Трансформація Студреспубліки та перспективи України
По поверненню з фіналу Студреспубліки (тема — «Модель України в умовах нового світового порядку»), було домовлено провести рефлексійну розмову про саму подію, а також ситуацію в країні з філософом, експертом Студреспубліки Сергієм Дацюком. Публікуємо стенограму бесіди Сергія Дацюка з Павлом Вікнянським і Вірою Андріюк, яка відбулася 18 вересня 2014р. в офісі Студреспубліки.
Віра Андріюк: Пройшов вже якийсь період після Республіки, да, і тепер можна без емоцій, спокійно…
Сергій Дацюк: А чого раптом без емоцій? Можна і з емоціями.
Віра Андріюк: …виважено і продумано дати аналіз, в принципі, цілій Республіці, яка відбулася.
Сергій Дацюк: Республіка відбулася з 23 по 25 серпня і саме під час її проведення, 24 серпня, Росія ввела вже регулярні війська в Україну. Я тоді, коли студентам повідомив, багато ходило коментарів: «та це все не серйозно», чи «та це все ще не справді». А люди, які з Донецька, казали, що хлопці з-під Маріуполя кажуть, дзвонять: «Уже не приїжджай». Люди, які з Маріуполя, вони були зорієнтовані краще. Отже, чогось такого чекали. Тобто мобілізація вже відбулася, що відрізняло нинішню Студреспубліку від попередніх. В цьому сенсі, дві попередні Республіки були просто провальні. Маються на увазі Літня і Зимова. Літня просто скандальна…
Віра Андріюк: Да, я хотіла спитати: а чому остання Зимова провальна була? Вас не було, правильно?..
Павло Вікнянський: Ні, та, Зимова, на якій був, [він] має на увазі.
Сергій Дацюк: Так, так, так. Та Зимова і Літня. А на Зимовій [ЗиСР-VI] я не був. По-перше, була революція, по-друге, я був просто хворий. Революція на мене вплинула дуже-дуже серйозно. Я просто поїхати не зміг. Хоча був ініціатором перенесення на інший термін. І що ти скажеш? Яке твоє враження було від Зимової? Тому, що я не був.
Павло Вікнянський: Ну, успішна була «Зимова Республіка».
Сергій Дацюк: Успішна…
Павло Вікнянський: Успішна, при цьому вона була і прогностична.
Сергій Дацюк: От, тобто можемо класифікувати, що революція призвела одразу до посерйознішання і дісциплінування мізків у молоді.
Тобто, Зимова це вже показала. А Літня — стовідсотково. Тобто там, ті речі, що я чув, я не чув вже декілька років. Ну, такого рівня бажання, мотивації і такого рівня володіння матеріалом я не чув. Тобто люди, яких спросили щодо Китаю, вони відморожувалися. А коли просиш: «Розкажи про Україну», то бачення України на найближчі 3 роки було просто у всіх, що для нас, ну, незвично. Зазвичай молодь не планує у такому масштабі, на 3 роки свої дії. А тут вони точно зрозуміли, що їм це потрібно: як мінімум, бачити горизонт на 3 роки.
І кого я не розпитував — це окрім того, що вони працювали і видавали якісь програмові речі — у них на горизонті в найближчі 3 роки є бачення, що буде. Там є нюанси по цьому баченню, його можна критикувати місцями, але основні моменти вони чітко розуміли. Тобто ні у кого нема ілюзій, що війна надовго. Тобто ніхто не казав: «Та от, ми зачистимо і…» Всі розуміли, що це надовго. Всі розуміли, що і революція теж буде тривати декілька років. Тобто є загальне розуміння у молоді, що революція триватиме декілька років, війна триватиме декілька років. Що вони як молоді в цьому всьому братимуть участь.
