Свобода слова, дотримання людської гідності — не утопія!

Експерти найвищого рівня за участі активістів і журналістів, зокрема, представника республіканців, обговорили на оксфордському семінарі «Sapere aude: Свобода слова, свобода друку та свобода суспільства» питання актуальні для мільйонів людей. І як виявилося, теми свободи слова, цензури, репресій проти медій, журналістів і просто небайдужих громадян є гарячими не лише для українців — жителі різних європейських країн також дедалі більше переймаються ними.

Ораторське мистецтво, пропагандистські прийоми, fake news, редакційна політика, медіа-менеджмент, політична журналістика, криза лібералізму й універсалізму, цензура та самоцензура, геополітичні глобальні зсуви, Брекзіт і низка інших питань, які хвилюють нині багатьох інтелектуалів і пересічних споживачів інформації. Дискусії про це розгорнулися в м. Оксфорді (Велика Британія) з 22 по 26 січня 2018р. Від республіканців активну участь брав Ілля Афанасьєв — журналіст, автор газети «Нова Республіка», викладач Київського університету ім. Б.Грінченка. Конспект змісту події викладено у статті нижче.

Важко знайти місце, більш пристосоване для навчання, творчості, інтелектуальних диспутів на актуальні, животрепетні філософсько-практичні теми, ніж славнозвісне університетське місто Оксфорд. На подібних заняттях це місто, затишне зовні, але кипляче інтелектуально, спеціалізується ще з XII ст. Саме там за підтримки Ради Європи, Міністерства закордонних справ і у справах Співдружності Великої Британії, а також Норвезького інституту  міжнародних відносин, спільно з Європейським центром досліджень (The European Studies Centre) та Оксфордським коледжем Св. Антонія (St. Antony’s College), відбувся цей семінар.

Організувала ж подію Асоціація шкіл політичних досліджень при Раді Європи. Засновники Московської школи громадського просвітництва, легендарні громадські подвижники Лєна Немировська і Юрій Сенокосов зуміли зібрати експертів-спікерів, по-справжньому гідних представляти сучасну філософію, журналістику, літературу, політологію, політику, освіту та багато інших галузей знань, що межують і накладаються на питання, висунуті в рамках семінару. Спікери, до речі, представляли 8 країн — Велику Британію, Естонію, Іспанію, Норвегію, Росію, США, Францію та Швецію. Просвітницький, гуманістичний дух школи Лєна Немировська на семінарі висловила такими словами: «Людина має сенс. І абсолютний, по-моєму, сенс. А все, що є державою, — без цього жити неможливо, але держава тільки для того, щоб робити нормальним і безпечним життя людини».

Дім «Європа»: основні виклики зсередини та ззовні

У середовищі присутніх на семінарі британських учених, журналістів, політиків і дипломатів слово «Брекзіт» лунало часто й тривожно, як дзвін, що б’є на сполох. Гіркота розставання, нехай і не радикального, з європейським домом, гіркота розколу, що стався всередині британського суспільства у зв’язку з цим питанням, відчувалися особливо сильно у промові директорки Центру міжнародних студій, співробітниці факультету Коледжу Св. Антонія Каліпсо Ніколаїдіс.

Емоційна ораторка, шукаючи пояснень Брекзіту, звернулася до аналізу міфологічних наративів (переважно біблійного походження), які в значній мірі, на думку спікерки, визначають поведінку британців на референдумі. Після спілкування з дослідницею зроблено висновок про вітчизняні реалії, отже, на поведінку українського суспільства ці наративи мають менший вплив внаслідок 50-70 років антирелігійної радянської пропаганди.

Натомість, в Україні як частині Східної Європи дається взнаки, вочевидь, інерція столітнього авторитаристського, деспотичного минулого, яке нині відродилося різною мірою в політичному житті Угорщини, Польщі, Росії. Про це особливо докладно у доповіді «Новий світовий безлад» говорив Домінік Моїзі, вчений-політолог, співзасновник Французького інституту міжнародних відносин. Він із сумом відмітив поділ Європи на Західну, із сильними демократичними тенденціями, і Східну, з антидемократичними. Але, на його думку, ці тенденції можуть бути подоланими. Росія також має потенціал стати демократичною країною. Головне, щоб у необхідність демократичних перетворень вірив істеблішмент тих країн, у яких бракує свободи.

