Як і кому модернізаційну утопію зробити реальністю?

Про це майже рік тому, 24 серпня 2012р., на День Незалежності України, під час своєї лекції говорив із учасниками фіналу Студреспубліки-2012 знаний російський філософ і політолог Андрій Окара. Останній фінал Студреспубліки відбувся під Євпаторією і був присвячений темі «Країна нашої мрії». Розміщуємо стенограму факультативу.

Андрій Окара: Друзі! Мені приємно та цікаво говорити саме сьогодні, в День незалежності України, в день, який вже два десятиліття відзначається як день надій, які так і не справдилися — принаймні, в тій мірі, в якій думалось, що вони виправдають себе десь 1991-го чи 1992-го року.

Чому Україна, чому Росія, чому інші країни пострадянського простору залишаються на периферії світового розвитку? Чому вони не входять до країн-локомотивів історії? Чому вони не стають такими країнами, в яких створюються тренди та орієнтири майбутнього розвитку? Чому майбутнє придумують не в Україні чи Росії, а десь дуже далеко?

Отже, сьогодні будемо говорити про модернізацію. Модернізація — це проблема часу, проблема сучасності. Тобто це відповідь на питання — як так розвиватися, яким чином розбудовувати схему розвитку країни, щоб не залишатися на периферії, щоб бути локомотивом, а не вагоном, який стрілочники дуже просто можуть загнати в тупик.

Ось зараз Україну загнали в тупик, за яким — прірва. Тож зараз існування України в середньостроковій перспективі, так само, як і Росії, — під реальною загрозою. Можна дискутувати на тему, чи виживе Україна, чи буде існувати Україна, скажімо, через 7 років, через 10 років, чи буде існувати Росія 5 років в нинішніх кордонах.

Зараз Україна опинилась в умовах неофеодального ладу. І альтернатива — між тою політекономічною системою, яка існує в Україні зараз, і такою системою, яка б дозволила країні креативно розвиватися і колись (не за нашого життя, звісно!) опинитись серед лідерів світового розвитку. Ця альтернатива нагадує альтернативу, яка існувала, скажімо, в кінці феодалізму — на початку капіталізму. Пострадянський простір, особливо Україна (навіть у більшій мірі, ніж Росія, і тим більше, ніж Білорусь чи Казахстан), знаходиться зараз там, де були західноєвропейські країни під час «Осені Середньовіччя» — десь під час доби міських революцій, зародження капіталізму, формування доби модерну («Modernity»), а також нової раціональності, відкриття нових земель — тієї ж Америки. Саме тоді технічні і технологічні засоби, нові технології дозволили зробити суттєвий прорив.

Шановні друзі, в Україні зараз існує така модель, яка не дозволяє розвиватися. Яка є принциповим ворогом розвитку. Взагалі, в чому завдання кожної держави? Як ви думаєте — держава існує для людей чи люди існують для держави?

Із аудиторії: Держава для людей!

Андрій Окара: Держава для людей, да? І ми знаємо цих людей поіменно. От всі так думають, що для людей? Підніміть руки, хто думає протилежно. Ага: раз, два, три, чотири, п’ять, шість… [бачить підняту руку Андрія Мішина] Ну разумеется, конечно! Как второй секретарь ЦК ЛКСМ Латвийской ССР может думать иначе! Зрозуміло…

Знаєте, якби це питання було поставлене років зі 20 тому, то людей, які думали, що люди існують заради держави, було б набагато більше. Чому? Тому що сам по собі радянський лад і така система мобілізаційного розвитку ідеократичної держави, якою був Радянський Союз, передбачала, що люди існують не просто заради самореалізації, не заради «спільного блага», навіть не заради держави, а для того, аби держава могла виконати якусь дуже важливу, унікальну, космічного масштабу місію. Наприклад, Візантійська імперія вважалася катехоном (катехон — утримуючий), тобто вважалось, що ця держава, утримує світ від метафізичного та соціального зла від панування Антихриста до другого пришестя Христа. А потім Радянський Союз існував для втілення якихось ідеократичних схем, пов’язаних з пануванням соціалізму та комунізму, тобто такого собі «земного раю», «небес на землі» в людських умовах. І, звичайно, будь-яка подібна ідеократія розглядає людей як будівельний матеріал для своїх утопічних проектів. Тепер, протягом усіх 20 пострадянських років, ми мусимо ці реалії кожен раз по-новому осмислювати.

Якщо держава існує для людей — якщо вона є, як, приміром, в англосаксонській моделі, сервісом, то державні службовці — це такі самі сервісмени, як там, прибиральниці чи шофери? Тобто, державні службовці — це сервіс, який допомагає людям існувати. Звичайно, що ми думаємо, невже в українських або російських умовах держава теж може стати сервісом? І тут якраз і є та межа, та критична лінія, навколо якої ми можемо дискутувати: держава — це сервіс? Держава — це нічний сторож, як вважають ліберали? Чи держава — це машина для розвитку людей, для розвитку кожної особистості? Про це й поговоримо.

Ми існуємо в феодальній реальності. Ця реальність будується на чіткій ієрархії. Ієрархія — така, яка не дозволяє або максимально обмежує можливість розвитку людини та можливість піднятись на ліфті вертикальної мобільності — успішної кар’єри. Інакше кажучи, кожен з вас у такому суспільстві може зробити кар’єру після закінчення інституту, залежно не від своїх знань, компетенції, талантів, а від того, куди і в якості кого батьки його пристроять — до якої кормушки, до якого рентного джерела, до якого бізнесу. Тобто конкуренція не здібностей випускників, а статусів та можливостей їхніх батьків.

