Ми маємо почати трансформацію України, а також Європи

Таким був основний рефрен Стратегічного саміту, а також відкритої лекції проф. Сергія Плохія, яка відбулася в його рамках. Подія сталася 20 травня 2013р. у Дослідницькій бібліотеці Могилянки за участі інтелектуалів, молодих лідерів, громадських діячів і підсумувала в Києві проект «Новий старт. Сценарії майбутнього». Розміщуємо стенограму.

Олег Слизько: Зустрічайте, Національний лідер Студреспубліки Павло Вікнянський [заходить до приміщення Дослідницької бібліотеки НаУКМА під гімн Студреспубліки й оплески]

Павло Вікнянський: Дорогі друзі, я вас усіх вітаю! Христос Воскрес! Вітаю усіх із початком нашого Стратегічного саміту.

Він буде складатися з цікавих напрацювань, презентації й унікальної події, яка також відбудеться сьогодні в його рамках. Стратегічний саміт завершує реалізацію проекту «Новий старт. Сценарії майбутнього» 2013 року, проект, який присвячений напрацюванню Стратегії-2050 для України. Ми віримо в те, що Велика Україна можлива, коли ми плануємо дуже далеко, коли ми мріємо і коли ми кожен день ретельно над цим працюємо. Та задля цього ми маємо йти, передусім, не тільки на пожертву віри, але й на пожертву дії.

Я хочу назвати цифри по деяких параметрах за підсумками проекту «Новий старт». Усього з усієї України надійшло біля 100 робіт інноваційної тематики по різних напрямках: гуманітарні, соціальні, бізнесові; плани реформування різних галузей; загальні плани перетворень в Україні; плани політичних перетворень. Експертна рада у складі поважних людей (науковців, урядовців, політиків абсолютно різних «уподобань») опрацювала та надала свої пропозиції щодо того, хто має взяти участь у проекті. І сьогодні ми тільки-но повернулися з оргдіяльнісної гри, яка відбувалася у Пущі Водиці (учасники гри знаходяться тут, разом із усіма в залі), де разом дуже потужно опрацювали драфтові пропозиції, драфт Стратегії-2050 для України. Отже, що ще цікаве: серед учасників, які надавали конкурсні роботи, кількість людей від 18 до 23 років була 17,65% і віком від 33 до 42 років — 14,71%, від 51 до 62 років — 8,82% і така сама кількість, такий відсоток — від 25 до 30 років, тобто [представлені] всі покоління! Впевнені, що так і має бути: досвід і енергетика разом!

Також хочу висловити подяку тим, без кого цей проект ніколи б не відбувся: ВМГО «Студентська республіка» за сприяння оргкомітету фонду «Стабільна Україна» [оплески], організаційну підтримку надали Міністерство освіти і науки України, Міністерство оборони України [перераховує всіх інших партнерів, оплески].

Разом із нами сьогодні присутній спеціальний гість, який прибув до нас із-за океану, один із найвідоміших українських науковців у світі, професор Гарвардського університету, ключовий спеціаліст із історії Східної Європи Сергій Миколайович Плохій. Після презентації драфту Стратегії-2050 ми візьмемо участь в унікальній відкритій лекції, присвяченій новій Європі та новій Україні.

[Привітання учасникам Стратегічного саміту від Міністра молоді та спорту України зачитує І.М.Хохич, директор департаменту з питань молоді та комунікації Держмолодьспорту].

Учасник «Нового старту» з Одеси Ігор Доценко презентує драфт Стратегії-2050 для України.

Павло Вікнянський: Дякуємо! Я би запросив всіх, хто бажає, у тому числі експертів, протягом десь 15 хвилин висловитися з приводу презентованих зранку [під час ОДГ] напрацювань. Хочу тільки зазначити, що ми не відкидали абсолютно ніякі сценарії, які можуть бути; ми критично сприймаємо будь-які виклики, які можуть стояти перед Україною: як, можливо, перед державою планетарного масштабу, так і до її знищення як такої. Як ви бачите, є цікаві напрацювання. Наприклад, згідно схеми стратегії «країна-хмара», яка по контуру навіть виглядає як географічна Україна, у 2050 році Україна є безмежною.

Сергій Дацюк: Дякую! Як ви бачите, ті стратегії, що окреслені тут, це значно менше, ніж було в розробці у нас на грі. Ви прослухали, і тепер, зробивши загальний огляд, ви можете побачити яскраві суперечності.