Згідно з п. Моїзі, перемога Росії в Сирії і, загалом, хід сирійської громадянської війни надто сильно нагадують результати Громадянської війни в Іспанії 1930-х, які підштовхнули тоді Європу до катастроф Другої світової. Проте для європейського дому набагато небезпечнішим за будь-які російські військові, кібер- і медіавтручання є, на думку експерта, вже величезне та ще й стрімко зростаюче переважання колишнього «третього світу» над європейсько-американською цивілізацією: поки що демографічне й економічне (про це на семінарі цікаво й докладно говорив також колишній посол Великої Британії в РФ Родрік Лайн), але воно може перетворитися на політичне. США перестали виконувати функцію страховика, рефері, глобального лідера, а Китай чи Росія не замінили Америку в цій ролі. Тектонічний глобальний зсув призвів до пустот, вакууму глобальної влади. У цій ситуації Західній Європі слід відкинути свою колишню зарозумілість, зверхній тон у навчанні решти світу основам ліберальної демократії, але не полишати наполегливих спроб такого навчання, твердо триматися цих цінностей.

Акцентувала увагу на необхідності продовжувати роботу з громадянського просвітництва, зі створення мережі демократично налаштованих організацій, осіб у Росії як основи майбутньої, більш вільної російської держави баронеса Ширлі Вільямс, почесна професорка Гарвардського університету, засновниця Соціал-демократичної партії, колишня міністерка у кількох британських урядах. У бесіді з баронесою щодо українського політичного тренду — децентралізації та, зокрема, перекладання частини освітніх витрат із центрального бюджету на плечі органів місцевого самоврядування, — виявилися цікаві подробиці її досвіду як державної кураторки британської освіти й науки: «Навіть у такій розвинутій, законослухняній країні, як Велика Британія, регіональні лобісти не так вже й давно намагалися впроваджувати корупційні схеми, змагаючись за шматки бюджетного пирога».

Лорд Крістофер Паттен, ректор Оксфордського університету, колишній губернатор Гонконгу й голова BBC Trust, звернув увагу учасників на занепад традиційних політичних партій у країнах ліберальної демократії, відчуження широких верств від істеблішменту, а через це й поширення фейків, нетерпимості до опонентів. В якості прикладу він охарактеризував глибоку кризу в політичному житті США, дрейф американського політикуму вправо, політизацію системи федеральних судів.

Спільною з думками деяких інших спікерів була в його промові віра у необхідність верховенства права навіть по відношенню до тих, хто здається огидним, а також у силу англійської університетської освіти як засобу протидії поширенню маніпулятивної, екстремістської політичної пропаганди. Адже більшість британців із вищою освітою проголосували нещодавно за членство своєї країни в ЄС, тоді як абсолютна більшість осіб без вищої освіти — за Брекзіт, на необхідності якого наполягала шкідлива, на думку Паттена, газета Daily Mail.

З таким поглядом перегукувалися й деякі тези виступу лорда Роберта Скідельські, члена Палати лордів, автора багатотомної біографії Кейнса. Зокрема, дослідник зазначив, що більш освічені прошарки суспільства є, зазвичай, більш відкритими до «чужого». Наукове мислення, у поєднання з верховенством права — це основа універсалістських цінностей, якими вони мають бути. І наявність людей, які є носіями таких цінностей, є особливо важливою нині, коли Європа переживає, за словами Скідельські, друге пришестя фашизму, під тиском якого (а також і внаслідок глобального зсуву впливу у бік Китаю) відступає демократичний універсалізм, який довго просував Захід.

Вони геть не дивляться на нас!..

Питання медіаграмотності, мови ненависті у зв’язку з кризою біженців у Європі цікаво розглянула професорка журналістики Університету Метрополітан в Осло, досвідчена кореспондентка Елізабет Ейде. Гострим моментом семінару стала коротка дискусія між одним із учасників та членкинею редколегії, колумністкою The Guardian Наталі Нугайреде, яка рішуче заперечувала наявність стратегічної ісламської загрози всередині Європі.

