Студреспубліка влаштувала лабораторію побудови миру в Україні та світі
Що робити для миру і прогресу? Гуртувати і далі активних, небайдужих, скептичних, альтернативно мислячих і творчих людей; підтримувати нові, недемагогічні політичні суб’єкти; не дозволяти, щоби мейнстримна інерція, цинізм ширилися. Так виглядає адженда прогресистів за підсумками ХХ ювілейної Студреспубліки. У прямому ефірі «Громадського» й «Українського радіо» роз’яснювали лідери республіканців Павло Вікнянський та Олександр Щерба й ігротехнік фіналу, студент-політолог Михайло Петров.
Гострі питання 2 вересня 2018р. ставили Наталка Соколенко та Любомир Ференс. Для вас — розшифровка радіоефіру програми «Своїми руками», а також лінк на відеоверсію.
Маємо вже ціле Покоління Республіки
Любомир Ференс: Сьогодні при мікрофонах для вас працюють Любомир Ференс та Наталка Соколенко, за звукорежисерським пультом нам допомагає В’ячеслав Поліщук, режисером відеотрансляції є Олександр Шульга. Нас не тільки можна чути, але й бачити на нашому офіційному сайті hromadskeradio.org та на нашому офіційному каналі у YouTube. І вже традиційно, щодня у нас є спеціальна програма, яка називається «Своїми руками». […] У нашій студії ми вітаємо представників громадської організації «Студентська республіка», їх аж троє, це Павло Вікнянський, Олександр Щерба та Михайло Петров. […] Отже, давайте розпочнемо нашу розмову з того, що на Миколаївщині пройшов фінал «Студентської республіки».
Але перед тим, як перейдемо до фіналу, давайте розкажемо нашим радіослухачам, що таке взагалі «Студентська республіка» і громадська організація «Студентська республіка», і чим вона займається. […]
Павло Вікнянський: Всіх вітаю! Студреспубліка — це не просто ГО, і вже давно не тільки виключно молодіжна організація, а цілий громадський рух, задача якого виховання поколінь свідомих лідерів для України як повністю суверенної держави, для України, яка має бути серед топ-20 найбільш розвинених держав світу.
Покоління — це вже у нас була 20-та, ювілейна Студреспубліка. І ми можемо прямо похизуватися навіть, що дуже-дуже багато людей, молодих лідерів пройшло крізь цю програму, які кожен день обстоюють Україну і роблять все, щоб вона сталася як країна-лідерка за рівнем життя громадян в сукупності інших цивілізованих держав світу. Отже, ми цим займаємося в нашій повсякденності, а також намагаємося цей дискурс, розмову про Україну майбутнього підтримувати, всіляко популяризувати серед українського політикуму, серед громадянського суспільства, залучаючи найкращих українських інтелектуалів, і це робимо з молодіжними лідерами абсолютно всіх регіонів України.
Україна мусить стати суб’єктом світової політики
Наталія Соколенко: Тема цьогорічної Студреспубліки чи «Студентської республіки», яка відбулася на Миколаївщині з 24 по 27 серпня, була така дуже амбітна. Актуальна, але водночас і амбітна — «Як досягти прогресу і миру в Україні та на планеті». Ну розкажіть хтось з вас, чому аж так ви забираєтесь, замахуєтесь на всю планету? Хто готовий?
Олександр Щерба: Якщо ми говоримо про мир, то говорити в розриві з контекстом світу немає сенсу. В принципі, ми живемо вже в тій ситуації, що Україна має виходити не об’єктом, а все ж таки суб’єктом світової політики. І виходити з ініціативами, щоб ми не були тими, кого ведуть. На жаль, це досить часто спостерігається в реаліях, коли нам нав’язують той порядок денний, який є у світі. Ми пробуємо це змінити. […] Як пропонували учасники Студреспубліки, ми маємо взагалі виходити на ініціативу пошуку примирення у світі. Тим паче, що ми держава, яка відмовилася від ядерної зброї. Якщо ми зможемо віднайти рецепт миру в себе в державі, то цей рецепт треба перекласти на весь світ.
