по пути Мексики? Был такой президент, в 30-е годы, одновременно с Рузвельтом — Карденас. Который сумел провести действительно реформы, которые обеспечили рост уровня жизни, экономический рост Мексики. Другое дело, то, что потом это наследие в 60–70-е было профукано. Но тогда его реформы оказались достаточно эффективными.
Так вот, первым делом, что он сделал? Своего покровителя, игравшего ту роль, которую всем известный олигарх играл за спиной Владимира Зеленского, он постарался сплавить. Он вытолкал его из страны. Он его не посадил, а вытолкал из страны. Может быть, Владимир Зеленский пойдет по этому пути, в ближайшие месяцы увидим. Собственно, ближайшие полгода, год решат уже окончательно и бесповоротно вопрос перспективы страны.
Павло Вікнянський: Дуже дякуємо, Андрію. Дуже дякуємо всім! Передусім, усіх раді будемо бачити на фіналі, з 23 по 26 серпня, в абсолютно чудовому місті, там, де відкрите Чорне море — Лазурне, дельфіни, абсолютно прекрасні пляжі, клімат. Для того, щоб якраз не тільки відпочивати, але і, як ми це робимо, шукати відповідей на неподолані питання, на які ніхто, в принципі, в світі не знає, і тим більше в Україні, відповідей. Напружуватися і народжувати з себе ці справжні відповіді, для того щоб потім, дай Бог, самим їх втілювати, реалізовувати в Україні, і щоб просто у всіх запаморочилась голова, як у нас все потім, згодом вийде.
З того, що почуто, без великого аналізу, що важливо підкреслити, як мені здається? Приємно чути серед тих, хто принаймні сьогодні з нами на цьому відеомості, що є у молоді запит на відповідальність. Дуже хотілося би, щоб це було не тому, що це правильні і гарні слова по темі, а тому що це дійсно ви, ми сповідуємо такі цінності, готові це втілювати в реальному житті, відповідати один перед одним і доводити ефективно справу до кінця. […]
Коли ви говорите, що не працюють підприємства, що немає роботи, «люди едут за границу зарабатывать деньги» — от чому так відбувається? [Є така річ, як] класова свідомість — ми маємо розуміти, що є нашим спільним інтересом, інтересом тих людей, які пригноблені в Україні. Це не тільки трудящі, не тільки те, що раніше називалося робочим класом і пролетаріатом, це, в т.ч. дрібні, середні підприємці. Це люди, які знедолені величезними олігархічними кланами, котрі змінюють ляльок, змінюють трошки навколо цих ляльок ще якихось гравців, які тепер разом будуть нас гарно розважати, але сутність стає з кожною політичною ітерацією все гіршою.
І так… є шанс або потрапити в ті 2–3%, яким пощастить (і в будь-якій країні щастить), розпихавши всіх ліктями, або бути справжніми, відповідальними лідер(к)ами. А це значить йти всупереч, це значить шукати відповіді на неочевидні питання. […]
Отже, ми на кордоні, перед відчиненими дверима побудови нового модернізаційного суб’єкту — або… Тобто модернізація або смерть — як декілька років тому ми сформулювали під Чернівцями на «Зимовій Студреспубліці». […] Коротше, треба дорослішати, зберігаючи нашу енергетику, драйв, але дуже серйозно сприймати світ — і всередині України, і навколо нас. Увага: перемога не забезпечена. Але в нас тоді з’являється, принаймні, дуже серйозний шанс. І якщо ми це усвідомлюємо — ми цей шанс зреалізуємо.
Дякую всім за таку відверту, щиру — чого дуже не вистачає зараз у цій «віртуальній» реальності, яка нас оточує — розмову. Радий, абсолютно щасливий був персонально всіх бачити. Дякуємо всім, дякуємо [технічному] модератору Олександру Щербі і нашим чудовим експертам: трошки був Михайло Мінаков, багато був Андрій Золотарьов і достатньо був Андрій Окара. І всім регіонам, які зараз з нами. Дорогі республіканці, до зустрічі! Готуймося, збираймося! [аплодисменти]