Дуже різні позиції були сформульовані спікерами й стосовно ролі Росії в дезінтеграційних, дестабілізуючих процесах у Європі та в США. Наприклад, Кадрі Лійк, старша наукова співробітниця Європейської ради з міжнародних відносин, налаштована дуже критично по відношенню до Кремля, застерегла від захоплення демонізацією Путіна й Росії, від тенденції до пояснення всіх негативних явищ російськими підступами, адже така установка призводить до нехтування численними реальними проблемами всередині європейських країн. На думку аналітички, в багатьох європейських ЗМІ процвітають фейки, маніпуляції, породжені зовсім не Кремлем, а місцевими авторами, з місцевих причин.

Про ерозію демократії та загрозу поширення фашистських режимів, подібних режимам 1930-х, про небезпеку використання референдумів у цьому контексті говорив Квентін Піл, науковий співробітник програми Mercator, Chatham House.

Відомий історик, професор Оксфорду Тімоті Гартон Еш навів яскравий приклад, у якому дехто може знайти аналогії з українськими подіями 2014р.: демонстранти у Німеччині заявили про поведінку А.Меркель приблизно таким чином (насправді в більш різкому формулюванні): «Вона геть не дивиться на нас!..» На думку Еша, розмежування в Європі відбулося не стільки за матеріальними критеріями, скільки за психологічними, величезні верстви населення відчувають брак уваги, поваги до себе з боку еліт. Останні часто навіть проявляють презирство до тих, хто чомусь не поспішає поділяти, приміром, ліберальні цінності. Але таке відчуження від ліберальних цінностей є цілком закономірним у нинішню добу «фінансового капіталізму», як висловився спікер.

Спроби президента Обами перенести частину податкового тягаря з пересічних американців на великі фінансові корпорації наштовхнулися на таке обурення останніх, що реформу порівняли навіть зі вторгненням Гітлера у Польщу. Політичний клас в усіх ліберальних країнах віддалився від решти свого народу, корумпувався, значної руйнації зазнала свобода слова. Більшість населення у деяких державах почувається чужою у власній країні. Серед причин відступу класичного, відносно справедливого лібералізму Еш вбачає, серед іншого, те, що лібералізм спирається на раціональне, наукове, індивідуальне, а в народах все ще сильними є емоційне, пристрасне, колективне. Поєднання «раціо» з «емоціо» веде до ліберального націоналізму. З усіма типовими міфами, характерними для останнього, додамо.

Чому так переможно поширюються фейки?

Та ж Кадрі Лійк, наводячи кейс про талліннське Співоче поле, місце «Співочої революції» кінця 1980-х, на якому нібито вміщувалася третина естонської нації, про абсурдистські перебільшування кількості мітингувальників — всупереч елементарній математиці, очевидним фактам — багатьма свідками, журналістами, пропагандистами, констатувала, що значна кількість поширювачів фейків вірять у те, що виголошують.

Джон Ллойд, редактор-автор The Financial Times, стисло описав низку маніпуляційних прийомів, які є загальною практикою в багатьох відомих медіях, звернувся до теми психологічних причин потягу людини до завідомо недостовірної інформації. Як приклад, він навів слова російської читачки, сказані письменниці Світлані Алексієвич: «Я люблю […] СРСР, тому що за нього загинув мій син. А вас ненавиджу! Мені не потрібна ваша страшна правда». Така поведінка часто притаманна незадоволеним, фрустрованим людям.

Відомий російський журналіст, який працював у «Комсомольській правді» часів її розквіту Леонід Нікітінський висловив схожу думку: купляють, насамперед, те, що підтверджує думку читача. Confirmation bias — підтверджувальне упередження — є надзвичайно поширеним нині. Серед яскравих тез доповідача — заперечення медій як четвертої влади. Адже влада в руках власників ЗМІ, а не журналістів, а власники — це, врешті, ті, хто мають політичну владу. Втім, цю тезу слід розглядати скоріше як характеристику конкретної ситуації в Україні, РФ,  деяких інших державах, але не універсальне правило. Так само, як і можливість/неможливість відділити роль (легітимність, за висловом Нікітінського) журналіста від інших ролей— наприклад, правозахисника, вояка-патріота тощо.

