Організаційний вимір українського цивілізаційного проекту або „Два українці – три гетьмани” як запорука нашого успіху
Друг Студреспубліки, експерт із громадських структур мережевого типу Тарас Плахтій наполягає на необхідності «започаткувати новий організаційний цикл української цивілізації в результаті повернення до вихідної точки – вічевої системи влади на засадах прямої демократії у новому витку спіралі її історичного розвитку».
У своїй книзі „Інтелектуальна політика” український філософ Сергій Дацюк, аналізуючи цивілізаційний розкол як небезпеку для територіальної цілісності України, відзначає, що сьогодні наша країна стоїть на роздоріжжі перед трьома шляхами, якими вона може рухатися далі у своєму історичному розвитку: або вона долучається до російського цивілізаційного проекту, або знаходить шлях, як прислужитися Європі в її цивілізаційному проекті (знаходить в ньому свою функцію), або створює свій власний цивілізаційний проект. Там же автор вказує напрямки, які дозволяють країні стати цивілізацією: своя філософія, рефлексивна освіта, нова економіка з новими критеріями розвитку, партії нового типу, нові культура, мистецтво, наука, тощо.
Взявши висловлені Сергієм Дацюком бачення українського цивілізаційного проекту за основу, спробуємо вирішити поставлену ним задачу в організаційному вимірі. У цьому контексті розглянемо домінуючі у суспільстві організаційні типи структур (ієрархічні, представницькі та інші) як системоутворюючий чинник країни, нації чи цивілізації.
Очевидно, що будь-яку країну, націю чи цивілізацію можна розглядати як систему, підсистемами якої є суспільні структури різного типу та функціонального призначення, а елементами – безпосередньо люди. У подальших викладках скористаємося наступними поняттями системного аналізу.
По-перше, у системи є емерджентні (надсистемні) властивості, які не можуть бути пояснені чи виражені через властивості окремо взятих її частин. Тому, зокрема, не всі біологічні закономірності зводяться до хімічних і фізичних, а соціальні – до біологічних та економічних.
По-друге, джерелом та носієм емерджентних властивостей являється структура системи: при різних структурах у систем, що складаються з одних і тих же елементів, виникають різні властивості (яскравий приклад – графіт та алмаз складаються з атомів вуглецю, які структуровані у кристали різної будови).
По-третє, система виступає як єдине ціле тому, що вона є носієм емерджентних властивостей: не буде вона цілісною – властивості зникнуть, з’являються властивості – значить система цілісна.
По-четверте, система має і не емерджентні властивості, які є однаковими з властивостями її підсистем.
Тому цілком правомірно можна стверджувати, що організаційні типи суспільних структур, які домінують в країні чи цивілізації, як цілісній системі, з одної сторони відображаються у найвищих владних інституціях, що репрезентують всю систему, а з другої — визначають її домінуючі або офіційно-репрезентативні емерджентні властивості: філософію, ідеологію, освіту, науку, культуру, мистецтво, взаємовідносини між людьми, тощо. Запропонований тут підхід виходить з того, що структура системи та її емерджентні властивості взаємопов’язані, рівнозначно впливають на стан суспільної системи та в однаковій мірі забезпечують її цілісність – зміна однієї з цих складових за деякий час приводить до зміни другої, а відтак і всієї системи. До творення емерджентних властивостей причетні всі існуючі у суспільстві організаційні типи структур, включаючи самоорганізаційні горизонталі. Останні, на погляд автора, є основним джерелом і генератором складових емерджентних властивостей, а домінуючі типи організаційних структур лише вибирають найбільш відповідні своїм поточним інтересам їх варіанти, коригують та надають їм офіційного статусу і сакральності аж до догматизації у різний спосіб за різних історичних обставин.
Таким чином можна перевести задачу створення та втілення українського цивілізаційного проекту в організаційний вимір з наступним формулюванням: як має змінитися структура суспільних організацій, що домінують в Україні — цілісній системі, для появи та утвердження бажаних емерджентних властивостей — своєї філософії, рефлексивної освіти, нової економікою з новими критеріями розвитку, нових культури, мистецтва, науки, якісно нових взаємостосунків між людьми?
