Відомі експерт(к)и та слухачі/ки з різних країн Європи в інтерактивному форматі обговорили сотні питань на семінарі «Sapere aude: Свобода, правова самосвідомість, етика», який в іспанському регіоні Сеговія організувала Асоціація шкіл політичних досліджень при Раді Європи, а підтримку надав Фонд Valsain. Потужне інтелектуальне напруження – невід’ємна ознака заходів Школи, яскраво характерна і для діяльності Студреспубліки.
Історична пам’ять, причини та наслідки громадянських конфліктів, права людини, пропагандистські прийоми, мирний спротив авторитаризму, цензура – важливі теми для майбутнього і сьогодення українців/ок і всіх європейців/ок. Дискусії про це тривали вдень і навіть уночі з 13 по 17 червня 2018р. у містечку Торрекабальєрос. І не був би захід такий просякнутий мисленням, якби у ньому не брали активну участь засновники Школи громадянського просвітництва, легендарні громадські діячі Лєна Немировська й Юрій Сенокосов.Республіканців представляв історик, публіцист, постійний автор газети прогресивних людей «Нова Республіка», викладач Київського університету ім. Б.Грінченка Ілля Афанасьєв.
Снаряди з 1930-х-40-х усе ще прилітають
Під час іспанської Громадянської війни 1936–1939рр. саме в цих місцях, у горах і передгір’ях Сьєрра-де-Гвадаррама, Ернест Хемінгуей, за його словами, на власні очі бачив, як підірвали міст, як вибухнув потяг. І письменник-публіцист, що співчував мадридському лівому уряду, особисто прослизнув через фашистські заслони до міста Сеговія та повернувся назад із важливими відомостями. Він бачив тут ще багато чого, багато жорстокостей із обох сторін конфлікту, адже в горах Сьєрра-де-Гвадаррама та прилеглій місцевості загинули десятки тисяч людей, а загалом у тій громадянській війні — від 250 тис. до 1 млн. Про масштаб боїв промовисто свідчить і той факт, що на допомогу антиурядовим іспанським силам прийшли близько 120 тис. вояків із Італії, Німеччини, Португалії, деяких інших держав, разом із понад 1300 бойових літаків, багатьма сотнями гармат і танків, сотнями тисяч одиниць стрілецької зброї.
В Іспанії через 80 років після Громадянської війни набагато спокійніше. Але до повного примирення все ще далеко. Політичні пристрасті, в т.ч. реваншистські, вирують в інтернеті та на вулицях. Подібно до пристрастей навколо (не)виносу тіла Леніна з мавзолею, ламаються списи в Іспанії навколо (не)виносу тіла диктатора Франко, похованого в помпезному меморіальному комплексі Долина Полеглих. І, власне, весь цей комплекс, від початку задуманий і втілений як символ перемоги католицько-етнічного націоналізму над «безбожним комунізмом», виступає канатом для перетягування командами лівих і правих. Одні намагаються використовувати його як головний сакральний центр франкістів, значної частини консерваторів, фашистів, а інші — перетворити на меморіал жертвам радикального націоналізму. Учасники сеговійського семінару, до речі, відвідали Долину Полеглих, адже вона розташована якраз між Торрекабальєросом і Мадридом. Як слушно висловлювалися деякі з учасників/ць під час візиту до цієї похмурої підземної споруди, меморіал за своєю естетикою, в оздобленні інтер’єрів, залишається скоріше фашистським, ніж гуманістичним.
Відгомін тієї війни, з якої повномасштабно розпочалася кривава тріумфальна хода ультраправого консерватизму, фашизму по Європі, все ще сильно відчутний в Іспанії й далеко за її межами. Відчувався він і в доповідях багатьох спікерів/ок сеговійського семінару.
Колишній в’язень франкістської тюрми, а потім перший комісар Ради Європи з прав людини, юрист, правозахисник Альваро Хіль-Роблес у своєму виступі «Чи можемо ми отримати демократію без цінностей?» наполягав на необхідності працювати над збереженням демократії щоденно, постійно, адже втратити свободу значно простіше, ніж здобути. Небезпечна тенденція в сучасній Європі — поступова втрата пам’яті про те, звідки та куди йдуть європейці. Заміна пріоритету демократичних цінностей на пріоритет групових і кланових, на трактування однієї групи як привілейованої, вищої за інші — тягне за собою війну, масові репресії. Мирна багата Європа з її пріоритетом прав людини, з її ефективним симбіозом економіки та демократичних принципів, виникла через страх перед повторенням жахів Другої світової війни.