Державна нацпам’ять і недержавні версії історії

Психічні, соціально-психологічні явища як чинники поширення сфальсифікованої, міфологізованої інформації було розглянуто у декількох доповідях, пов’язаних із історичною пам’яттю. Філософ і соціолог Дмитро Горін, експерт фіналу Студреспубліки-2015, висловив думку, що у постфордистській економіці, за поширення індивідуалізованого споживання, в умовах трансформації світу, не залишається можливості створення єдиного гранд-наративу — «великої історії», епічної канонічної, тотальної версії минулого для суспільств. Замість цього співіснує багато «великих історій» у рамках одного суспільства, і тому такі історії не об’єднують, як часто було раніше, а дедалі більше роз’єднують різні групи людей. Хоча т.зв. національне відродження, реконструкція нібито традиційних, «забутих» цінностей є в багатьох випадках насправді винайденням нових ритуалів, культурних форм, проте апелює воно до певних фігур, фактів минулого. Історія, минувшина, є обмеженим ресурсом, за який розгортаються запеклі бої під гаслами типу: «Ми нікому не дамо переписувати нашу історію!»

Можливо, оптимальним підходом до історії народу є аналогічний до того, який використовується у психотерапії, психологічному консультуванні: терпляче й конструктивно працювати з травматичним минулим, щоб воно залишилося в минулому, не стало майбутнім.

Історичка, авторка з Франції Діана Пінто слушно зауважила, що порівняльний аналіз кількості жертв того чи іншого режиму, революції, є важливою, необхідною справою. Це контрастує з поширеною в Україні в певних колах тезою, пропагандистським шаблоном, який при спробах об’єктивної кількісної оцінки історіографічних суджень про злочини «комуністичних» режимів озвучується наступним чином: «Убивство навіть однієї людини є страшним злочином, життя безцінне, тож немає сенсу підраховувати кількість жертв цієї катастрофи (режиму, політика), це не потрібно та навіть аморально!» Теза абсурдистська, адже нею можна затаврувати будь-який режим як людожерський, рівний гітлерівському, проте вона часто лунає з вуст, здавалося б, освічених українців.

Експертка висловила великий скепсис щодо об’єктивності та суспільної корисності державних інститутів національної пам’яті: «На службі в держави, тобто у політиків, історики та їхні замовники стикаються з великими спокусами, через що історичні дослідження й публікації тяжіють до того, щоб перетворюватися на інструмент  політичних маніпуляцій», — підкреслила Пінто.

Чимало йшлося на семінарі й про сімейну історичну пам’ять. На окрему згадку заслуговує насичена яскравими деталями, ілюстраціями доповідь Миколи Епплє, незалежного дослідника, перекладача, про відносини жертв диктаторських режимів 1940-1970-х рр., а також їхніх родичів, із колишніми катами, керівниками репресивних органів: юридичні, психологічні, медійні засоби пошуку правосуддя, встановлення справедливості, матеріальної та моральної компенсації.

Кожна з доповідей на семінарі несла цінні відкриття. Окремим форматом стали круглі столи, максимально інтерактивна форма роботи: своєрідні міні-тренінги журналістської майстерності, чудово підготовлені та проведені  співзасновником Лондонської академії ораторського мистецтва Леоном Конрадом і російським політичним аналітиком Олександром Шмельовим.

І, нарешті, декілька слів про атмосферу, культуру дискусій, а також термінологію доповідей. В Україні терміни «робочий клас», «правлячий клас», «капіталізм», «Велика Жовтнева соціалістична революція» давно є дискредитованими в мейнстрімі, а з 2014р., фактично, забороненими майже в усіх ЗМІ. Вживання цих словосполучень є для типових патріотів-націоналістів сигналом до атаки, до навішування ярликів «ватнік», «колорад», «сталініст», «агент Кремля» тощо на тих, хто насмілився так висловитися. Проте чимало західних, респектабельних, цілком антипутінських, впливових діячів інтелектуальної еліти невимушено оперують цими поняттями, не озираючись тривожно навколо.

Люди вельми різних поглядів спілкувалися на семінарі протягом 5 днів спокійно, конструктивно, привітно, радісно. І, в результаті — плідно. На ділі продемонструвавши, що свобода слова, дотримання людської гідності — не утопія, а цілком здійсненна практика. В усякому разі, здійсненна для тих, хто не боїться неприємних фактів, не боїться шукати істину, навіть якщо вона суперечитиме звичним, комфортним уявленням про світ. Для когось ця практика вільного мислення й спілкування вже є буденною. Для більшості українців вона поки що майже екзотична.

Девізом заходу став античний вислів, підхоплений Кантом, — Sapere aude, — «Майте мужність використовувати свій власний розум». Почнемо ж із себе та побажаємо цього всім!

Автор: Ілля Афанасьєв