Наталія Соколенко: Ну а ви вважаєте не мир саме в державі, а не тому що Росія на нас напала?
Павло Вікнянський: Це питання комплексне. Не мир — передусім через те, що ми маємо вороже оточення з частиною територій України. Але зараз напружені, до речі, відносини і з іншими країнами, які нам здаються союзниками: маємо певні гуманітарні неузгодженості з Польщею, постійно на порядку денному проблеми з Угорщиною і т.д. Виходить, що не так все просто з усім нашим оточенням.
А з Росією, зрозуміло, що воно найбільш криваве, найбільш наочне. Ну і наочні інтервенція, анексія частини території, агресія.
Проте, треба завжди в цьому контексті не забувати, що все ж таки, є, ми це бачимо кожен день по політичних новинах, серйозна конфліктність усередині українського суспільства. Є питання, які розділяють громадянську націю, де немає консенсусу. Є питання, якими маніпулює політична верхівка, замість того, щоб спробувати шукати громадянського консенсусу, в т.ч. для реальної відсічі зовнішньому агресору. Тобто це дуже пов’язані питання: неможна відривати питання російської агресії від того, що ми мусимо постійно шукати компроміси, взаємодію всередині українського суспільства, зокрема між різними частинами його, як по регіональному контексту, так і по конфесійному, мовному і т.д.
«Потрібні дуже свіжі рішення!»
Наталія Соколенко: На Студреспубліці ви це обговорювали, і я можу припустити, що були якісь практичні вправи, що ви на якихось модельних ситуаціях, модельних групах намагалися розв’язати. Виходило? Якщо так, то завдяки яким інструментам? Мені найперше, що пригадується — це країна Ісландія, яка переживала серйозну кризу, і от вони вирішили ухвалити реально нову конституцію. І там був такий цікавий процес: рандомним, тобто випадковим методом обирали одного громадянина з якоїсь певної кількості людей, які мешкають в Ісландії, там випадало і рибалка міг бути, і вчитель, і якийсь бізнесмен. І от ці люди, які рандомним способом були зібрані, вони як представники народу, за математичною моделлю найяскравіші, так скажімо, чи найправдивіші представники народу, писали оцю конституцію і потім її виносили на референдум. Зараз тема нової конституції розкручується однією з кандидаток у президенти, тому от питання: чи таку модель ви обговорювали, чи якусь іншу модель пошуку цього консенсусу?
Павло Вікнянський: В нас була і є гіпотеза, яку підтримує значна частина українських інтелектуалів, зокрема Михайло Мінаков, про те, що ідейна криза в українському політикумі пов’язана в т.ч. із тим, що потужний голос альтернативної думки, і від молоді зокрема, не є почутим, не актуалізований, отже, не ферментується. Потрібні дуже свіжі рішення! Бо в нас Мінськ або Анти-Мінськ, федералізація або унітаризація… Але безліч є моделей — треба дивитися, які для нас, для українського народу будуть вигідні. І ми намагалися змоделювати різні підходи.
Те, що точно вдалося —це нам всередині зберегти громадянський мир. Ми намагалися чути один одного. І не було жодного цензурування яких би не було думок. Кожен абсолютно був почутий, і мав можливість об’єднати, згуртувати своїх прибічників.
Критичність — це мати думку, відповідальність і бути готовими протестувати
Це я про іншу гіпотеза Гри: є велика проблема, що Україні потрібне потужне нове громадянське просвітництво. Є велика проблема з тим, що в Ісландії, мабуть, люди і цей рибалка готові до серйозної відповідальності — а у нас не тільки президенти, виходить, неефективні, у нас громадянська підготовка дуже низька й у середньостатистичного українського громадянина. Її треба підвищувати, набагато підвищувати.
Любомир Ференс: А от що ви маєте на увазі — громадянська підготовка, Михайло? Що включає в себе це поняття? Критичне мислення, згуртованість?