Стратегія, умовно кажучи, бунту принципово суперечить «стратегії бункеру». Це означає, що коли ми започаткуємо будь-яку з цих змін, то це принципова інша стратегія, ніж «ми будемо робити бункер», тобто продовжувати теперішнє, хай, навіть якимось інноваційними засобами. При чому, як відрефлексували ми на грі, «стратегія бункеру» є фактично породженням національної держави як такої і минулого, яке прописалося у теперішньому як такому. Тобто, держава як найкращий інструмент нації, минуле, яке прописалося у теперішньому, хоче зберегти своє існування, воно прагне «забункеруватися», ізолюватися, захиститися.

І є інші тенденції, які представлені технологічними інноваціями, такими, як роботизація, і соціальними інноваціями, де не держави-монополісти надають основні послуги, а вже корпорації надають різні інфраструктурні послуги по світу. Це принципово інша тенденція, вона суперечить як національній державі, так і цим спробам «бункеризуватися». І, в цьому сенсі, ми знаходимося у моменті вибору, при чому, як не дивно (хоча для нас — нічого дивного…), вибір маємо зробити вже не ми, не покоління, якому 40–50–60 чи більше років, а покоління, якому сьогодні 20–30 років. Чому так? Не тому, що ми не зможемо на це вплинути, а тому що вибір стає можливим лише тоді, коли він наповнюється енергетикою. Комусь щось можна підказати — це лише скоригувати дію, скоригувати напрямок руху, але не зупинити рух. Тому якщо ви спрямуєте енергетику в оці інновації, технологічні інновації на зразок роботизації, соціальні інновації на зразок корпоратизації чи анархо-корпоратизації, чи, в загальному вигляді, корпорацій, які приходять на зміну державі, то таке і буде майбутнє. Тому що ваша енергія переборе все: і консервативних націоналістів, і комуністів, і дурнуватих ліберал-демократів, які сьогодні зустрілися з кризою і не знають, що з нею робити. Ця енергетика переборе все!

Тут лише може бути ставлення ностальгії: чи хочеться втрачати старий світ? Ну, от мені, наприклад, не хочеться: у ньому було багато цікавого, цінного. Але цінне прийдеться втрачати, все рівно новий світ, в якому держави-корпорації будуть надавати інфраструктурні послуги, [де будуть] не нації, а політарні ідентичності (тобто на питання ідентичності «хто ти?» відповідають не одним словом, а двома, чотирма, п’ятьма і більше) — прийде на зміну! І, якщо ви вкладете енергетику в цей світ, то вже моє покоління і старше мого вже нічого не зможе з цим зробити. Водночас, у вас з’являться свої виклики, свої кризи, той світ, який ви збудуєте, він не буде ідеальним, тому що корпорації мають засадничу ваду, і вони, з самого спочатку, орієнтовані на прибуток і не хочуть займатися жодними соціальними речами.

Я хотів кинути загальний погляд. Отже, є принципово різні напрямки; виграє той напрямок, куди буде спрямована енергетика молоді; цей напрямок є неприємний для тих, хто ностальгує за своїм теперішнім, тим не менше, він все рівно, в кінцевому рахунку, переможе — і в цьому напрямку теж будуть свої проблеми, свої виклики, з якими ви стикнетеся. [оплески]

Олександр Щерба: Всіх вітаю! Насправді, була дуже складна, потужна гра. І я сьогодні міркував, що дало можливість знайти відповідь? Тому що питання «Яка буде стратегія?», питання стратегування до 2050 року — надскладні питання. І в певний момент, я подумав: ні, нам не вистачає енергії, нам не вистачить сил, надбань, ресурсів. Якщо проводити паралель із Україною, то наші таланти, учасники були на грані ресурсів, вони втомилися, вони майже цілодобово три доби працювали. І, проводячи таку паралель, я подумав про Україну, яка також втомилася, яка також хоче оновлення, яка має зібрати свої сили та зробити крок уперед, відкрити для себе нове майбутнє. І я хочу сказати, що наші учасники зробили крок уперед. Я вірю в те, що, якщо молодь зробила крок уперед до майбутнього, то і майбутнє в України є! Дякую! [оплески]

