Для мене це вже друга всеукраїнська Республіка. 2005 року я навіть стала депутатом Студентського парламенту, але тільки зараз зрозуміла, що вибори на Республіці – це аж ніяк не мета, а лише засіб досягнення мети, якою, до речі, як і в будь-якій іншій організаційно-діяльністній грі, є розвиток «миследіяльності» її учасників.
Один мій знайомий, журналіст, нещодавна нагадав мені про такий цікавий жанр журналістики як репортаж. Перевага репортерів – це можливість розповісти про подію через призму власного сприйняття. Не треба прикидатись політтехнологом чи ігротехніком, якими ти не є, намагаючись дати об’єктивну оцінку ситуації – мої намагання так вчинити на Студреспубліці-2007 призвели лише до конфліктів. Сама того не розуміючи, я всі три дні була гравцем: так само, як більшість учасників стратегічної гри, недооцінювала, шукала, помилялась, аби в кінці кінців відкрити для себе сутність не лише громадянства, але й самої «Студентської республіки» як організаційно-діяльносної гри.
Для мене це вже друга всеукраїнська Республіка. 2005 року я навіть стала депутатом Студентського Парламенту, але тільки зараз зрозуміла, що вибори на Республіці – це аж ніяк не мета, а лише засіб досягнення мети, якою, до речі, як і в будь-якій іншій організаційно-діяльністній грі, є розвиток «миследіяльності» її учасників.
Як відомо, проблемним питанням гри було питання «Що означає бути громадянином?» І хоча на відміну від більшості учасників ОДІ паспорт як представник оргкомітету я отримала однією з перших без будь-яких проблем, мені не довелося прибирати за іншими чи спостерігати нічні рейди в наметовому містечку та зі шкіри вон лізти, щоб завоювати лідерство в новостворених командах, – тим не менш, кризову ситуацію я теж переживала: працюючи в прес-центрі, я начебто робила звичну для мене справу звичним для мене способом: писала статті про те, що бачила і чула. Незважаючи на це, матеріали стрічали невдоволення, наче скандальні статті жовтої преси!.. Вважаючи, що це лише типова реакція «влади» на правду, я відмовлялася визнати свого нерозуміння ситуації, аж поки вже вдома не відшукала в Інтернеті визначення ОДІ. Просвтлення прийшло, коли побачила список характеристик ОДІ, серед яких були:
створення кризової ситуації ігротехніками,
непорозуміння серед гравців через неможливість донести свою думку,
намагання вирішити проблеми звичними способами,
і як результат формування в гравців нових цінностей.
Разом із більшістю я була «за» проведення виборів, очікуючи, що після цього все прийде до ладу. Але я зрозуміла, що вибори не вирішать кризову ситуацію, коли залишилася сидіти разом із своїм паспортом, в той час як інші – виключно члени регіональних магістратів і мери – пішли на голосування. Чому я не можу проголосувати? Бо це не зазначено в Основному Законі. Чому? Бо напередодні ввечорі лідери груп, які працювали над вдосконаленням Конституції, не вважали за потрібне надати мені і багатьом іншим, таким як я, таке право. Всі 19 кандидатів до Парламенту і 3 кандидати в Президенти – самовисуванці, а значить, не несуть відповідальності ні перед ким. Як же вони відповідатимуть за всю країну?
І ось він, початок мисленнєвої діяльності, спровокованої кризою цьогорічної ОДІ: громадянин починається не з депутатського чи президенського крісла чи навіть їхнього прагнення, а з почуття відповідальності перед оточуючими – чи то товаришам по команді, чи то близькими людьми. Це створює сприятливі умови для самоорганізації.
Чи відчула я себе громадянкою на цьогорічній Республіці? Мабуть, ні. Не тільки через те, що не змогла виконати свій «громадський обов’язок» і проголосувати, але й через те, що більшість часу провела в «коморі прес-центру» – один на один з комп’ютером – а не народних зборах, беручи активну участь в процесах «державотворення». Тоді і громадська позиція б сформувалася, і друковані матеріали були б об’єктивніші і цікавіші.
Маєш свою думку з цього приводу? Висловись на форумі