Михайло Петров: Ну ось дивіться. Просто в нас в країні на даний момент така ситуація, що «середній громадянин» не має критичного мислення і критичного підходу до всього, що проходить взагалі в світі, навколо нього, як на локальному, так і на глобальному рівнях.
Любомир Ференс: Михайле, а ви вважаєте що в інших країнах пересічний громадянин має це критичне мислення? Часом я читав, що ти коли запитаєш пересічного француза, хто є міністром певної галузі, він тобі може не відповісти.
Михайло Петров: Так, є такі моменти. Але там є рівень елементарної зацікавленості в політиці.
Любомир Ференс: Добре, зацікавленість. Наприклад, чим критичне мислення українця відрізняється від критичного мислення західноєвропейця? Я про це можу говорити, бо я вчився в середовищі 5 років.
Михайло Петров: Просто якщо брати Францію, то там були, наприклад, надзвичайно великі протести проти рішень уряду щодо змін трудового законодавства. І, власне, під цією критичністю, про котру ми зараз тут говоримо, я розумію наявність позиції щодо певних питань. Не того, хто яку посаду займає, а питань, якими живе суспільство, живе держава. І мати щодо них думку, і мати відповідальність щось робити. І якщо громадянин незгоден — виражати свій протест. А в нас?
Ну особисто я бачу таку ситуацію, що наші громадяни, «середні українці», якщо можна так виразитися, вони найчастіше не хочуть взагалі брати на себе суспільну відповідальність. Тобто вони чекають, що прийде якась там нова влада, «нові люди» встановлять правильні порядки, а вони просто будуть, скажімо так, знімати зливки.
Наталія Соколенко: А не прийде?
Михайло Петров: Тут, власне, починається з низів. Все починається з невеличкого масштабу. Тобто хтось прийде, звісно. Але, при цьому, треба організовувати, наприклад, ОСББ, займатися безпосередньо своєю громадою, своїми будинками. Потім цей підхід екстраполюється на більший рівень, ще більший і т.д. Елементарно, якщо середньостатистичний українець не буде брати відповідальність хоча би за своє власне життя і за те, що він робить, то й у великій політиці нічого не буде. Тоді знову будуть роздавати гречку на виборах — і фундаментально в системі нічого не зміниться.
Студреспубліка — це унікальний досвід розвитку молоді
Наталія Соколенко: Як вам вдається залучити молодь, не тільки до дискурсу і для того, щоб приїжджати на вашу «Студентську республіку», а щоб надалі працювати, розширювати коло небайдужих людей, які готові брати на себе відповідальність, і, до речі, виборювати і захищати свої права?
Олександр Щерба: Это, наверное, уникальный опыт, когда у нас есть соединение и интеллектуальных каких-то активностей, и активностей, которые интересны молодежи, в формате Студреспублики есть и развлекательные мероприятия, которые направлены на широкие массы молодежи. Как раз приехав на Студреспублику, увидев, что есть и развлекательные, и интеллектуальные вещи, нечто иное — множество молодых людей идут по этому пути «перехода».
Даже могу личный пример рассказать, что когда я в первый раз приехал на Студреспублику, приехал играть в квест, посмотрел, что есть какие-то дискуссии, обсуждение серьезных тем — и заинтересовался другим. Такой уникальный формат позволяет делать переход от досуговой и развивающей активности к более интеллектуальным вещам: есть возможность общения с экспертами, посещения факультативов — своеобразных «лекций» внутри Студреспублики, работы в группах, участия в дискуссиях и т.д.
«Пхнути далі, копати далі — як би не було важко»
Любомир Ференс: Ну от я хотів все-таки поговорити про якусь громадянську свідомість, якої нам не вистачає, так? От ви, наприклад, назвали гречку, за яку теоретично люди голосують — щоб ви розуміли, це не проблема тільки України. Це є проблемою і високорозвинутих країн, теоретично, так?