Сергій Баркар: Добрий день! Сергій Баркар, був названий режисером у рамках цього процесу. Перше, на що я би хотів звернути увагу: на те, що це гра. Я поясню, як я це розумію: це гра в розуміння. Наповнення тієї стратегії може бути будь-яке. І я хочу зафіксувати, що вони [учасники] почали розкладати речі по порядку: щось почули, щось придумали, щось сфантазували, але почали організацію цих речей (так… за різними логіками, за різними принципами). Друге, певна серйозність відношення. Справа не в тому, що це [на схемах] якісь кола, стрілочки тощо — це, насправді, все ресурси, які ми або маємо, або не маємо. Деякі ресурси, яких ми зараз не маємо, нам абсолютно необхідні для того, щоб відповісти на виклики, які ми навіть не вважаємо справжніми. Наприклад, [виклик] ядерної війни: для того, щоб від неї захиститися, ми повинні мати щось таке, що нам зараз не потрібно; і [виникає проблема], як суспільство переконати, щоб воно все-таки це підтримало чи не помітило. Це дуже важливо! Тобто сценування полягає в таких речах як «подвійне призначення», я хочу підкреслити, подвійне призначення різних причин. Власне, на цьому як режисер я закінчив і подякую пану Павлу за запрошення на цей проект, подякую учасникам за те, що вони зробили. Зробили, я маю на увазі, порядок через конфлікти. Дякую!

[Урочисте нагородження учасників «Нового старту» сертифікатами та подарунками].

Павло Вікнянський: Отже, тепер є можливість приступити до знаменної події. Я хочу сказати, що коли ми роздумували про концепцію саміту, яким чином треба донести необхідність в Україні довготермінового стратегування, крім того, що й так зрозуміло: понад 20 років «бултихання», ми бачимо до чого, на жаль, призвели. Ми прийшли до висновку, що є дві важливі речі: перша — мрія про майбутнє, друга – це коріння, це все-таки історія, дуже сучасний погляд на історію. Тому, коли завдяки оргкомітету фонду «Стабільна Україна» та його засновнику п. Олексію Азарову, з’явилася можливість запросити одного з провідних істориків сучасного світу п. Сергія Плохія, була велика радість. Я зараз запрошую сюди для відкритої лекції Сергія Миколайовича Плохія на тему «Нова Україна у новій Європі: погляд історика». Прошу!

Сергій Плохій: Дуже дякую за представлення, дійсно, епітети дуже такі високі та навіть голосні! І ще більше дякую за запрошення і «Студентській республіці», і її керівництву, і фонду «Стабільна Україна». Власне, ми починаємо з цим фондом у Гарвардському університеті дуже цікаві проекти, на жаль, ще не можемо говорити про них, але це проекти, від яких мають виграти, в тому числі, і студенти, і науковці України, і я радий, що у мене з’явилася завдяки цьому фонду така можливість сьогодні перед вами виступити. Павло організував мені виступ на радіо [«Ера»], і мене спитали, чи я часто буваю на Україні, і чи я спілкуюся зі студентами. Я сказав, що буваю відносно часто, але зі студентами не спілкуюся, я спілкуюся з тими, хто їм викладає. Я сподіваюся, що це початок мого, так би мовити, виправлення і початок спільної праці на Україні нас із вами. Мені було надзвичайно цікаво бути присутнім ці пару годин, послухати презентації проектів, побачити щасливі обличчя тих, хто отримав сертифікати і нагороди. Я хочу привітати вас із цим успіхом!

Моя сьогоднішня тема є, власне, про Європу, нову Європу, і про Україну, також нову Україну. Я приїхав у Київ учора і [перед цим] кілька днів провів у Варшаві, де відбувалась конференція, присвячена одній із важливих історичних подій нашого регіону і Східної Європи, світу в цілому — падінню Радянського Союзу і світового соціалістичного блоку; там розглядалися економічні проблеми. Таксист, який мене віз із аеропорту, з летовища у Варшаві говорив про те, що день випав дуже такий жаркий, гарячий і це було 23 градуси, здається, і він казав, що з усіх європейських столиць у Варшаві є найбільша температура, потім трошки помовчав, каже: «Ну у Москві 29 чи 31». Я питаю його: «Добре, але як пан визначає, де є межі Європи?». «Ну як, — каже, — на Уралі», — потім трошки подумав: «Може, це, таки, Шенгенська зона, мабуть, ми якраз є отут на кордоні Європи, ми є отут, у Шенгенській зоні». Я приводжу оцей випадок, щоб ви зрозуміли, що сьогодні є різні уявлення про Європу, існує, до певної міри, шизофренія в уявленні цілого світу, що є Європою. Одне уявлення про Європу — географічне, інше уявлення є політичне, військово-політичне, економічне, інше, пов’язане з кордонами та можливістю та свободою пересуватися по Європі, але те, що мені подумалося, коли я мав цю розмову з польським водієм таксі, що як би він не малював ці кордони, Польща завжди попадала в нього в Європу. І це не було явище, яке з’явилося тільки після 2004 року, тільки після прийняття Польщі в Європейський Союз, це існувало також перед тим: я відвідував ту країну і мав уявлення про це.