З тих, кого я розпитував, ну, я так задавав питання: «На війну підеш?» Ніхто з молодих мені не сказав: «Ні». Тобто люди готові реально воювати. Вони зрозуміли, що все це серйозно: це вже не «хі-хі», «ха-ха», як бувало, там, на минулих Літніх Республіках. Це серйозна річ, тому що молоді люди розуміють, що їх можуть призвати, і вони для себе відповідають на запитання: вони будуть воювати чи ні? Тобто це дуже просте питання, але відповідь на нього дуже непроста. Я іноді задавав провокативні питання: «А «косити» будеш?», — «Ні». От, принаймні, публічно люди відповідали, що вони підуть воювати, і друге, що вони «косити» від армії не будуть.
Ну, я розумію, що це Студреспубліка, що це ті люди, які, ну, скажемо так, приїхали завдяки своїй активності, що це ті люди, для яких Україна — це не порожня така річ. Але, тим не менш, це розуміння є. І дисципліна вище: я не знаю як по інших групах, але в мою групу від першого до останнього дня основний склад ходив. Чого не скажеш про інші, про минулі [фінальні] «Студентські республіки», де, так, у перший день, на перше засідання приходять всі, а потім менше, менше, менше, менше, менше, менше — і вже до останнього дня там [самостійно] приходять 2–3 чоловіки, решту треба просто збирати. Тут просто приходили всі! Навіть із інших груп приходили подивитись — їм було цікаво, чого не було ніколи.
Павло Вікнянський: Може тому, що це частина на цей раз більш грамотної ігротехнічної схеми? Ну, воно, мабуть, пов’язано.
Молодь стала більш мобілізована: мотиваційно, дисциплінарно, мисленнєво
Сергій Дацюк: Ну, це вже я не знаю. Можливо, все це пов’язано, але ці от моменти є. І, в цьому сенсі, мені здається, що коли постає ситуація вибору, коли постає прагматична ситуація, молодь показує себе з кращого боку. Вона мобілізується: не тільки в сенсі морального чи там мотиваційного вибору — вона мобілізується в сенсі мислення. І з мобілізованим мисленням працювати краще.
Отже, неочікувано добре сталася ситуація мобілізації молоді, тобто [вона стала більш] мотиваційно мобілізована, мислиннєво мобілізована та мобілізована в плані дисципліни. Другий момент — їх [молодих людей] горизонт бачення перспектив, як мінімум, 3 роки, він є чіткий, зрозумілий, прагматичний. Не так як раніше: «А спрогнозуйте мені ситуацію», — і починають щось видумувати, абсолютно… Також на цій Республіці, до цієї тези, не було таких-от «хотєлок» і порожніх мрій. Як наприклад, конструювати якихось роботів чи творити Піратську республіку, як фантазували на минулих Студреспубліках. Студенти тоді говорили такі речі: ми будемо в Донбасі в шахтах будувати підземні бункери. Пам’ятаєш, як у нас було таке?
Павло Вікнянський: Да, да.
Сергій Дацюк: Тепер, коли вони побачили реальність, що шахти заливає водою, а електроенергії нема, ніхто вже не говорив ні про які бункери. Тобто вони побачили, як реально це буває: що таке реально революція, що таке реально війна. Що ні про які бункери там не йдеться. Всі дуже прагматичні — отакий-от момент. Тобто нема порожніх мрій і є абсолютно прагматичне бачення. Це все до цього.
Ну, і наостанок, що мене схвилювало: що войовничими стали не тільки хлопці, войовничими стали також дівчата, чого раніше не було. Раніше «фіфочки», ну, собі щось там таке морозили, а такі, от, при пам’яті теж намагалися бути як, ну, схожими на щось [не зрозуміле]. А так, у тих дівчат, яких я бачив, є дуже прагматична позиція. Окрім того, що там всі одяглись у вишиванки, що мені сподобалося, — це момент ідентичності, він, от, зараз, у цьому році буквально почався. Це дуже добре, але це буде не довго.
Павло Вікнянський: Ну, це загальноукраїнська мода.