Так само держслужбовці в неофеодальній державі займають посади незалежно від рівня компетенції — включається суто феодальний механізм адміністративної ренти. Людина вкладає бабло, за це вона стає якимось чиновником, і, відповідно, свої зусилля на чиновницькій службі вона покладає не на те, щоб держава розвивалась, щоб ефективно працював державний механізм, ефективно виконувати свої обов’язки. Навіть не на те, щоб робити собі чиновницьку кар’єру, а на те, щоб спочатку відбити вкладене бабло, а потім ще й наварити. Тому за дохідні посади йде жорстока конкуренція: сьогодні ти на одній позиції, а завтра тебе замінили на когось, і ти вже тусуєш по обочині, а на цьому місці — стриже купони інша людина. Отаке в неофеодальній державі зачароване коло: влада конвертується в гроші, які зміцнюють владу, щоб заробити ще більші гроші і т.д.

Від справжнього феодалізму неофеодальна реальність відрізняється тим, що все ж таки серед феодалів і рицарів було поняття честі та кастової етики. Лицарська честь — це звучало гордо. Тоді як в сучасних умовах всі ці неофеодали ніяк не пов’язані з якимось етичними уявленнями — найчастіше вони поводять себе як свині та нєдочєловєкі. Я маю на увазі, звичайно, не сьогоднішніх гостей-політиків — вони якраз ще шукають себе в цьому житті і в цій політичній системі, аби стати потужними неофеодалами.

Неофеодальна тенденція спрямована на обмеження здібностей людини до самостійного розвитку — як вільного громадянина, як підприємця, як вченого, навіть як держслужбовця. Бо якщо ти просто сам по собі такий класний, не від кого не залежиш, до тебе прийде спочатку пожежний інспектор, потім податкова, потім ще чотири інспекції, не кажучи вже про братків або потрошил з відомого регіону. Після чого бажання звалити з цієї країни раз і назавжди стане критичним. Або знайти собі якогось феодального покровителя-«кришу». Ну або залягти на дно і прикинутись овочем. А то й реально перетворитись на овоча.

Звичайно, в неофеодальних країнах діти хочуть стати не космонавтами і навіть не повіями та гангстерами, як у пострадянських країнах в 1990-х, а чиновниками, бо саме там можна «дєлать дєла» — багатіти, красти, стати поважною людиною. А люди, які збираються йти в науку, в приватний бізнес, особливо інноваційний, які намагаються створювати самодостатні проекти — для такої держави вони є не просто баластом, а динамітом — підривним елементом, бо вони навіть самим фактом свого існування знищують систему домінування пануючого класу — частини бюрократії та олігархів.

Подібна система знищує, витоптує, випалює в людях усі можливості для саморозвитку. І, якщо торкатися екзистенційного виміру, а не просто соціально-політичного чи там економічного, вона знищує в людей можливість розвиватися за Образом і Подобою Божою. Тому що саме оця богоподібність і є найцінніше в людині з точки зору християнської етики та антропології. Тому що саме Господь є Творцем, Господь є Креатором і Деміургом, тоді як навіть янголи не створюють нових реальностей, бо вони не є творцями. Людина, що створена за образом і подобою Божою, якраз має здатність і здібності бути творцем — саме в цьому проявляється богоподібність, саме цей рівень є фундаментальним для розкриття екзистенційного смислу існування людини.

Якщо людина не може самореалізуватися, якщо всі її сили, зусилля, хист, креативність, здібності та соціальна енергія йдуть на те, аби боротись за виживання — боротись з податковою, бандюками чи з державою, що виступає в якості бандита, який відбирає останнє, то це і є найвищий рівень ентропії, розсіяння людської енергії. Держава, яка збудована в подібний спосіб, в принципі приречена на смерть. Але нинішні м’які умови існування замість швидкої та короткої смерті створюють довгу та жахливу стагнацію. Люди не розвиваються, але й не вмирають, а перетворюються на люмпенів. Держави теж не стають лідерами розвитку, але й не зникають з карти — фактично, перетворюються на держави-люмпени. Але таке відбувається лише зараз — наприкінці XX — на початку XXI століття.

Раніше все було рівно навпаки: Річ Посполиту, тобто Польсько-Литовську федерацію, знищили російський імперіалізм і німецький імперіалізм. Але Польща в тому вигляді, в якому вона існувала на кінець XVIII століття, зникла не лише тому, що поруч були країни з імперськими настроями та програмами розвитку, а тому, що політекономічний лад не був конкурентоздатним. Це феномен так званого другого закріпачення, і польська шляхта була не ведучим прошарком суспільства — вона була паразитом, що гальмував розвиток держави та суспільства — так само, як в сучасних Росії та Україні олігархи та хижа частина бюрократії.

За таких умов Україна вже просто перестала існувати в короткостроковій перспективі. Але деякі фактори сучасного світу цей статус-кво зберігають — наприклад, наявність атомної зброї, наявність великої ресурсної бази — необмеженість ресурсів, принаймні в середньостроковій перспективі, теж не ставить Україну або Росію на межу «бути чи не бути». Ну і ще нова реальність доби, яка стала не здобутком, а викликом: зараз вперше в історії людства склалась ситуація, коли не працююча більшість утримує непрацюючу меншість, а навпаки — більшість тепер може не працювати. Завдяки прогресу та зростанню продуктивності праці більша частина суспільства в розвинутих країнах може не напружуватись, не працювати, жити на соціальний пайок, перетворюватись на люмпенів, грати все життя в комп’ютерні ігри або стати наркоманами.