У Косово, у Великій Британії, у Росії, у багатьох інших країнах і регіонах Європи віддають перевагу дедалі частіше інтересам своїх груп, а не правам людини. Націоналізм, у якому ненависть сильніша за любов, руйнує Європу. Зарозуміла егоїстична політика багатьох впливових осіб і груп у ЄС значно сприяла конфлікту ЄС із Росією та Туреччиною, а також ескалації конфлікту на Півдні та Сході України в 2014р., порушенню міжнародних норм Російською Федерацією. Тобто сприяла відродженню, реваншу націоналістичних елементів, притаманних політиці 1930-х-40-х.
Так само поклав провину на обидві сторони за багаторічний геополітичний конфлікт між Росією, з одного боку, й американсько-європейським антиросійським альянсом, з іншого, російський посол у США в 1992–1993рр. і уповноважений із прав людини РФ 2004–2014рр. Володимир Лукін. Посилаючись на книгу екс-міністра оборони США Вільяма Перрі, він нагадав про те, як у 90-ті рр. у боротьбі компромісної та гегемоністської політичних ліній американської зовнішньої політики перемогла остання, а Росія у відповідь теж не проявила схильності до компромісу, додавши свою помилку до помилки суперника.
Лорд Роберт Скідельські, член Палати лордів, автор фундаментальної біографії Кейнса та старший викладач Ексетерського університету Едвард Скідельські провели спільний семінар під назвою «Про універсалізм». Лорд зробив огляд сучасних викликів, які стоять перед Європою у зв’язку зі зростаннямнапруженості. Зокрема, небезпечним він назвав побутування в РФ міфу про те, що нібито Росія ніколи не була переможена. Насправді ж, на думку політика, Росію розгромили в Холодній війні, й переможці тоді нав’язали їй свою позицію, як нав’язали її, ще в більшій мірі, Іраку після перемоги в «гарячій війні». В Іраку це нав’язування призвело до того, що протягом багатьох років після Хусейна іракці стали гинути частіше, ніж при Хусейні. Едвард Скідельські розглянув поняття «інтелектуал» та «інтелігенція» і охарактеризував сучасність як добу занепаду ролі інтелектуалів в усій Європі. А в найбільш гострій, драматичній формі цей занепад відбувся, на його думку, в Росії.
Іронічна Пілар Бонет, досвідчена кореспондентка іспанської El Pais, експертка фіналу Студреспубліки-2015, пригадала, як наприкінці 1980-х у Москві зник тиск на іноземних журналістів/ок із боку влади, і як почала поновлюватися цензура, напруженість у спілкуванні між Кремлем і медіа вже з 1993р. Українцям/кам на семінарі було особливо цікаво почути про те, які саме особисті враження від перебування в 2014р. у Криму й Києві стали найсильнішими для іспанської журналістки. Зокрема, це образ українських військових моряків із тризубами на уніформі, які голосували на кримському референдумі, і образ українського водія, який на початку анексії лихоманково телефонував своїм родичам у Росію, розпитував про тамтешні зарплати, пенсії, ціни, клацав на калькуляторі, намагаючись визначити, з ким же йому вигідніше бути — з Україною чи Росією? З болем згадувала Пілар труни загиблих маніфестантів, які бачила на Майдані 20 лютого.
Олександр Ґьоссель, керівник дирекції з політичних питань Ради Європи, констатував, що на межі 1990-х–2000-х рр., на інерції падіння Берлінської стіни, у Раді Європи було набагато більше ентузіазму, ніж нині. Взагалі, в діяльності міжнародних організацій спостерігається відкат назад. Лобісти вузькогрупових інтересів прагнуть зменшити вплив всеєвропейського гуманізму.
Регіональний делегат іспанського автономного співтовариства Кастилія-і-Леон Хав’єр Лопес-Ескобар у перший день семінару висловив сум щодо того, що інтернет, надавши людям безпрецедентний рівень свободи висловлювань, водночас виявив неспроможність, неготовність багатьох людей і держав скористатися цими можливостями для закріплення й розвитку гуманістичних цінностей. Особиста самоцензура, державна цензура й інші чинники руйнують свободу в інтернеті.
