fbpx
 
НОВИНИ
РЕГІОНИ
АР Крим
Вінниця
Волинь
Дніпропетровськ
Донецьк
Житомир
Закарпаття
Запоріжжя
Івано-Франківськ
Київська обл.
Кіровоград
Луганськ
Львів
Миколаїв
Одеса
Полтава
Рівне
Суми
Тернопіль
Харкiв
Херсон
Хмельницький
Черкаси
Чернівці
Чернігів
м. Cевастополь
м. Київ
Світ
Білорусь
КАТЕГОРІЇ
всі теми
Новини Cтудреспубліки
Новини НДЛМ
Новини ВМГО
Аналітика
 
13-01-2012 / Аналітика /  Україна

«Україна — незалежна, а українці?»

В рамках проекту Кращий студент Українибув проведений конкурс кращого есе на тему: “Глобалізація і націоналізм”. Представляємо до вашої уваги есе однієї з переможниць Катерини Заблоцької. 

Орфографію та пунтуацію автора збережено. 

«Может мы сразу и от нации, и от национальности избавимся… Страну переименуем, назовем ее — Никакое Ничто. Вот ваша позиция, и пахнет она очень некрасиво». 

                                              З інтернет-форума   

Цей світ змінився до невпізнанності. «Скрізь виникають тісніші зв’язки між економіками й суспільствами нашої планети, а складне плетиво міжнародних організацій і правил зв’язує у справді міжнародну спільноту колись осібні держави і нації… Людство повсюди прив’язане до шестерні автоматизованих технологій і обплетене павутинням масових комунікацій. Одне слово, наш світ став одним місцем», — так описує сучасність один із провідних дослідників націоналізму Ентоні Сміт. Водночас, він розкриває і інший бік сучасності: «Ми є свідками відродження етнічного націоналізму, релігійного фундаменталізму і групових антагонізмів…».

Таким чином, сучасність характеризується двома суперечливими тенденціями: до світової інтеграції та до національно-етнічного відособлення народів. 

Що ж таке глобалізація?

Глобалізація (від лат. globus — куля), по суті, — це формування і затвердження цілісності, взаємозв’язку, взаємозалежності, інтегральності світу і сприйняття його як такий суспільною свідомістю. 

А для самоствердження в суспільній свідомості використовується міф про лінійність розвитку людства — глобалізація видається за єдине можливе «світле майбутнє», а минуле зображується як темна епоха. Тобто встановлення панування світового ринку подається як невідворотне і бажане. Головною суперечністю глобалізації уже став величезний розрив між найбільш розвинутими державами й рештою людства. При цьому прірва стає дедалі глибшою, що на практиці може спричинити до маргіналізації так званих «бідних країн». 

Україна в останні 20 років йде шляхом поступового виродження економіки до рівня архаїчного індустріалізму. В цьому контексті наша держава швидко перетворюється на сировинно-індустріальний придаток розвинених країн із найбільш забруднюючими довкілля виробництвами. Україна мала б особливо стерегтися такої «перспективи», адже саме на її території сталася Чорнобильська катастрофа — найнижча точка падіння індустріальної цивілізації з її екстенсивним та антиекологічним розвитком. 

Але з певних причин це не є таким актуальним для України (натомість українське суспільство турбують питання: «чому розплетена коса в Юлі» і «хто з ким блокуватиметься»). Чому? Відповідь напрошується сама: тому що дослідження глобалізаційних процесів у світі безпосередньо пов’язано з питанням націоналізму, що є «рятівним колом» у більшості досліджень. 

З огляду на останні політичні події, можна дійти висновку, що сучасна Україна, на відміну від розвинутих країн Заходу, досі не сформувалася як повноцінна держава-нація зі своїми чітко окресленими національними інтересами, заснованими на національних цінностях, щодо яких склався б консенсус і всередині політичної еліти, і переважної частки її громадян. І це в умовах, коли міжнародні політичні і політико-економічні структури розмивають залишки національного суверенітету. 

Процес глобалізації, його сутність, кидає виклик націям. Це новий і незвичний ворог. Якщо раніше одні нації завойовувалися, пригнічувалися іншими націями, то тепер глобальний безликий технократичний світ загрожує самому існуванню націй як окремих спільнот людей, що мають свої окремі ознаки, культурні прикмети та спільне, окреме від інших націй господарство — економіку країни.