Десь наприкінці XVII століття Московське царство опинилося на цій межі небуття. Є різні погляди на Петра І та його роль в російській історії (я не кажу вже про українську історію — це окрема сумна історія). Так от, в російській історіографії його роль оцінюється дуже по-різному. Я належу до тих, хто його роль оцінює негативно, але от питання без відповіді: чи вижило б Московське царство, чи перетворилося б воно на Російську імперію і чи не захопили б ці землі, що увійшли до складу Російської імперії, інші великі європейські імперії, якби не було модернізації Петра І? Я не знаю на нього відповіді. Знаю лише, що альтернативної історії не буває.

Але зараз різні країни, такі, як Україна, як Росія, можуть довго існувати без модернізації. Точніше, з фасадною псевдомодернізацією. В Росії, наприклад, Путін під час і після виборчої кампанії дуже багато говорив про модернізацію, про проект іннограда «Сколково». Чули про Сколково? О, добре. А хто-небудь з вас, хто не гуманітарій, а «єстєствоіспитатєль», пов’язує своє майбутнє зі Сколково чи з чимсь подібним? Є такі чи нема?

Микола Атаманюк: Щось подібне вже створюється для IT.

Андрій Окара: Ага, цікаво. А те, що зараз відбувається зі Сколково — це якраз яскравий приклад не інноваційної, а автократичної, фасадної чи то модернізації, чи псевдомодернізації зверху. Чому? Тому що фактично справжня модернізація в сучасних умовах можлива лише тоді, коли утворюються самодостатні, незалежні від держави прошарки населення, які на цій модернізації заробляють. Тобто, які заробляють на нових технологіях, на створенні нового технологічного укладу та нових особливих технологічних виробництвах, на інноваціях. А насправді, на превеликий жаль, Сколково не є подібним проектом, тому що на Сколково заробляють не ті люди, які створюють інновації і які, по ідеї, є якоюсь рушійною силою модернізації. А заробляє, перш за все, державна бюрократія і люди, які отримують гранти чи державні кошти на таку от псевдомодернізацію.

Звісно, що багатьом подобається модель модернізації зверху (державної модернізації), яку проводив Лі Кван Ю в Сінгапурі. Зараз для всіх чиновників в Україні Лі Кван Ю став «священною коровою» — мовляв, в бідному Сінгапурі получилось — чому ж в нас не вийде? Так от, модернізація неможлива без того, щоб існував суб’єкт модернізації. Хто такий суб’єкт модернізації? Це політична особа чи політичний прошарок, чи групи домінування, групи лобіювання, які напряму, кровно зацікавлені в тому, щоб технологічна і соціальна модернізація в країні відбувалась. Хто в Україні зацікавлений в тому, щоб відбувалася модернізація? Ну, як ви думаєте, хто зацікавлений?

Із аудиторії: Народ зацікавлений… середній, малий бізнес…

Андрій Окара: Ага, народ… Так склалося, що великий бізнес заробляє на тому, що вижимає останні соки з радянського технологічного минулого. Всі заводи металургійної галузі України, що були збудовані двома чи навіть трьома поколіннями радянських людей — наших предків, які фактично своє життя та здоров’я клали на те, щоб все це існувало, щоб «Родина давала металл», працювали для держави. І в радянських умовах це було так чи інакше певною мірою ефективно, хоч і було засновано на мобілізаційному розвитку та соковижиманні. А зараз дійсно чи багато таких, що модернізували свої заводи? Насправді, такі приклади існують. Але такі, чиї б сім’ї жили не за кордоном, а в Україні, я майже не знаю. Можливо, Тарута?

Звичайно, найбільш інноваційна сфера — це середній бізнес, особливо ті галузі бізнесу, які створені з нуля чи з якогось низького старту. Тобто не просто якийсь хазяїн отримав від держави, від Кучми чи кого-небудь завод і почав там будувати своє виробництво, свої бізнес-відносини. А просто через те, що от створив чи з нуля, чи майже з нуля щось працююче, цікаве, потрібне суспільству, рентабельне. Звичайно, що такий середній бізнес є головним ворогом подібної феодальної чи неофеодальної системи. Його представники — головні спонсори опозиції та антифеодальних повстань — ми це пам’ятаємо ще по 2004 року. І такі люди найбільше страждають од неофеодального ладу та неофеодалів. Тоді як великий бізнес — це частина домінуючих елітних груп. А середній — це політичне підґрунтя для створення контреліти розвитку.

Ще я вам хочу нагадати дуже сумну реальність нашого часу. Реальність полягає в тому, що та доба, в якій ми жили в останні десятиліття, може останні століття, і яка називається Modernity, або «Великий Модерн», вона спливає. Зараз наступає нова доба — доба постіндустріального суспільства, суспільства, заснованого на високих та інформаційних технологіях. Особливостями індустріальної доби були дуже великі масові позаелітні класи — насамперед, воєнні та пролетаріат. Війни були такі, що з кожного боку воювали мільйони чоловік. Для промисловості потрібні були мільйони токарів та фрезерувальників. Тепер мобілізаційна армія та пролетаріат як найбільший соціальний клас залишаються в минулому. Новій реальності стільки людей не потрібно. Ще раз: новій постіндустріальній реальності не потрібні зайві люди — вона з ними дуже жорстко розправляється.