Дуже поширеним у виступах стало відчуття того, що індивідуальний і груповий агресивний егоїзм, притаманний 1930-м-40-м, є більш помітним у Європі сьогодні, аніж 20 років тому.
Як у мирний спосіб позбутися диктатури?
Вигідність зваженої, компромісної політки продемонструвала на прикладі своєї країни, Естонії, Ріна Кальюранд, директорка LennartMeriConference. Як зауважила співзасновниця Московської школи громадянського просвітництва Лєна Немировська, Естонія досягла більших успіхів у соціально-економічному розвитку, ніж навіть Польща. І серед причин успіху було те, що правителі/ьки Естонії ставили мету ширшу, ніж просто відокремитися від Росії. За словами Ріни Кальюранд, естонці/ки, чітко усвідомлюючи себе як частину Європи ліберальної, вільної — намагалися й намагаються зберегти ті зв’язки з Росією, в яких не бачать загрози своїй безпеці. Зокрема, зв’язки у сфері культури, літератури. Естонія прагне також покращити політичні відносини з РФ, попри усвідомлення того, що з боку медій і МЗС РФ ішло багато фейків та образ по відношенню до країн Балтії.
Російська політична аналітичка Тетяна Ворожейкіна у доповіді: «Авторитарний режим і російське суспільство» звернула увагу присутніх на феномен виборів у невільному суспільстві як засіб легітимації диктаторського режиму. Вона піддала гострій критиці путінський режим, при цьому віддала перевагу не шляху радикалістської боротьби, а поступовому, сповненому компромісів, покроковому тиску знизу на верхні владні структури. Як експертка з історії Латинської Америки Тетяна Ворожейкіна навела кейс Бразилії 1970-1980-х рр. в якості найбільш вдалого зразка переходу від диктатури до демократії.
Колишні радянські країни відстають від демократії, — стверджує у своїй лекції адвокатеса, професорка Вищої школи економіки Олена Лук’янова. У притаманному їй жорсткому стилі спікерка категорично охарактеризувала прийнятий у РФ «Закон про «іноземних агентів» як реперну точку в громадсько-політичному житті РФ. Так само категорично засудила практику ухилення опозиційних виборців/чинь від голосування на виборах, запропонувавши замість цього йти на «вибори без вибору» в якості спостерігачів. Чимало говорила й про Україну: зокрема, на її думку, всі Майдани в Україні не були, з юридичної точки зору, переворотами.
З якою пам’яттю про минуле рухатися в майбутнє?
Ґрунтовно й, разом із тим, доступно для всіх, розгорнули перед слухачами різні трактовки, історію понять «софізм» і «демократія», сутність діяльності Сократа, Платона і Аристотеля в контексті трансформації Афінської держави, під час своєї дискусії на тему: «Софісти, Сократ і Платон: у пошуках кращого життя», редактор журналу «Недоторканий запас: дебати про політику й культуру», екс-депутат Держдуми Андрій Захаров й історик Василь Жарков. Досвід софістів у сучасній Європі виявляється надзвичайно актуальним.
Історик, член правління Товариства «Меморіал» Олександр Даніель у доповіді «Сталінізм й антисталінізм: риторика та наративи» здійснив огляд поняття «сталінізм», змін сприйняття, використання цього терміну, в різноманітних семантичних, політичних варіаціях, конотаціях. Особливо цікавим був опис феномену сучасних російських сталіністів, які визнають факт масових репресій і навіть жаліють загиблих, конструктивно співпрацюють із «Меморіалом» у справі встановлення імен репресованих і місць їхнього поховання, в археографічних, історичних дослідженнях, проте різко розходяться в політичній, морально-етичній оцінці репресій, бо вважають їх прийнятною ціною здобутків сталінського режиму.
Історичну ретроспективу та сучасний стан понять «свобода» і «воля» в російській теорії та дійсності показав Максим Трудолюбов, колумніст відомих європейських та американських медій під час лекції «Втеча з власності: логіка ренаціоналізації». Він спростував кліше про тотально рабську природу російського народу, звернувши увагу на історичну тяглість плекання внутрішньої свободу, яка в сучасних умовах виражається, переважно, у соціально-економічному явищі «маятникової міграції», у своєрідному ескапізмі людей, які живуть між містом і селом, дачею, мають одночасно кілька місць для проживання і облаштовують свої оази подалі від «несплячого ока» влади, вкладаючи багато сил у ці побутові клопоти. Українці/ки легко побачать тут схожість із українським суспільством, причому маятникова міграція в Україні, мабуть, розвинена ще більше через тісніші контакти з попередніми хвилями міграції українців/ок у західному напрямку.