Щоб відповісти на це питання, спочатку визначимо домінуючі типи організаційних структур в інших, згаданих вище, цивілізаційних альтернативах України.
Очевидно, що домінуючими структурами російської цивілізації являються жорсткі ієрархії, які впродовж її історичного шляху відображаються у найвищих владних інституціях переважно у формах монархії, тоталітаризму та авторитаризму. Суб’єктом з абсолютною легітимністю і владою за таких умов є одна людина, яка перебуває на найвищому щаблі владної піраміди. Причому система є стабільною у випадку, коли такий суб’єкт є носієм сакральності та являється найвищим моральним авторитетом, а поточні офіційно-репрезентативні емерджентні властивості, як основа концептуальної влади, максимально догматизуюється. У іншому випадку система еволюційно або внаслідок революції змінює форму та починає новий цикл свого історичного розвитку. Такий тип структури має певні переваги у плані простоти функціонування, проте його недоліки настільки очевидні та суттєві, що сучасні виклики, які стоять перед Україною, неможливо вирішити в рамках системи, структурованої у жорстку ієрархію. Хоча б через нездатність таких структур генерувати відповідні зовнішнім викликам інтелектуальні та креативні рішення, формувати ідеологію, спроможну в реальному часі давати відповіді на актуальні питання, спрямовувати свою діяльність на захист загальносуспільних інтересів.
Домінуючими структурами європейської цивілізації являються як різного типу ієрархії, так і представницькі організаційні утворення, відображені на найвищому рівні у президентських та парламентських інституціях. Вони паритетно наділені достатньою легітимністю та владою для ефективного збалансування одна одної, що стало доволі ефективним запобіжником від природного процесу концентрації влади в ієрархіях. Центри сакральності та моральні авторитети відділені від найвищих владних інституцій та розосереджені по системі. Офіційно-репрезентативні емерджентні властивості гнучко модеруються владними інституціями для їх максимальної адаптації до поточних історичних умов. Поряд із значними перевагами у порівнянні з російським цивілізаційним проектом, європейський проект має ряд суттєвих недоліків. Головний серед них полягає в існуванні прихованих центрів влади ієрархічного типу (корпоративних утворень, силових і кримінальних структур) та вразливості легітимних представницьких інституцій перед їх непублічним впливом. Більше того, представницька демократія несе в собі ще одну системну ваду, яку висвітлив відомий французький соціолог П’єр Бурд’є. Вона полягає у потраплянні в різнопланову залежність тих, хто делегував свої владні повноваження до тих, кому вони делеговані. „…Останню політичну революцію проти стану політиків і проти узурпації, яка потенційно міститься в акті делегування – ще тільки належить здійснити” – такий висновок зробив цей відомий фахівець, досліджуючи соціологічні та психологічні особливості делегування, що лежить в основі представницької демократії.
Цивілізаційний розлом, який проходить крізь Україну, протягом всього часу її незалежності проявлявся у жорсткій конкуренції та перманентному протистоянні двох домінуючих організаційних типів структур – ієрархічних та представницьких, а також у паталогічній неспроможності вирішити конфлікт між ними шляхом збалансування їх повноважень. Тому в одні періоди незалежності провідну роль відігравав парламент, а в інші – авторитарний президент. До того ж, через ряд культурно-історичних особливостей та неспроможність громадянського суспільства стати вагомим політичним актором, в Україні гостро проявилися системні вади структур представницької демократій. Це, у першу чергу, видима неозброєним оком керованість парламенту зі сторони олігархічних кланів, силових та кримінальних структур, що приводить до профанування парламентаризму як такого та проявляється режисованими голосуваннями чергових по ряду у відповідності до команд ззовні. Через конфлікти між різними внутрішніми центрами влади та між частинами українських еліт, що знаходяться у фокуса впливу різних геополітичних центрів влади, офіційно-репрезентативні емерджентні властивості України як системи десакралізовані, розмиті, розчленовані на дві приблизно рівновеликі частини та використовуються зовнішніми та внутрішніми політичними акторами у маніпулятивних цілях для поглиблення протистояння у суспільстві, що розділене як за національно-культурною так і цивілізаційною ознаками.