Скажіть, будь ласка, хто з вас любить пити пиво з всякими оцими сухариками чи чіпсами з запахом бекону чи червоної ікри? Багато таких? Ви любите, да? І ви теж? Здравствуй, кладбище! Це один з засобів скорочення масових непродуктивних класів. Зайві люди непотрібні, зайвим людям пропонується їсти продукти з ГМО та запахом червоної ікри. От я бачу — он там в кіоску продається з десяток варіантів різних сухариків до пива — ніколи не гризіть цю дрянь, бо здохнете у розквіті літ.

Звісно, проблема полягає у пошуку та виявленні критеріїв нової доби — критеріїв доби «після-модерну». Я гадаю, що зараз складаються такі умови, коли людина вже не залежить так критично од великих систем доби Модерну. Тобто, наприклад, якщо за доби Модерну ми закінчуємо дитячий садок, школу, інститут, або без інституту йдемо на завод, все життя працюємо, щоліта їздимо на море в профілакторій — тіпа як тут в нас. Ну і потім — пенсія, а ще пізніше — за кошти профспілки відвозять на кладовище. Тобто, ідеться про те, що життя існує навколо якихось великих утворень — заводу, конструкторського бюро, редакції газети, школи, академічного інституту. Якщо хтось із вас журналіст, то от за радянської влади, точніше, за доби модерну, життя журналіста було можливе лише довкола якоїсь газети. Зараз вам для того, аби самореалізуватись, щоб реалізувати свій і божественний, і людський, і професійний потенціал не потрібен великий завод чи редакція газети або телебачення. Зараз кожен сам собі може бути режисером. Якщо ви журналіст чи айтішник — досить звичайного ноутбуку. Тому в таких умовах спостерігаємо важливу особливість нової доби: виживати будуть люди, здатні до творчості.

Виживати буде так званий «креативний клас». Це словосполучення придумав Річард Флоріда, американський соціолог з італійським прізвищем і темпераментом. І дуже довго це слово було таким чимось не дуже зрозумілим. У Річарда Флоріди є кореляція представників креативних професій до сексуальних меншин. Тобто, вважалося, що в містах, де є свобода для людей із нетрадиційною орієнтацією, там є більше можливостей для креативного розвитку. Про це він пише в книзі «Креативний клас». Але я зараз трохи про інше. Креативність — це здатність до саморозвитку, це здатність до творчості в будь-якій формі, до творчості в соціальній формі, в художній формі, в формі технологічній. Ця здатність до створення нових смислів, до створення нових реальностей — це те, що є зараз конкурентною перевагою тої чи іншої людини. Люди, які не мають таких конкурентних переваг, в новому постіндустріальному суспільстві будуть змушені хавати оці сухарики з запахом червоної ікри. Тобто фактично для них вже підготовано такий собі смітник історії. Майбутнього в некреативних людей немає. Тому я дуже вас закликаю до того, аби ви до всього, з чим маєте справу — до всіх тих реальностей, в яких ви існуєте — в реальності особистого розвитку, в реальності технологій, в реальності художньої творчості, щоб до всього ви ставились креативно та розуміли, що лише творчість, лише саморозвиток людини, лише потяг до божественного оцього праобразу зараз є тою конкурентною перевагою, яка дасть вам можливість існувати — і в сучасному, і в майбутньому. Люди, які некреативно ставляться до життя, будуть змушені або тусувати по обочині, або відправитись на кладовище історії. Якраз ті країни, які на перше місце ставлять розвиток людини, розвиток людського капіталу, такі країни є лідерами міжнародної конкуренції. Ті країни, в яких усіх конкурентних людей гасять, вбивають, деактивізують, яким кажуть, що з цього пекла є лише два виходи — Жуляни та Бориспіль, або «Чемодан — Аеропорт — Європейський Союз (чи Канада)», от такі країни будуть тусувати по обочині — вони перетворюватимуться на сировинний придаток, причому сировина може бути не лише нафта й газ, як у нас в Росії, не лише метал та хімпром, як в Україні, а також і людський матеріал. Тобто Україна — як постачальник дешевих рабів в розвинуті країни. Вам класно жити в такій країні?

Український людський матеріал поки що вважається досить якісним і конкурентоздатним. Ну, конкурентоздатним все менше й менше в якості готового продукту, а все більше в якості необробленої людської сировини. Тобто, не українські вчені, письменники, режисери конкурентоздатні на Заході (хоча є поодинокі виключення — наприклад, режисер Андрій Жолдак), а будівельники, укладчики плитки, медсестри, підтирачі поп у західних буржуазних людей. Тобто ті, хто вміє хоча б руками працювати, якщо не головою. Ну про жіночий фактор у трудовій міграції знаєте добре і без мене. Так от, поки Україна є сировинною базою і джерелом для досить високоякісного людського матеріалу. Звісно, що цей матеріал працює на інші країни, на конкурентоздатність інших народів і держав. Україна отримує на рік десь, кажуть, 10–12 млрд. дол. грошей, які привозять остарбайтери. Звісно, що це ганьба. І при такому ладі, який не дозволяє креативним людям розвиватися, а змушує їх тікати на Захід чи навіть в Росію, такі країни в середньостроковій перспективі приречені на небуття. І тому при подібному ладі, як зараз, ця країна буде існувати стільки, поки не вичерпаються джерела, з яких черпають люди, класи, людські прошарки, які є переможцями в боротьбі за ресурс. Коли це вичерпається, ми всі будемо змушені або тікати, або втопитись, або просто взяти вила та вирішувати свою долю тут і зараз.