Філософ і соціолог Дмитро Горін, експерт фіналу Студреспубліки-2015, у доповіді «Майбутнє минулого» представив учасникам/цям семінару струнку класифікацію моделей взаємодії суспільства з минулим. У постфордистській економіці сучасного світу, через урізноманітнення темпоральності, через поширення індивідуалізованих, дистанційних робочих міст, гнучких графіків, вузької спеціалізації фахівців/чинь, установки на «тут і тепер», — ідеал стає множинним. І колишній могутній, всеохоплюючий гранд-наратив, «велика історія», починає заважати значній частині суспільства, породжує конфлікти, поступається великій кількості таких історичних наративів, які задовольняють суто споживацькі індивідуальні потреби. Експерт звернув увагу на те, що нині важливим трендом стало формування історії участі — партисипаторної історії, яка формується в певну сукупність інформації, агрегується з сімейних історій багатьох людей, які цікавляться минулим свого роду.
Домінування цієї третьої моделі в західноєвропейських країнах виникло внаслідок жахіть 1930-х–40-х рр., породжених героїчними гранд-наративами національних держав. Уряди, еліти Західної Європи зрозуміли небезпеку стимулювання такого героїчного пафосу. Додамо, що в Україні, на жаль, політично-економічна верхівка наполегливо ставить українців/ок на граблі 1930-х рр.; хоча й в Україні є чимало паростків третьої моделі.
Литовський історик Альвідас Нікжентайтіс під час лекції «Юридичні інструменти як механізм ремонту зламаних суспільств — верховенство права та міжнародні зобов’язання» теж розповів багато цікавого на тему історичної пам’яті — тему, надзвичайно популярну й актуальну в сучасній Європі. Зокрема, він указав на домінування тези про те, що суспільствам слід відмовитися від єдиної національної пам’яті в її традиційному вигляді. В умовах післявоєнної окупації Німеччини, переможці змогли прищепити німцям самоідентифікацію «Я — не німець, я — європеєць», і ця самоідентифікація значно сприяла реалізації «німецького економічного дива» 2-ї пол. ХХ ст., адже німці щиро боялися повернення свого націоналізму. Проте в суспільствах східніше від Німеччини процес модернізації національної пам’яті відбувався значно складніше. Націоналістичний і загальноєвропейський наративи жорстко змагалися між собою, а в Україні перший став повністю домінуючим із 2014р.
Цьогорічний сеговійський семінар був присвячений пам’яті непересічної людини, відомого громадського активіста, правозахисника, що стояв у витоків Товариства «Меморіал», Арсенія Рогінського. Олена Жемкова, виконавча директорка Товариства «Меморіал», представила присутнім фільм режисерки Людмили Гордон «Право на пам’ять», у якому Олександр Рогінський просто й зворушливо розповідає про головні віхи свого життя, переплетеного з історією сталінських репресій і постсталінської несвободи. Фільм справив сильне враження на присутніх, увійшов у резонанс із тими матеріалами, тезами, відкриттями, які звучали протягом семінару. Рогінський у фільмі, як і чимало доповідачів/ок на сесіях семінару, переконливо застерігав від сакралізації держави.
3 зі 5 днів семінару завершувалися загальною дискусією чи круглим столом, під час яких проводилася індивідуальна й групова робота, а модерував її енергійний і дотепний російський політичний аналітик Олександр Шмельов. Але учасникам/цям було й того мало. Групи людей, які дискутували між собою, вихлюпувалися в перервах між сесіями до чарівних патіо, внутрішніх двориків готелю, і продовжувалися просто неба. Багато говорили й про те, як склеїти горщики, побиті минулими поколіннями й войовничим сучасниками/цями, як запобігти новому побиттю горщиків і розбиттю голів, як навчитися віддавати перевагу спільному, загальнолюдському, над клановим.
А гори Сьєрра-де-Гвадаррама — свідки кривавої війни 1930-х рр. — мовчали, спостерігаючи за семінаром. І шуліка, розкинувши півтораметрові крила, час від часу низько літав колами над готельними двориками під час кава-брейків, мовчки вдивлявся в людей, які говорили про мир і війну.