Сергій Дацюк: Це загальноукраїнська мода, вона буде не довго, але вона, власне, чітко ідентифікувала. [Отже,] вони [дівчата] теж почали думати. Тобто не просто говорити, а ще при цьому думати. Тому що кожна з них розуміє: по-перше — це надовго, і що робити зі шлюбом, дітьми, роботою. І це ті питання, на які треба реально відповідати, а реально відповідати — це коли ти починаєш розбиратись у ситуації. Отже, дівчата значним чином стали більш залученішими, чого раніше не було на попередніх [фінальних] Студреспубліках. В основному [активними] були хлопці, дівчата дуже рідко. От такі-от основні враження.
Покоління рубежу — поколінню революції та війни
Віра Андріюк: Так Вам не здається, що сучасна молодь, ну, я їх називаю — 90-ті, ну, народжені в 90-х…
Сергій Дацюк: Дев’яностики?
Віра Андріюк: Дев’яностики, да [сміється]. Ну, вісімдесятники — це…
Сергій Дацюк: Це я. От я вимірюю покоління не тоді, коли вони народилися, а тим роком, на який приходиться студентський вік, тобто найбільш інноваційно і спроможньоздатний період. От ми — це покоління рубежу. Моя студентська юність припала на початок Перебудови, 86-й рік.
Павло Вікнянський: Закінчив вчитися?
Сергій Дацюк: Почав, почав вчитися в 86-му, закінчив в 91-му. Як раз я попав на цей період. Єфим Островський колись його назвав «покоління рубежу» — це ті, студентський період яких припав на рубіж. Тепер буде молодь, студентський час якої припав на буремну революцію і війну. Це принципово нове покоління, тому, от, покоління рубежу — моє покоління — поколінню революції і війни, революційно-воєнному поколінню має щось передати. Ну, такий зв’язок поколінь. То вся решта, то все…
Павло Вікнянський: Нас в утиль кудись списали!..
Сергій Дацюк: Да! Ти, от, у своєму поколінні унікум. Таких як ти в твоєму поколінні небагато.
Я хочу сказати: от, є покоління 60-х — студентські роки яких прийшлися на початок 60-х, ну, на 65-й, до 68-го включно. Що там далі — потім провал, закручення гайок, репресії. Студентська молодь з 80-го до 86-го — не розглядаємо. Отже, шестидесятники, восьмидесятники — між ними 20 років. І знову 20 років, зверни увагу: 85-й плюс 20 — 2014-й. Тобто можемо зафіксувати цикл.
Революційний цикл поколінь 20 років. 65-й–85-й–2014-й. Через 20 років повторюються революційні цикли для молоді. Хто попав між, той попав в жопу [сміх]. Ну, це так, щоб було зрозуміло. «Жопу» не треба редагувати, тому, що «жопа» — це термін.
Павло Вікнянський: Екзистенційний. [сміх]
Сергій Дацюк: Екзистенційний термін. Хто попав між революційними періодами, той попав у жопу.
Віра Андріюк: Ні, якщо правильно додати 20, то це 2005-й, і ми потрапляємо на першу революцію.
Сергій Дацюк: Так і от вона, ця революція: 2005–2014, от зараз вона вся триває. Ми можемо чітко зафіксувати, що, дивись, 2005 — революція, 2008 — криза, 2013–2014 — війна. От все це — це все період, коли ми фіксуємо створення цілого великого покоління. 10 років ми вже ковбасимося, не перестаючи. От, 2004-й, там, в 2005 вже зрозуміло, що нічого не вдалось, а в 2008 світова криза, яка знову ставить проблеми. Да, десь там до 2010 ми знову сповзаємо… ну, ніби далі вже почалось покращуватися. Потім, коли ми бачимо рівень того падіння, яке відбулося — знову все іде на бік. Тобто можемо чітко фіксувати: 2005, 2008, 2014, три точки, в яких знову з’являються революційні покоління.