Мені здається, що я сказав все, що хотів вам сказати, а тепер кажіть ви. Дякую за увагу!

Микита Худяков: Меня зовут Никита, общественная организация «ART-оптимисты». Я очень разделяю то, что Вы говорите. Я больше не буду есть сухарики с красителями и запахами. Вопрос следующий. Точнее, если позволите, сначала маленькое дополнение из собственного опыта. Существует концепция «креативный город», опять же британцами разработанная, к сожалению, не украинцами, и она имеет сейчас в Украине определённые проекты — в разных городах Украины она реализуется по-разному. В Кировограде, скажем, в октябре будет семинар по «креативному городу», уже второй, инициированный губернатором. В Одессе есть, скажем, культурный центр, который эту концепцию поддерживает. Насколько я понял, Вы знакомы с этим, да? И в этом ключе хотелось бы узнать следующее: вот есть европейское понимание креативности, оно во многом связано с культурой и искусством, т.е. благодаря этому существует стратегия «Креативная Европа 2014–2020». И они, скажем, увеличивают на 35% финансирование киноиндустрии. То есть у них действительно акцент, если речь идёт о креативности, на культуре и искусстве. Есть, как мне кажется, и российское понимание креатива — как инноваций (проекты типа Сколково, IT и т.д.). Во-первых, каково Ваше понимание креатива, и, во-вторых, какой креатив может в Украине сделать прорыв?

Андрій Окара: Понял, спасибо большое. На Фейсбуці, навіть, є така група — «Креативный класс», яку придумав я, але вона закрита, там все страшенно зашифроване. Є ще й друга група — так і називається «Креативный город. Креативный класс», але її придумав не я і там нічого не зашифроване.

Отже, шановні друзі, я був ініціатором застосування програм «Креативне місто», здається, в чотирьох містах України (але не в Кіровограді). Але, як виявилось, це тоді нікому не потрібно було, бо міська влада, як правило, хоче доїти своє місто і віджимати з нього, а не створювати цікаве міське середовище. Тіпа того, що да, чувак, всё классно вы нам тут нарисовали, а шо мы с этого поимеем? Я чув про кіровоградську ініціативу, але ніколи там в житті не був, тому важко сказати про ефективність. Але якщо мер обласного центру — не свинобидло, а навіть щось чув про концепти «Креативного міста», це вже круто! Це вже прогрес!

Із аудиторії: Аналогично.

Андрій Окара: От, бачите, якраз це те, про що я говорю. Для такої системи люди, які кажуть про інновації, про креативне місто — це клоуни. Але ви, мабуть, чули про досвід Пермі, в Росії. Туди забрався такий відомий галереїст Марат Гельман. Він там робив грандіозні виставки сучасного мистецтва, акції різні. Правда, за державний кошт. Депресивне місто стало генератором культурного процесу. Правда, в Пермі раніше працювали заводи ВПК, Перм була дуже видатним інноваційним технологічним центром. А тепер там замість Модерну — замість технологічних виробництв радянського ВПК — постмодерніст Марат Гельман із своїми музеями. Ініціатива яскрава, але ну дуже нагадує Сколково. До речі, на Сколково так само пішла чимала частина бюджетних грошей, які передбачалися для фінансування Російської академії наук. Наскільки Перм стала креативним містом — не знаю. Але отакий постмодерний досвід в Росії є. До речі, тут також працює феодальна модель: в довіру до феодала, тобто до місцевої влади, потрапляє такий собі веселий фокусник, який за чималі гроші зробить вам тут і зараз такий собі «Воображариум доктора Парнаса» — кіно таке було. От потрапляє такий, умовно кажучи, доктор і каже меру чи губернатору: «Бачите, тут такий буде креативний воображаріум, тільки виділіть на нього гроші з бюджету. А ще краще — увесь бюджет». І в результаті реалізація подібного проекту підриває навіть ті нечисленні системи соціально-культурного розвитку, які ще існували з радянських часів — бібліотеку, будинок культури, музей.

Микола Атаманюк: Ну, я подібне чув. Наприклад, у нас є традиція держави, як вона залишилася після Радянського Союзу, але часом для сучасного державотворення потрібні якісь елементи громадянського суспільства. До цього входить: приватний бізнес і незалежні ЗМІ — як приватні, так і такі, що випускаються громадськими організаціями, а також самі громадські організації. До цього я з Вами погоджуюсь. Але у мене двобічна реакція щодо Польщі: наприкінці XVIIІ століття фактично вже, як кажуть, монархія пішла, феодальність була на закаті. Наприклад, що сталося в Італії — вони пройшли шлях до конституційної монархії, у Франції відбулася революція. Всі говорили — якби не «Мала Польща», таких сусідів сильних, як Росія, то вони прийшли б просто до конституційної монархії. І до речі, польська шляхта, а я сам по мамі з неї походжу, зберегла державу Польщу. Чого не було в Україні? У 1918 році в Україні не було залишків ніякого дворянства — хіба 3–4 сім’ї (Старицькі та ін.). Питання щодо інновацій в Україні, наприклад, мій науковий керівник завжди говорить, що по всіх рівнях треба зробити ремонт…

Андрій Окара: А Ви чим займаєтесь?