Зі сказаного очевидно, що відмінний від російського та європейського український цивілізаційний проект повинен створюватися шляхом формування і утвердження нових домінуючих організаційних типів суспільних структур — принципово відмінних від типів, що властиві іншим цивілізаційним альтернативам.
Скупі історичні згадки дозволяють лише приблизно реконструювати всі особливості здійснення влади у Київській Русі. Тим не менше можна стверджувати, що у ній централізована влада князів була зрівноважена вічами, на яких громадяни безпосередньо, на засадах прямої демократії здійснювали своє право на владу. Причому не викликає сумніву той факт, що віча володіли більшою легітимністю та владними повноваженнями, ніж централізована княжа влада. Існує багато гіпотез та інтерпретацій ролі й особливостей функціонування цих органів самоуправління.
Яскравим зразком тогочасних інституцій прямої демократії були новгородські віча, про які збереглося чи не найбільше історичних відомостей. Цікавою для ознайомлення є книга про копне право „О древнихъ сельскихъ общинахъ въ Юго-Западной Россіи”, написана у середині ХІХ століття вченим Миколою Іванишевим. На засадах прямої демократії збиралися ради і у Запорізькій Січі, на яких вирішували важливі політичні питання та обирали гетьманів і старшину.
Не заглиблюючись в історичні викладки, спробуємо виділити організаційний аспект здійснення влади у стародавній Україні-Русі, зазначивши особливості, що не викликають заперечення у більшості дослідників.
По-перше, віча на території теперішньої України у тому чи іншому вигляді існували протягом багатьох віків.
По-друге, віча були самостійною формою самоуправління народу на основі прямої демократії (коли одна людина володіла одним владним голосом), поряд з централізованою владою князів, бояр, поміщиків і по різному співвідносилися з нею на різних історичних етапах за різних соціально-економічних умов.
По-третє, легітимність віча була практично завжди вищою за легітимність паралельних централізованих управлінських форм. Можна стверджувати, що віча володіли абсолютною легітимністю у межах своєї юрисдикції.
По-четверте, віча існували на усіх рівнях – від невеликих поселень до великих міст. В залежності від свого рівня вони відрізнялися процедурою, обсягом і змістом питань, що на них вирішувалися.
По-п’яте, віча проводилися не у формі мітингу, а за цілком визначеними процедурами на основі усного звичаєвого права і за багато століть порядок їх проведення набув ознак ритуалу.
По-шосте, віча призначали або обирали відповідальних виконавців для реалізації власних рішень включно з князем у великих містах.
По-сьоме, у великих містах у вічах могло брати участь до 400 осіб.
По-восьме, віча не мали чітких кількісних рамок своєї легітимності, проте участь у них була почесною та бажаною і у великій мірі впливала на статус учасника.
По-дев’яте, віча у певній мірі, в залежності від історичного періоду та місця проведення, були вразливі до маніпуляцій зі сторони окремих груп своїх учасників, як правило — заможних та впливових осіб.
Отже, у термінах сучасної теорії управління функції віча включали спільну оцінку ситуації, колективний її аналіз, вироблення та обговорення варіантів можливих рішень, їх прийняття, призначення відповідальних виконавців, виконання рішень та контроль за його результатами.
Узагальнюючи сказане, можна стверджувати, що українці впродовж багатьох віків жили в умовах домінування суспільних структур, що діяли на засадах прямої демократії та утворювали з паралельно існуючими виконавчими ієрархіями збалансовану систему державної влади. Збалансованість цієї системи забезпечувалася розділенням процесів прийняття та виконання рішень, абсолютною легітимністю суб’єкта прийняття рішення – віча, а також його правомочністю обирати, призначати чи відсторонювати відповідальних виконавців, наділяти їх відповідною легітимністю та владними повноваженнями.
Перебування протягом багатьох віків у соціальних відносинах, які склалися за умов вічевої демократії, без сумніву, відобразилося та залишило глибокий відбиток у ментальності нашого народу.