У мене зараз досить складне завдання: там [у ноутбуці] знаходяться мої слайди, я знаходжуся тут і час від часу я буду робити таку «відмашку», це не нервовий тик, це спроба якось поєднати те, про що я буду говорити і слайди, які з’являються [сміх]. Більшість, чому я присвячу сьогоднішній час, є артикульована реакція на той шок, який у мене викликала, наприклад, ця статистична таблиця.

Ясно, що відповіді на різні питання можуть залежати від того, як ці питання ставляться. Ясно, що ситуація міняється… але це самоідентифікація, європейська самоідентифікація українців, дані 2006 року, тобто на підйомі якраз спроб, зокрема спроб влади, долучитися до Європейського Союзу. І у мене склалося враження на підставі цієї таблиці, при тому, що вона може бути навіть дуже недосконалою, я думаю, що вона, навіть є недосконалою, але вона відбиває цікаве явище. Тобто на сьогодні приблизно біля 40% українців хотіли би долучитися до Європейського Союзу. Програма, яка прописана, визначена урядами України, які міняються, мають дуже різні підходи, дуже різні погляди, але вона містить єдиний, так би мовити, постійний елемент — це інтеграція в Європейський Союз, у європейську спільноту. І в ось цій ситуації Україна якраз за самоідентифікацією українця: чи я є європеєць, чи я не є європеєць — знаходиться зовсім укінці, зовсім з краю. Тобто, звичайно, не тільки Британія, яка балансує десь на межі з Європейським Союзом, Туреччина має вищий показник, Білорусь, Росія мають вищі показники.

І, власне, я подумав, що тут можна показати ще один слайд:

тут представлені уявлення про те, з чим асоціюються в першу чергу українці. Мені подумалося, що головна проблема і головний корінь проблем знаходиться не тільки і не стільки в присутності чи відсутності, чи ефективності певних інститутів, скажімо, прозорості судової системи. Я побачив, що деякі проекти, які тут [під час Стратегічного саміту] пропонувалися (роботи-судді), свідчать про явну недовіру до судової системи. Але все це, до певної міри, є вторинне. Те, що ми бачимо на цих схемах — це  те, що наша самоідентифікація, наше уявлення про те, як ми маємо себе і яке є наше відношення до світу  лежить у корні, є в основі наших серйозних соціальних, економічних, політичних проблем, певної невідповідності тим стандартам, які ми, здається, всі (не залежно від політичної партії, не залежно від регіону в Україні) сьогодні визнаємо, що ми хотіли б до них долучитися. Тобто проблема в тому, що ми маємо почати трансформацію України, а також трансформацію Європи, з себе, з нашої власної ідентичності. І як історик, я спробую підійти до цього питання, розглядаючи наші історичні коріння, пов’язані з Європою.

Так, нарешті, ми на тому слайді, на якому я хотів, наразі, зупинитися.

Якщо говорити про Україну та її існування на карті Європи, то вона надзвичайно цікаво присутня там із самого початку, із часів Давнього світу, з часів Страбона, з часів XVII ст. і карт Боплана. Це таке стилізоване зображення Європи XVI ст., «Географія» Європи Мюнстера. Там, нагорі є Галлія, Германія, є Англія, а тут є скіфи і татари, в самому низу. Східний кордон Європи так, як він уявлявся від географів Давнього світу до мислителів Відродження, він проходив по Дону, тобто Україна була частиною світового уявлення про Європу. Уявлення світу про Європу міняється. На цьому слайді ви бачите кордони сучасної Європи, які проходять не по Дону, а по Уралу.