Микола Атаманюк: Науковий аналітик-комп’ютерник, зараз в управлінні інноваційною діяльністю, тобто, я бажаю міжнародну IT-компанію створити.

Андрій Окара: Дуже цікаво. Знаєте, якби Польща не мала таких хижих імперсько-налаштованих сусідів, дійсно, вона б існувала і далі, і, можливо, трансформувалась. Але бачите, історія — це боротьба хижаків, і хто не має акулячих зубів, той просто тусує по обочині. Дійсно, гарний приклад Ви навели, порівнюючи Польщу й Україну, тому що в Польщі залишалась шляхта, дворянство, яке зберегло протягом ста з чимось років свою віртуальну Польщу, тобто ідеальний образ Великої Польщі та польського духу. Причому, це були не лише поляки, а прихильники польсько-литовської, тобто польсько-білоруської держави. Скажімо, Міцкевич був литвином, тобто білорусом. І саме тоді, коли не було польської держави, з’явився феномен польського романтизму та месіанізму. Знаєте, є показники, соціологічні дані, які визначають відсоток шляхти або дворянства в кожній нації. Серед Польщі показник оцієї шляхти, він дуже великий, десь понад 15, а в Україні цей показник жахливо низький — і був, і є зараз. І всі ці українська шляхта, козацька старшина — вони, як вам відомо, багато денаціоналізовувались і переходили до інших ідентичностей — найчастіше російської, польської або ж австрійської. І тому на початок ХХ століття абсолютна більшість українців — тих, хто вважав себе українцями, чи хто так чи інакше об’єктивно відносився до українського етносу — це були селяни, дрібні міщани, дрібні купці і зовсім невелика частина малоросійського дворянства та українофільської інтелігенції. І звісно, була просто недостатня кількість людей, еліти. От йде з морозивом концептуальний елітолог-практик Михайло Михайлович Притула, він буде вам втирати про еліту дуже довго.

Михайло Притула: Давай, давай! Можна я вітру пару слів?

Андрій Окара: Якраз недостатня кількість національної еліти не дозволила Україні зробити прорив і збудувати ефективну національну державу у ХХ столітті. Недостатня кількість української еліти, носіїв суб’єктної української ідентичності не дозволяє Україні бути конкурентоспроможною державою на початку ХХІ століття. А зараз головним трендом розвитку України є бидлізація, причому бидлізація не лише народу, а й бидлізація влади, тому що навіть за 2,5 останні роки, якщо розглядати лише цей політичний режим, рівень обидлювання влади все вищий і вищий.

Із аудиторії: Доброго дня, Андрію. Я без мікрофона, якщо можна. От Ви так категорично відносите: той, хто їсть сухарики, той тусує на обочині, або той, хто некреативний, той теж десь там, якщо не має якогось креатива. А от що робити, якщо от я, наприклад, математик-економіст, і знаю, що будь-яке більш-менш серйозне дослідження в західній культурі робиться на математичних моделях і, грубо кажучи, креативності там… Я не знаю, як там використовувати цю креативність. І якщо наші математики, не знаю, де можуть знайти креативність, але за математикою майбутнє, бо з розвитком технологій потрібно цими технологіями управляти, якось керувати. А от креативність… Як саме поєднати математику і креативність?

Андрій Окара: Ну, я не математик, тому адекватно не відповім. Але гадаю, що математика дуже гарно описує оту нову постнекласичну наукову раціональність, яка зараз стає панівною в науковому дискурсі. Математика якраз дуже добре описує креативні процеси — як ніхто інший. А цей бородатий, як його, Перельман, довівши гіпотезу Пуанкаре, показав нам усім, що математика — аж занадто креативна галузь.

Михайло Притула: Можно ещё второй вариант? Креативность проявляется на уровне намерения этого математика: перед тем, как он что-то доказывает, он же что-то думает, зачем он это делает.

Андрій Мішин: Ладно, это глубоко. Ребят, извините, я, конечно, диссертаций не писал, но, значит, есть такая наука креатология, появилась в конце сороковых [XX в.] — именно о креативности. Приблизительно креативность имеет к математике такое же отношение, как бензин к химии. Имеет, но это не связано, и не прямо, и не параллельные вещи. Креативность бывает с 17 до 19 лет. Она никакой связи с твоими знаниями и с твоим багажом не имеет; и напрямую с наукой и твоей логикой, причём с той наукой, где нужна усидчивость, креативность не имеет ничего общего. Извините!

Михайло Притула: Это он сказал своё мнение. Значит, мне 19 лет, да?

Юлія: Ви говорили, що треба збудувати якусь модель, по якій ми повинні працювати. Але багато вчених говорили, у тому числі й Карл Маркс, що є постіндустріальний період, після нього йде так званий період прагнення людей до стада, повернення історії назад для соціальної захищеності населення, зрівняння усіх верств населення, прагнення всіх до рівності. Я не розумію, чому тут іде мова про розділення на креативних і некреативних людей. Фактично, я вважаю, що кожна людина, маючи певну мету в своєму житті і досягнення, кожна свідома людина, може модернізувати своє майбутнє життя, збудувати схему і план своїх дій так, щоби своє майбутнє реалізувати. Для чого розділяти кожного з нас на якісь соціальні верстви?