Павло Вікнянський: І далі що з ними робити?
Сергій Дацюк: Що з ними робити? От з ними робити вже не треба нічого, тому що це вони скажуть, що вони будуть робити з нами. Умовно кажучи, ми їм можемо допомогти. Ну, в сенсі, навряд чи в молодому віці виникнуть великі експерти, знавці, політологи, філософи і т.д. Ми їм можемо допомогти, але енергетика дії буде тільки їх. Ну, інакше кажучи, от я, ти — не підемо на фронт…
Віра Андріюк: А чого?
Сергій Дацюк: По-перше, у мене поганий зір, по-друге — мені вже під 50.
Павло Вікнянський: Так окуляри… Я в окулярах нормально стріляю. Але я розумію, що для України буду більш корисний тут.
Сергій Дацюк: Ні, справа навіть не в цьому. Справа в ефективності. Я не пробіжу, не добіжу, не зможу, там, марш-бросок зробити, я обмежений. Що я реально можу зробити? Якщо у Київ прийдуть, отут я в Києві буду воювати, тому що тут в місті бігати вже не дуже треба. Я просто буду воювати, візьму автомат, це я просто знаю. В Донбас не поїду, ну, вже вибач, і вже сили не ті, і зір поганий, і вибач мене, специфічне харчування.
Павло Вікнянський: Поки не придумали засоби для зберігання твого мозку, ти нам потрібен ще живий.
Сергій Дацюк: Ні, я на концентратах не проживу і тижня [сміється], це абсолютно точно. Тобто в ситуації, як у нас годують армію, я, чесно кажу, не боєздатний.
Сергій Дацюк: А от вони [нове покоління] — це ті, хто будуть реально це все робити. Це ті, хто реально будуть воювати, хто реально буде поранений і це ті, хто попаде в ситуацію 45-го року, коли жінки любили поранених чоловіків. Тобто без ноги, без руки, але його треба любити, з ним треба жити. Це реальна ситуація. І нам не приємно, але реальна — і ми з цим стикнемося. З таким масштабом поранених, який є у нас сьогодні: це люди, які каліки — і молодим дівчатам потрібно вчитися любити калік із фронту. Це принципово інший екзистенційний виклик! Тому що є молоді, нормальні хлопці, каліки, які вернулись із фронту, які можливо не знайдуть свого місця у наступному житті. Більшість же все-таки знайдуть, тому що це пасіонарні люди, які пішли, які воювали.
Студреспубліка — конвеєр передачі знань до молодих пасіонаріїв
Віра Андріюк: Давайте вернемося назад, у Республіку. От, мене цікавить момент, Ви говорили: краща якість, більше думають, змістовніші хлопці і дівчата — і саме в період війни, от, коли, ну, реально вже припекло, що називається. Чи це не говорить про те, що наша молодь, ну, не знаю, там, девяностики я називаю їх, Ви там по іншому їх градуюєте, можуть думати тільки тоді, коли загроза вже нависла не те, що над головою, а прямо впала на голову? Ми не можемо у спокійній період…
Сергій Дацюк: Людина така сволота, яка мислити не хоче сама по собі. Вона мислить тільки в тому випадку, коли криза або війна. Вона до останнього буде чіплятися за своє гімняне життя, поки ситуація не поставить її раком. От така сволота людина, розумієш?! І з цим нічого не можна зробити. До цього періоду просто потрібно готуватися. Я знав про це, я писав, я попереджав, ну, я відкритим текстом говорив, що настане така ситуація, що, ну, нам нема куди діватися.