Відомий французький соціолог П’єр Бурд’є вважав, що об’єктивне соціальне середовище шляхом його сприйняття та засвоєння людьми у ході практичної діяльності продукує габітус – систему закріплених набутих схильностей (практичних схем), які в подальшому відіграють роль неусвідомлених вихідних установок, що породжують стабільно відтворювану однотипну поведінку у поточних соціальних відносинах. На основі цього спробуємо встановити, які ж засвоєні поведінкові схеми, притаманні періоду Київської Русі, зумовили після занепаду вічевих форм самоуправління стійке відтворення українцями соціальної поведінки, що виявилася неадаптованою до соціальних відносин, сформованих домінуванням структур одного лише ієрархічного типу.
Спершу подивимось, як типові схеми поведінки простих учасників вічевих зборів вплинули на формування поведінкових схем наступних поколінь українців. На основі виділених вище організаційних особливостей вічевої форми прямої демократії у Київській Русі можна стверджувати, що протягом віча його учасники отримували весь доступний обсяг інформації з обговорюваних питань та були залученими до обговорення, вироблення та прийняття всіх рішень. Віче для них було суб’єктом з абсолютною легітимністю та несло в собі елемент сакральності як з точки зору звичаєвого права з відповідними ритуалами, так і з точки зору його відповідності глибинним архетипам свободи, рівноправності та справедливості. Проте, найважливішим було те, що кожен з них відчував свою безпосередню причетність до творення цього сакрального суб’єкта. Міцне закріплення таких поведінкових схем в ментальності привело до подальшого стійкого відтворення однієї з знакових рис українців, яка полягає у підсвідомому невизнанні абсолютно легітимною ніякої іншої влади, окрім віча.
Цю рису влучно відобразив відомий журналіст і політолог Андрій Окара у своєму виступі на одному з засідань фіналу літньої Студреспубліки-2010: „Тип політичної системи, який в Україні існував завжди – який в тій чи іншій формі відтворювався в різні періоди української історії: чи то в часи козаччини, гайдамаччини, в революцію 1917-го, в комуні Нестора Махна чи то в час Оранжевої революції – це тип соціальності, в якому влада не являється абсолютним та єдиним соціальним суб’єктом”.
Домінування ієрархічних структур в українському суспільстві після занепаду вічевої демократії спричинило конфлікт колишніх і нових поведінкових схем внаслідок неможливості за нових умов впливати на формування, обговорення та прийняття рішень особисто, що взагалі позбавило українців відчуття їх причетності до творення сакрального і абсолютно легітимного суб’єкта влади. Неадекватність відтворюваних поведінкових схем до нових соціальних відносин спричинила стійку паталогічну реакцію, яка зазвичай сприймалася як негативна риса української ментальності та полягала у соціальній апатії, що проявлялася у замиканні в собі, в бажанні відсторонитися від агресивного зовнішнього світу та обмежити його власною хатою з вишневим садком, у намаганні знайти спокій у соціальній позиції „моя хата скраю”.
Свого часу Василь Стус охарактеризував українців як „націю сержантів”. Добре розуміючи гіркоту такого визначення, хочу зазначити, що його смисл докорінно змінюється в умовах існування сакрального суб’єкта з абсолютною легітимністю – віча. Справді, наявність такого суб’єкта вселяла впевненість у правильності обраного ним політичного курсу, у високій якості та надійності виконавчої влади, яку в будь-який час у разі потреби можна було легко змінити. За таких умов найбільш доцільною, позитивною та суспільно значимою для звичайних громадян якраз і була поведінкова схема „сержанта” – коли кожен сумлінно і ревно виконував свою персональну частину умовної роботи, усвідомлюючи необхідність її добросовісного виконання для досягнення колективного блага. Саме така схема стабільно відтворювалася і далі, за умов вимушеного підпорядкування сурогатним суб’єктам з абсолютною легітимністю у вигляді чужорідної влади, що й стало причиною такого, сповненого гіркоти, визначення Василя Стуса. Саме вона є свідченням глибокого укорінення і міцного закріплення позитивних поведінкових схем часів вічевої демократії у ментальності нашого народу, що приховують величезний життєдайний потенціал українців у разі відтворення у сьогоднішньому суспільстві відповідних їм соціальних відносин.