Михайло Притула: Я дуже коротко, питання більше до мене, навіть. Як Вас звуть?

Юлія: Юля.

Михайло Притула: Юля, дивись, от, хто розділяє людей на креативних і некреативних? Вони самі! Ти сама вирішуєш: ти будеш це робити чи ні. І ця класифікація, вона досить відносна. Маркс правильно сказав, колись люди були єдині, вони були одним цілим, одним організмом, потім вони розсипались. Після того, як ми дійшли до певного технологічного розвитку, і в принципі, у світі всього всім може хватати, то ми приходимо до тої точки, коли у нас виникає нестача чогось. Нестача тепла, нестача натхнення, нестача захищеності, нестача близьких людей. Досить такі зовсім не технологічні речі, да? І у нас виникає бажання з’єднатись. Але це вже бажання з’єднатись на зовсім іншому рівні. Тобто Карл Маркс назвав це стадом, насправді, це просто бажання тепла, світла.

Андрій Окара: Знаєте, йдеться про те, чим натовп відрізняється від хору. Ви коли-небудь співали в хорі? Да? Та ви що? А що це був за хор? Що він співав, який репертуар?

Юлія: «Зоринка» — це, взагалі, відомий всеукраїнський хор, який займав досить почесні місця на європейських конкурсах.

Андрій Окара: А звідки таке щастя?

Юлія: Тернопіль.

Андрій Окара: Ого. Дуже цікаво. От бачите, ну, мабуть, ваш хор був трьохголосним або чотирьохголосним, так? У Вас була там якась партія, мабуть, перше сопрано? І от Ви там були не натовпом, а такою собі опергрупою, яка через диригента координує спів з іншими партіями.

Йдеться якраз про те, що в новому укладі кожна людина є в більшій мірі сама собі господарем. Господарем не лише своєї долі, а й своєї зайнятості та кар’єри. Особливо це актуально для дуже великих міст і для сільської території. А от для індустріальних мономіст, таких як який-небудь Нижній Тагіл у Росії чи в Україні Дніпродзержинськ, там не залежати не від кого, окрім власної працездатності, дуже тяжко. А у великих містах або навпаки в сільській місцевості це амплуа «Сам собі господар» набагато легше реалізувати.

Юлія: Найближчим майбутнім нашої держави є студентство. Якщо не враховувати теперішньої влади, правильно сказати, що ми, студенти, повинні збудувати майбутнє нашої держави. Скажіть, будь ласка, тоді яким чином? Чому Ви наводите приклади на містах, не на країнах? Немає ніде якоїсь соціальної захищеності — навіть, у Європі є велика різниця з соціальним захистом людей у великих і менших містах, так само, як в Україні.

Андрій Окара: Ну, звичайно, країна, яка думає про своє майбутнє, наприклад, такою країною був Радянський Союз, він створював системи для розвитку, захисту особистості, студентів, молоді, для соціалізації молоді, створював систему вертикальної мобільності, створював систему ліфтів, коли ти міг кудись прийти та зробити собі кар’єру. Сучасна українська держава цього не потребує і в цьому не зацікавлена, тому ви для неї в переважній більшості — зайвий людський мотлох. Ви — не є майбутнім цієї держави, а ви — просто люди, які вимагають стипендій, які тусують навколо Верховної Ради або навколо Кабміну чи якого-небудь Майдану зі стрічками і створюють проблеми для цієї владної системи. Якщо система і залишиться такою, вона вас просто з’їсть, перетворить на мотлох, і майбутнього нема. Тому й альтернатива, про яку я намагаюся говорити, — це новий стрімкий розвиток. Або небуття.

Дмитро Возний: Я перепрошую, можна одне зауваження, дуже коротке? Я б не хотів, щоб Ви, саме Ви казали, що «для цієї держави ви — мотлох» чи просто якась робітнича сила. Давайте казати так: не для держави, а для того устрою, який, на жаль, у цій державі зараз є. Тому що держава і устрій, який у неї зараз, на жаль або ж на щастя, це принципово різні речі. Перепрошую ще раз за зауваження.

Андрій Окара: Під державою я маю на увазі, перш за все, панівну управлінську структуру, панівні політичні й економічні класи, панівні групи домінування й політичного тиску, а також управлінську ієрархію, яка існує. Звісно, що не йдеться про гарних людей, які теж там інколи з’являються. І, звичайно, в моєму слововживанні «держава» і «країна» — це, як правило, дві великі різниці. Найчастіше — антоніми. Країна — це ви всі, це територія, це історія, це люди, це народ. А держава — це, перш за все, механізм організації існування країни. Якщо хочете, інституційно зорганізоване суспільство. Все, кажуть, шо караул устал…

Олександр Прадіденко: Доброго дня, мене звати Сашко, я представляю місто Кіровоград. Якраз дуже хотілося сказати декілька слів про креативне місто, яке хотіли до нас завести. Я особисто був присутній на семінарі, який нам проводив британець, не пам’ятаю, як його звати. Після цього семінару, насправді, ніхто не зрозумів, що таке креатив і креативне місто. Тому що для кожної країни це місто розуміється по-різному. Місцева влада зрозуміла, що Кіровоград буде креативним, якщо в ньому висадити мільйон чорнобривців. Висадили, тепер можемо вітати людей, які хворі на алергію на квітковий пил…