Воно міняється по мірі того, на скільки міняється уявлення та самоусвідомлення людей. Якщо ваша ідентичність змінилася, то тільки тоді можна змінити уявлення інших про себе, й історія географічних кордонів Європи, як вони уявлялися, також відбиває цю реалію, чи те, що  нам здавалося реалією. Ось приклад цього: кордони Європи змінилися у XVIII ст., у 1720–1730рр., після фактично революції в усвідомленні росіян, яка відбувається з правлінням Петра І. До середини — кінця XVIII ст. уявлення про те, що Росія, Російська імперія є європейською країною починає домінувати не тільки в Росії, але й географи, політики Заходу [тепер] мають брати це до уваги. Тобто Урал і Уральський хребет як кордон Європи перетворюється на загальноєвропейську реальність — це реальність, яка була пов’язана з реальністю певного усвідомлення Росії та Російської імперії. І ми бачимо тоді появу таких фігур (портрет Феофана Прокоповича, він, здається, там, якраз, на цій стіні знаходиться [звертає увагу на стіну Дослідницької бібліотеки]), які причинилися найбільше до культурних реформ, реформ уявлення і свідомості в Російській імперії XVIII ст., серед них було чимало українців і, зокрема, випускників Києво-Могилянської академії. Тобто міняється ваше уявлення, міняється уявлення про ці країни, міняється уявлення потім світу про те, що і як відбувається.

Український проект. Тут дуже сьогодні багато говорили про державу, також були згадки про націю. Український національний проект, модерний український національний проект починається в ХІХ ст. із діяльності кирило-мефодієвців. І надзвичайно цікаво, що він із самого початку формується та самоідентифікується як проект європейський. Тобто великий вплив на думання Миколи Костомарова, на писання кирило-мефодієвців має, звичайно, Міцкевич, мають польські тексти, але цікаво, що в середині ХІХ ст. з’являється перше заперечення українського проекту, пов’язане з тим, що він, начебто, не є досить європейським.

Тут є зображення Віссаріона Бєлінського, який, власне, говорив про те, що абсолютно не можна розвивати українську культуру, зокрема, високу культуру, через те, що це відхід від Європи. Він був «западником», одним із найбільш, так би мовити, промовистих, активних «западников» в Російській імперії.

Зміни наступають тільки за часів Михайла Драгоманова. Драгоманов намагається заперечити Бєлінському, сформулювати українську ідею як ідею, перш за все, європейську, ідею вияву, появи України у федерації європейських країн, європейських народів.

Так що дивлячись на нашу ідентичність із одного боку, коли більшість із нас вважає, що ми не є європейцями, і дивлячись на інтелектуальні підвалини виникнення української нації, виникнення пізніше української держави, ми бачимо, що тут є досить серйозна розбіжність, що тут є розлам, і цей розлам можна, треба і важливо подолати. А подолати його можна за рахунок тільки однієї речі — це є освіта. Крім історії, я найбільш компетентний говорити про речі, пов’язані з освітою і пов’язані з наукою. Цьому я присвятив останні 25–30 років свого життя, і саме в університетських аудиторіях, саме в школах формується те, що називається ідентичністю. І саме там я бачу, і серед вас, зокрема, я бачу можливість зміни тієї різкої відмінності, яка існує, скажімо так, між певними історичними реаліями, традиціями та нашою сьогоднішньою свідомістю.

Україна потребує реформ, багатьох реформ. І орієнтація на Європу, це не є орієнтація на якусь частину світу, обмежену тими чи іншими кордонами, шенгенськими чи якимись іще. Це орієнтація на певні цінності, на певний рівень цінностей, і вони функціонують добре не тільки у межах Європи, вони існують і функціонують поза межами старої чи традиційної Європи. І якщо ми сьогодні дивимось на показники економічного розвитку, звертаємося до прикладів Японії, наприклад, то географічно вона знаходиться в іншій частині світу, не пов’язана з Європою. Можна говорити також про Сполучені Штати Америки, можна говорити про Австралію, інші приклади. Тобто ідентичність, про яку йдеться, і європейськість, про яку йдеться, і, в тому числі, європейськість України не є європейськість, визначена певними кордонами чи певною межею, чи певним шматком Європи. Знову-таки, йдеться про цінності, і цінності ці здобуваються, трансформуються, поліпшуються і т.д. у процесі навчання і подальшого вдосконалення знань.