У цьому ж контексті можна відзначити адаптивність, сумлінність та законослухняність українців — заробітчан та емігрантів, які набули таких якостей, віднайшовши та прийнявши за абсолютний для себе місцевий суб’єкт абсолютної легітимності в особі владних органів країн їхнього перебування.
Тепер розглянемо схему поведінки найактивніших представників громади, що складали її еліту або провідну верству і, зазвичай, претендували на ключові виконавчі ролі – князя, гетьмана, старшини. Цілком очевидно, що усі претенденти знаходилися між собою у відкритій конкурентній боротьбі – кожен з них хотів би бути обраним чи призначеним на якомога вищий та значимий щабель виконавчої ієрархії. Віче у цій ситуації виступало у ролі загальновизнаного арбітра, наділеного абсолютною легітимністю, прихильність та довіра якого були запорукою успіху у змаганні за посаду поміж претендентами, змушеними переконувати учасників вічевих зборів у своїх чеснотах та намірі віддано служити громаді у справі досягнення колективного блага. Така роль віча була основою абсолютної легітимності його рішень, що змушувало претендентів, які програли конкурентну боротьбу, змиритися з ними та беззастережно виконувати волю вічевих зборів. У свою чергу, переможці, яких було обрано чи призначено на високі посади виконавчої ієрархії, були змушені сумлінно виконувати свої обов’язки для досягнення колективного блага, пам’ятаючи про можливість миттєвого відсторонення та невідворотного покарання внаслідок втрати довіри чи невдачі в результаті некомпетентності.
З точки зору сучасного дослідника є цілком очевидними негативні моменти, які мали місце під час проведення вічевих зборів і полягали у більш чи менш успішних спробах маніпулювання ними зі сторони краще обізнаних і/або об’єднаних у групи учасників. Проте вони практично повністю стерлися з колективної пам’яті в процесі ідеалізації та формування міфічного ореолу вічевої демократії внаслідок її відповідності праобразам свободи, рівноправності та справедливості на рівні архетипів колективного безсвідомого. Це обумовило міцне закріплення в ментальності українців описаної вище поведінкової схеми, що була сформована відповідними соціальними відносинами і якнайкраще забезпечувала соціальний успіх активних громадян з лідерськими амбіціями за умови легалізації їх лідерства владними суб’єктами з абсолютною легітимністю. Модифікована таким чином ментальність, незважаючи на зміну соціальних відносин після занепаду вічевих форм самоуправління, змушувала українські еліти продовжувати відтворення закріплених поведінкових схем вічевого періоду, що виявилися неадаптованими до соціальних відносин за умов домінування ієрархічних структур. Це отримало влучну назву: „Два українці – три гетьмани”.
Отже, надзвичайно позитивна риса, закріплена в ментальності як поведінкова схема, що проявлялася в активності та амбіціях провідної верстви українців на лідерство, в їх готовності брати на себе відповідальність та в прагненні стати першими, відкрито конкуруючи між собою за обрання чи призначення на найвищі посади виконавчої ієрархії, набула різко негативного змісту за відсутності властивого їй суб’єкта з абсолютною легітимністю, здатного виконувати роль найвищого арбітра між конкуруючими претендентами.
Після появи в Україні невластивих вічевому періоду владних суб’єктів з претензіями на абсолютну легітимність у вигляді чужорідної – монаршої чи імперської влади, закріплені у ментальності поведінкові схеми проявилися у намаганні представників українських еліт — претендентів на найвищі посади, сподобатися репрезентантам цих суб’єктів, вислужитися перед ними, та у готовності після свого призначення сумлінно відстоювати інтереси чужорідних суб’єктів з абсолютною легітимністю. Претенденти, що програли, зазвичай приймали рішення таких суб’єктів як належне, але продовжували поміж собою відкриту чи приховану конкурентну боротьбу за цю ж або іншу посаду виконавчої ієрархії шляхом інтриг, вислужування та використання будь-яких недостойних методів.
