Україна у полоні міфів про постіндустріальне суспільство
Дмитро Марунич, експерт із енергетики, рефлексує змістовні підсумки фіналу Студреспубліки-2017: «Україна потребує нової промислової політики, яка неминуче з’явиться після зміни влади й економічного курсу. Інакше, ризикуємо перетворитися на бананову республіку, у справжньому сенсі цього слова. Без бананів».
Продовжуємо публікувати полемічні позиції за підсумками оргдіяльнісної гри на останньому фіналі Студреспубліки, що мав тему «Освіта — ключовий напрямок нової індустріалізації України». Слово одному з провідних фахівців України з енергетичних питань, котрий цього року вперше був залучений в якості експерта до республіканської події.
Куди ми скотилися?
За останні три роки в Україні суттєво змінилася економічна модель. Під розмови про доцільність побудови нової постіндустріальної економіки в структурі ВВП країни продовжує скорочуватися частка переробної промисловості, наукової сфери та сфери послуг. Зростає частка сільського господарства, видобувної промисловості та податків. Майже стабільною лишається лише оптова та роздрібна торгівля.
Старт ліберальних реформ у 90-х рр. минулого століття, як пам’ятаємо, відбувався під гаслами про те, що суспільству не слід лякатися руйнування виробництва. Адже майже все ми можемо придбати на глобальному ринку. Потім до країни «завітав» МВФ із жорсткою монетарною політикою, що передбачала обмеження вливань грошей в економіку, яке «провокує інфляцію та бюджетні дефіцити». Зросли податки та тарифи, але виявилось, що грошей на реконструкцію житлового та комунального комплексу все одно бракує. Це супроводжувалося розмовами очільників про інноваційний розвиток, який чомусь супроводжувався скороченням вкладень у науку й освіту.
Як результат, через чверть століття після початку реформ країна недостатньо виробляє, економіці бракує основного капіталу, наші міста та села часто знаходяться на межі цивілізованого існування.
За перше десятиліття «ринкових перетворень» Україна не обмежувала себе скиданням небажаних чи надлишкових виробництв. Були зупинені, а часто й просто знищені величезна кількість підприємств і цілих галузей, без яких національна економіка не може ефективно розвиватися.
Ліберальна еліта захоплювалася казками про постіндустріальну епоху. А небачена досі свобода імпорту для сотень тисяч гравців і високі ціни на сировину на початку 2000-х років підтримали ілюзію, що не варто сумувати за втраченими виробництвами. Економічне зростання до кризи 2008р. значною мірою відбувалося в непромислових секторах економіки — будівництві, торгівлі, зв’язку, торгівлі нерухомістю та фінансових послугах, тоді як промисловість зростала незначними темпами.
Постіндустріальний перехід не означає деіндустріалізацію
Пояснення цьому є: постіндустріальна ейфорія охопила весь світ. Досить помірне оновлення основного капіталу — характерна ознака для всього Заходу як у 1990-і, так і 2000-і. Однак якщо звернутися до фактів, то з’ясується, що постіндустріальний характер економіки провідних старих, а також деяких нових промислових держав зовсім не означає їх деіндустріалізації. Зростаючий сектор послуг і галузей, не пов’язаних із фізичною обробкою предметів і виробництвом із них корисних речей, переважно базується на потужному та диверсифікованому промисловому фундаменті.
Постіндустріальний світ нібито поставив під питання роль людини, яка виробляє, а отже, праці і капіталу як основи будь-якої господарства. Однак постіндустріальна надбудова, де значна частка населення працює в невиробничому секторі, залишається дуже нестійким елементом господарської діяльності, яка не здатна повністю забезпечити країну, її стабільність і багатство, часто навіть підтримувати цивілізований рівень життя.
Саме тому постіндустріальний світ можливий лише в тих країнах, які, по-перше, накопичили потужний промисловий капітал і, по-друге, працюють над його оновленням. Ті ж Сполучені Штати — центр постіндустріального світу — після кризи здійснюють активне оновлення капіталу.
Феномен ідейної слухняності країн, що зазнали невдачі в світовій конкуренції, виник у сучасну епоху. Україна — один із прикладів.За роки незалежності України її реальний ВВП скоротився на 35%. Згідно з даними Світового банку, це — найгірший результат у світі за останні 24 роки. Вітчизняне виробництво «пішло на дно» у 90-ті. Через його щорічне стиснення у перші 9 років незалежності Україна втратила майже 60%. Від зазначеного шоку українська економіка, по суті, так і не оговталася.
Як зазначав у статті в одному із вітчизняних ЗМІ заступник директора Інституту економіки та прогнозування НАН Сергій Кораблін, «Україна рухається за моделлю депресивного зростання, яке задовольняється мінімумом старіючих технологій, не має потреби в науці, націлене на сировинну ренту, породжуючи монополії, безробіття й бідність. Роздивитися елемент розвитку в цій моделі гранично складно. Вона не передбачає й самостійної економічної політики — її замінила прив’язка до зовнішніх цін на сировину. Для переважної частини населення й бізнесу така модель неприваблива. Для решти — неприйнятна, про що свідчить стійкий відтік із країни робочих рук і капіталу».
Розуміючи величезну кількість проблем всередині країни, автор все ж залишається оптимістом. Україна потребує нової промислової політики, яка неминуче з’явиться після зміни влади та економічного курсу. Інакше, ризикуємо перетворитися на бананову республіку, у справжньому сенсі цього слова. Без бананів.