В лютому-місяці 2013-го я написав «Екстремальні сценарії розколів». Усе розписав, де, як буде. І що буде після того, як країна розколеться, і яка стратегія має бути. Це була реакція на ті події, які відбувалися в клубі «Сковорода»: такий не публічний клуб, який вів Дмитро Кисельов, той який потім зкурвився зовсім. А він тут реально вів клуб, куди привозив представників російської еліти для представників української еліти: реально збиралися в ресторані кожного разу. І от після приїзду Дугіна, де я влаштував просто скандал і ледь не до бійки справа дійшла з Олесем Бузиною, мене фактично виключили, мене більше не запрошували. Після цього я написав уже статтю «Екстремальні сценарії розколів», де, власне, показав, що нас чекає. Тому що я чітко зрозумів, що робить Кисельов, до чого він веде і чим це закінчиться. Тобто для мене було все вже зрозуміло. Не для всіх може було зрозуміло, але мені все було зрозуміло. І от в тій ситуації ми попали в лещата. Тобто фактично вже сценарії були готові, ми вже рухалися всередині сценарію.
Павло Вікнянський: Чужого…
Сергій Дацюк: Чужого сценарію, чийогось сценарію. І, в цьому сенсі, ми можемо лише готуватися до таких часів. Готуватися в плані філософських концепцій, у плані політичних програм, у плані клубів, які інтелектуально опрацьовують ситуацію. Ми можемо тільки готуватися, але реальні, активні, енергійні дії робить молодь.
Віра Андріюк: Правильно, це ми можемо готуватись, ну, Ви, Ваше покоління яких-то інтелектуалів. А молодь не готується і не хоче готуватися. До чого маю запитання: як заставити?
Сергій Дацюк: От для того і придумана Студреспубліка, щоб поєднати наше покоління і ці покоління. Тобто що таке Студреспубліка? Це конвеєр.
Віра Андріюк: Погане слово.
Павло Вікнянський: Дуже гарне, до речі, слово.
Віра Андріюк: Це просто штамп.
Павло Вікнянський: Ну, все тиражується в нашому світі: війна тиражується, смерть тиражується, життя.
Сергій Дацюк: Це конвеєр. За цей час от ті студенти, хто прийшов на першу Республіку, вже давно не студенти.
Павло Вікнянський: Давно…
Віра Андріюк: Дуже давно.
Сергій Дацюк: А ті, хто студенти зараз — не будуть студентами до кінця війни. Тобто фактично це конвеєр, де було здійснено передачу, зв’язок між поколіннями тих, хто мислить, тих, хто щось випрацьовує, і молодих пасіонаріїв, які не бачать світ, не розуміють, що відбувається, більше того, іноді навіть не знають, що це треба бачити, це треба розуміти. І, от, Студреспубліка дозволила цим людям зустрічатись.
Те, що ми сьогодні маємо, те, що ми хоч якось відстояли Україну, оце от результат такого типу рухів. Таких рухів було не багато, Студреспубліка був найширшим із них. Тому що можна сказати, що, там, «Київський Дискусійний Клуб Дилетантів» (КДКД, модератор Сергій Дацюк) по-своєму працював, можна сказати, що, там, FFF (FoundationForFuture, модератори Володимир Нікітін та Юрій Чудновський) і деякі інші клуби (наприклад, «Революційний Клуб» Юрія Романенка) теж працювали на цю ситуацію, але так масштабно з молоддю працювала тільки Студреспубліка. Хоча можливості були, будь-ласка, у багатьох партій, беріть, працюйте з молоддю, готуйте їх до цієї ситуації.
(1).jpg)
По поверненню з .jpg)
.jpg)
.jpg)
Віра Андріюк: Давайте вернемося назад, у Республіку. От, мене цікавить момент, Ви говорили: краща якість, більше думають, змістовніші хлопці і дівчата — і саме в період війни, от, коли, ну, реально вже припекло, що називається. Чи це не говорить про те, що наша молодь, ну, не знаю, там, девяностики я називаю їх, Ви там по іншому їх градуюєте, можуть думати тільки тоді, коли загроза вже нависла не те, що над головою, а прямо впала на голову? Ми не можемо у спокійній період….jpg)