Проте все різко змінювалося в умовах українських самоврядних суспільних структур — громадських організацій чи політичних партій як в Україні, так і за її межами. Властива українцям ментальність зумовлювала відтворення прадавніх поведінкових схем, які, за відсутності аналога віча — дієздатного суб’єкта з абсолютною легітимністю, провокували жорстку конкурентну боротьбу поміж лідерами за найвищі посади, під час якої вони не гребували ніякими засобами, підтверджуючи знов і знов правдивість твердження „Де два українці – там три гетьмани” у негативному його сенсі. В результаті успіху переможець отримував все і намагався ототожнити себе з суб’єктом абсолютної легітимності, вважаючи за належне реалізовувати в першу чергу свої власні інтереси. В той же час інші претенденти, за відсутності історично закріпленого навику визнавати абсолютну легітимність конкурентів без рішення віча, в умовах домінування ієрархій чи представницьких структур не вважали переможця повністю легітимним і тому не припиняли активну, відкриту чи приховану боротьбу за найвищу посаду, що в кінцевому результаті приводило до внутрішніх чвар та безкінечного дроблення українських суспільних організацій поствічевого періоду.
Цілком природно, що описані поведінкові схеми стабільно відтворювалися і на рівні центральної української влади протягом всього часу після проголошення Незалежності. Лідери українських еліт – претенденти на найвищу посаду в країні, ніколи не вважали актуального президента абсолютно легітимним, добре розуміючи вразливу до маніпуляцій сутність української версії представницької демократії та ступінь автентичності результатів національних виборів внаслідок адміністративного втручання. Через це, для посилення власної легітимності, вони свідомо зближувалися та, відповідно, потрапляли у фокуси впливу зовнішніх суб’єктів з абсолютною легітимністю глобального рівня, часом конкуруючи між собою за право представляти ці суб’єкти в Україні.
Приведений аналіз дозволяє зробити висновок про те, що оптимальним способом збалансування владних інституцій в рамках українського цивілізаційного проекту є формування соціальних відносин, властивих умовам вічевої демократії. Це можна здійснити лише шляхом створення і поширення вдосконаленої моделі суспільних суб’єктів з абсолютною легітимністю – якісно нових громадських організацій та політичних партій, збудованих на засадах прямої демократії, які у своїй сукупності змогли б стати загальновизнаним найвищим арбітром для лідерів національних еліт. Одним з можливих варіантів сучасних суспільних організацій на засадах прямої демократії може стати динамічна мережа без керівного ядра, життєдіяльність якої визначається алгоритмами, правилами та процедурами, що зафіксовані її статутом та можуть змінюватися лише у встановлений ним спосіб.
Історичний процес, як і всі природні процеси, носить циклічний характер, що є властивим також і для цивілізацій. Тому, цілком закономірним стало б відновлення в Україні періоду домінування суспільних структур на засадах прямої демократії у новій, модифікованій сучасними комунікаційними технологіями, формі. Це могло б завершити старий і започаткувати новий організаційний цикл української цивілізації в результаті повернення до вихідної точки – вічевої системи влади на засадах прямої демократії у новому витку спіралі її історичного розвитку. Такий початок нового історичного циклу, без сумніву, надав би Україні потужний заряд життєдайної сили та знівелював би лінію цивілізаційного розлому, об’єднавши українське суспільство заради спільного майбутнього.
.jpg)
У своїй книзі „Інтелектуальна політика” український філософ Сергій Дацюк, аналізуючи цивілізаційний розкол як небезпеку для територіальної цілісності України, відзначає, що сьогодні наша країна стоїть на роздоріжжі перед трьома шляхами, якими вона може рухатися далі у своєму історичному розвитку: або вона долучається до російського цивілізаційного проекту, або знаходить шлях, як прислужитися Європі в її цивілізаційному проекті (знаходить в ньому свою функцію), або створює свій власний цивілізаційний проект. Там же автор вказує напрямки, які дозволяють країні стати цивілізацією: своя філософія, рефлексивна освіта, нова економіка з новими критеріями розвитку, партії нового типу, нові культура, мистецтво, наука, тощо. 