Але, повертаючись до теми «Хто зробить модернізаційну утопію реальністю?»: які для цього, на мою думку, потрібно зробити в цій державі зміни, як зробити зміни? Дуже просто, потрібно відповісти на два питання. Перше питання: «Чи можна в цій державі зробити зміни без політики?» Відповідь: «Ні». Й інше питання: «Чи є з наших політиків хтось, хто може зробити такі зміни?» Відповідь: «Теж ні». Тому, на мою думку, насправді, це завдання покладається на нову еліту. «Демократичний альянс» хотів зібрати для участі у виборах у Верховну Раду 2 млн. 200 тис. грн. з людей. Їм вдалося зібрати півмільйона гривень, але не 2,2… В мене до Вас таке питання: чи може це бути крок до тих змін, коли, власне, в розумі людей з’явиться такий імпульс, що вони самі створять партію, яку вони фінансують, яка вже надалі відстоюватиме свої інтереси і робить дійсні зміни?

Андрій Окара: Щодо партії дуже-дуже правильне зауваження. Тому що сама партія, звичайно, не є суб’єктом. Суб’єктом є якийсь прошарок суспільства, а партія є, так би мовити, політичним інтерфейсом цього прошарку. Це актуальне питання, що в Україні край необхідна, край потрібна партія, побудована знизу, партія розвитку, не партія дерибану чи партія паразитування на комуністичній символіці, а от саме партія розвитку, партія креативних людей: якщо така з’явиться, то шанси в України з’являться. А поки що — лише шанс потрапити на історичну скотобійню.

Олексій Жмеренецький: Меня зовут Алексей. Вы не ответили прямо на вопрос Никиты, я бы хотел всё-таки услышать ответ на вопрос и немножко добавить. По поводу креативного класса, мне кажется, Вы немного лукавите, когда Вы говорите о революции цивилизации, перехода её от Модерна к постмодерну и, в свою очередь, креативности, доминирующей креативной прослойке. Можно напомнить Вам о том, что вся западная цивилизация держится на конвейерном производстве в странах «третьего мира»: Латинской Америке, Китае. И вопрос возникает в том, что когда Китай начнёт революцию, которая сейчас происходит в Европе, то на чём этот креативный класс будет паразитировать? И в связи с этим по поводу креативного класса, исходя из того, что сказал Никита: сейчас модно говорить о креативности в обложке, креативности в товарах массового потребления, в дизайне, в ландшафтном дизайне, но не в науке.

Андрій Окара: Всё, понял. Дуже-дуже важлива дефініція в креативності. Я вважаю, що є два різні принципово відмінні розуміння креативності. Постмодернове розуміння креативності, про яке говорить Річард Флоріда, яке є якраз паразитуванням фактично на тих трендах, які були створені за доби Модерну. І креативність в постпостмодерновому розрізі — в тому, що я вважаю, можна називати надмодерном, а по-русски — «сверхмодерном», але не в тому розумінні, в якому це слово вживає Сергій Курґінян (у нього «сверхмодерн» — це фактично «альтернативний модерн», який би був гіпотетичним продовженням радянських магічних авангардних проектів 1920-х років). Так от, якраз тут креативність — це трохи інше. Тобто, не комбінування старих смислів, не нові комбінації якихось модернових трендів, а принципово інше, принципово відмінне ставлення взагалі до життя, яке засноване на розкритті божественної природи. Така креативність пост-постмодерна, вона вимагає розвитку шостого і потім сьомого технологічного укладів («сьомий технологічний уклад» — це ідея Володимира Євгеновича Лепського, зараз якраз модно казати про шостий — як недосяжну вершину і апофеоз різноманітних біотехнологій).

А креативність в форматі Марата Гельмана, в форматі тих трендів, які спрямовані на прикол та на комфорт, — це креативність сервісного типу: звичайно, це актуально, але лише на рівні сервісу. Це не є трендом розвитку, і ті люди, які намагаються нам підсунути під виглядом креативності цей постмодерністський стьоб, вони підсовують нам контрмодерн, тобто відмову від Модерну. Не перехід до нової якості розвитку, а фактично вони нас підштовхують з вершини цього Модерну ХХ століття у глухий феодальний устрій, у домодерну ситуацію. І зараз, якщо ми дивимося на забиті українські регіони або в Росії ще більше — скрізь таке саме. Уявіть собі захід Кіровоградської області, де був оцей депутат, що в людей стріляв, — Лозінський. Уявіть собі цей або інший регіон — це приклад того, яким чином із розвитку модернової цивілізації людей кинули в домодерне існування, навіть, якщо у них є Інтернет у сільраді.

Микола Атаманюк: Чи можливий, наприклад, в Україні такий рух, як у Польщі «Солідарність», соціалістичний, народницький, там він був пов’язаний із Католицькою церквою?

Андрій Окара: Він не просто можливий… Звичайно, у Польщі Католицька церква, яка завжди мала колосальну підтримку суспільства, морально підтримувала «Солідарношць», вбивство ксьонза Єжі Попелушко стало віхою у поваленні соціалістичного режиму. Зараз подібний рух не просто потрібний чи непотрібний, а він є однією з умов виживання України, і про створення такого руху ми ще поговоримо.

Дякую усім за увагу! [аплодисменти]

Інші статті з розділу Аналітика-2012

Автор: Андрій Окара