Так ось, відповіддю на цей виклик суспільного розпаду і є націоналізм. Але під «націоналізмом», як відомо, можуть розумітися абсолютно різні речі.

Почнемо з того, як трактують це поняття у словнику. «Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини». 

Цікава деталь: конституція Франції оперує поняттям «Французька нація». У Конституції ж України фігурує «український народ» як сукупність тих, хто проживає на даній території. При цьому варто комусь десь сказати «українська нація», як відразу ж починають волати про націоналізм. Філологові цікаво спостерігати, як тут розходяться поняття. Адже «нація» латинською якраз і означає «народ». Тому в Україні говорити про націоналізм — не приведи Господи! Якщо Ви намірилися обговорити питання глобалізації й націоналізму в Україні відкрито, в ході широкої дискусії, — очікуйте звинувачення в антисемітизмі, расизмі, фашизмі та ін. 

Чи відбулися українці як нація на даний момент? Я вважаю, що ні. Пояснюю, чому. 

Суспільство, грубо кажучи, це сукупність людей, що мають щось спільне. Але що є це спільне? Чи існує бодай одна точка, в якій погляди українського Сходу і Заходу збігатимуться? Чи є щось, у чому обидві сторони можуть зійтися на дружній ноті? Що могло б їх об’єднати? На жаль, політологи дають негативну відповідь: таке об’єднання можливе тільки за умови появи спільного зовнішнього ворога. Інше питання — в мірі «єдності». Так, головна наша біда в тому, що ми (мешканці України) розрізненні…

Наприклад, одним з головних є питання «русского языка»… Мови, на якій, до речі, творили, великі українці Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Володимир Короленко…

Cеред українських інтелектуалів і політиків ніколи не бракувало українців «за вибором». Досить згадати кримського татарина Аґатангела Кримського, молдованина Петра Могилу, чеха Пилипа Орлика, росіянина Миколу Хвильового, поляка Вацлава-В’ячеслава Липинського, єврея Мойсея Фішбейна і багато інших. 

А якщо спільних цілей та інтересів немає, якщо вони не усвідомлені — це не нація. Немає єдиного народу — джерела суверенітету і влади на всій території — отже, немає і суверенітету, і влади. У результаті, сьогодні ми як нація недооформлені. І саме тому ми потребуємо націоналізму як цілеспрямованої діяльності.  Головне питання у зв’язку з цим — який зміст цієї діяльності? І ось тут нас чекає неприємний факт. Вся річ у тому, що воно не відбувається за допомогою гасел. Скільки ні повторюй слово «українець», нація від цього не вибудується. 

Головна мета суспільства — це докладати власних зусиль до розвитку незалежної держави. А проблема наша в тому, що свій внесок у цей розвиток ми вважаємо втіленим вже тоді, коли один раз у п`ять років прийдемо на вибори. Адже справа не лише в політиці, зерно істини ховається у душах людей, у менталітеті народу. Квітуча Україна неможлива без економічної стабільності що, в свою чергу, неможливо без стабільності політичної, для чого необхідно громадянська згода в суспільстві щодо основних фундаментальних цінностей. Але згода без соціальної справедливості неможлива. Існує послідовність: соціальна справедливість – громадянська згода – політична стабільність – економічна стабільність. 

Повернемось до питання глобалізації та націоналізму, чому ж тоді потрібно більше сприяти? А сприяти треба тільки націоналізму, бо «гробалізацію» вже пхають і без нас ті, кому вона вигідна. Для рішення надскладного завдання входження національної культури в простір світової культури визначальної є не бажання сподобатися, а вміння залишатися собою. Тому вже сьогодні ми повинні не лише мати тверезу оцінку глобалізаційного процесу, але й протидіяти його згубному впливу. 

Для збереження держави, для її визнання у світі, успішної інтеграції у сучасні економічні і політичні системи в Україні має бути створена політична нація громадян України. І, можливо, має пройти ще не одне покоління, коли нарешті Україна матиме справжній, міжнародний авторитет. Настане момент, коли до влади прийдуть справжні патріоти, люди повірять у себе і свої сили і тоді, нам уже не потрібно буде проситися у ЄС — нас самих туди запросять.

А на останок, треба пам’ятати, що людина може змінити професію, політичні переконання, релігію і навіть стать, але вона ніколи не змінить своєї національності. 




Підпишіться на Телеграм-канал Studrespublika, щоб оперативно отримувати найважливішу інформацію про діяльність Студреспубліки

Автор: Катерина Заблоцька