Я пам’ятаю, мені викладачка розповідала історію, що це все поєднане з економічним становищем певного регіону. От південь в Італії є бідний. І для мене як для студента було дуже велике здивування, коли вони робили розслідування, як купляють голоси на півдні Італії, в Сицилії. В нас якщо купляють за гречку і за певний продуктовий набір, то там купляють за €50. Але коли ми говоримо про Україну й Італію, то це різні нації, з різним сприйняттям, так? І в них, наприклад, поняття громадянського суспільства стоїть набагато сильніше. Тобто коли ми говоримо про гречку, цим не можна вимірювати свідомість громадянського суспільства, тому що і там людей можна купити. Розумієте, про що я говорю, так?
Тоді, як нам досягти єдності і певного усвідомлення громадянського суспільства? Ви сказали, що, наприклад, ОСББ — я з вами погоджуюсь, так: мої знайомі старалися зібрати 72-квартирний будинок. Не в Києві, а в регіоні. Вони раз спробували, другий раз, а потім сказали: «Ні, це не реально». В чому проблема? Важке питання, так?
Михайло Петров: Ну так…
Павло Вікнянський: Нормальне питання.
Любомир Ференс: Ми завжди критикуємо, розумієте? А виходу ніхто не дає… Як зібрати 72 квартири, а не понад 40 млн навколо якоїсь ідеї?
Павло Вікнянський: Дивіться, ми залучили за це літо під час регіональних етапів і фіналу Студреспубліки по різним оцінкам від 20 до 50 тис молоді, студентів. Із них переважна більшість — це молоді активісти, лідери. На фіналі — понад 6 сотень, найкращих — недоречне слово, але тих, що відомі в себе [у регіоні та середовищі]. І це не чиєсь замовлення — це просто наше громадянське… я би навіть сказав не право, а наш обов’язок це робити, якщо ми є відповідальними громадянами України. Це наша власна звитяга,ми беремо це і робимо. Все ж таки демократія і свобода — це не є магія, а кожен день зусилля, праця.
Любомир Ференс: Це права, яких треба добиватися і виборювати.
Павло Вікнянський: Постійно виборювати й утримувати. Досвід деградуючої Росії або навіть те, що відбувається зараз із США і Трампом, показує, що треба бути завжди пильними. І навіть розвинуті демократії або «романтична» Росія 90-х можуть згорнутися до карикатури, до жахливих речей. І саме тому ми наполягаємо, що якщо хочемо, щоб Україна була вільною і розвинутою, ми маємо бути дуже критичними до тих, хто при владі. Хто би не був при владі, маємо докопуватися і домагатися правди. І щодо питання ваших друзів із ОСББ: значить треба було пхнути далі, копати далі. Як би воно не було важко. Готові долучитися і підтримати, чим зможемо.
Наталія Соколенко: Підбиваючи підсумки і розмови, і цьогорічної «Студентської республіки», що відбулася на Миколаївщині, назвіть, будь ласка, 3 головних завдання, які визначили ви для себе, над чим працювати. От тільки 3, на найближчий час.
Павло Вікнянський: Гуртувати і далі активних, небайдужих, скептичних, альтернативно мислячих і творчих людей.
Підтримувати нові політичні суб’єкти в Україні, нові партії, нових політичних гравціві висувати, особливо перед ними, змістовні вимоги, щоб вони не ставали «балаболами» і демагогами кінцево, бо спокуса величезна. Це важливіше ніж те, що вони можуть співпрацювати з олігархами — це ще можна проконтролювати; але коли вони перестають дотримуватись своїх обіцянок — це найгірше, що тільки може бути.
І третє — не дозволяти, щоби мейнстримна інерція, цинізм проникали до нас усередину і поширювалися навколо нас, в українському народові. […]
Наталія Соколенко: Дякую дуже! Отже, сьогоднішня рубрика наша про активних людей, які змінюють країну на краще своїми руками, добігає кінця. Нашими гостями були Павло Вікнянський, Олександр Щерба та Михайло Петров, і ми говорили про громадську організацію Студреспубліка, і проект, власне, такий, збори щорічні. 20 років вони вже відбуваються, цього разу на Миколаївщині, де молоді, небайдужі люди говорили про те, як змінити країну на краще.