За короткий час існування як держава Україна статистично, принаймні, зробила надзвичайно величезний крок уперед, коли йдеться про людей, випускників середніх шкіл, які здобувають або, принаймні, починають здобувати вищу освіту. На кінець Радянського Союзу цей відсоток був приблизно 15% — сьогодні це, за різними даними і за різними оцінками, десь від 50 до 70%, тобто такий, надзвичайно великий, ривок уперед. Питання в тому, яку освіту ми вам даємо і яку освіту ви отримуєте. І тут починаються проблеми, які йдуть поза межі тих відсотків, досить добрих відсотків, де Україна є серед ведучих країн світу. На сьогодні, приблизно 40% професорів в українських університетах — це є люди пенсійного та передпенсійного віку. Починається процес заміни кадрів, тобто для тих із вас, хто хотів би продовжувати навчання та йти в аспірантуру, думає про академічну кар’єру чи кар’єру університетську, це надзвичайно цікавий період, це період зміни поколінь і зміни орієнтирів. І це також період, коли ви, і, зокрема, ваше покоління має рівень доступу до світових, можемо ми їх називати європейськими, можемо австралійськими, японськими, якими-завгодно публікацій, стандартів науки, навчання, в першу чергу завдяки інтернету. Це те, чого не мало моє покоління, це те, чого не мало те покоління тих 40% сьогоднішніх викладачів вищих учбових закладів України, які відійдуть на пенсію на протязі наступних 5–10 років. І це той потенціал, який ви можете принести у вищу школу, у свої аудиторії, у своє самоусвідомлення та далі в своє життя після закінчення університету.

Якщо подивитися на таку неєвропейську країну, як Китай, як він намагався і намагається реформувати і свою економіку, і також зараз все більше задумується про реформацію свого суспільства — і подивитися на сьогоднішні європейські університети, а також американські, австралійські, вони абсолютно наводнені студентами бакалаврського, докторського, магістерського рівня з Китаю. Більш-менш це та сама модель, це той самий проект, яким свого часу займався Петро І на початку XVIII ст., коли десятки, а потім сотні, в першу чергу, випускників Києво-Могилянської академії були надіслані на Захід вчитися. Наприкінці XVIII ст. випускники Могилянки, вихідці з Києва, з України складали до 60% усіх лікарів у Російській імперії, з решти 10–15% були німцями.

Сьогодні Україна, на жаль, не має ресурсів, можливо, бачення, візії, бажання для того, щоб займатися речами, подібними до тих, якими займається Китай, але мій досвід і викладання, і відвідування університетів в Америці й Європі говорить про те, що все більше і більше студентів із України потрапляють на стипендії, гранти, особливо, коли йдеться про бакалаврські, магістерські студії. І, в цьому розумінні, це важливий фактор, бо де би ця людина не залишилася, чи повернулася сюди в Україну, чи вона б залишилася там, сьогодні, завдяки інтернету, ми складаємо одне єдине тіло, один єдиний простір. Простір, який зв’язаний інтернетом, який зв’язаний нашим уявленням, що таке знання, нашими уявлення про стандарти цього знання. Цей обмін сьогодні існує: у моїй власній ділянці я знаю, що інтернет змінив  реальну ситуацію, змінив кордони, ми, дослідники з України, з цілого світу,  працюємо разом, ми зустрічаємось на тих самих конференціях, ми маємо спільну мову. І це вже сьогодення, і це буде більше і більше ознакою майбутнього.

Хотів би звернути вашу увагу на кілька проектів, які починаються, в тому числі, з підтримкою деяких фундацій тут, в Україні. Є проект навчання онлайн, до якого належить Harvard and MIT, який називається edX.org, є також Coursera.org. Знову ж таки, на скільки я розумію, є зацікавлення з боку українських фундацій в Києві для того, щоб удоступнити ці проекти, ці курси навчання для студентів в Україні.

Шенгенська зона і кордони, які існують, які нас, начебто, відділяють — це реальність, і треба працювати над тим, щоб цих кордонів було менше і менше. Але, коли йдеться про ваше покоління, то ваше покоління є таке, що найбільш не визнає кордонів, не усвідомлює кордонів. І ця можливість, яка вам надається, інформаційного світу без кордонів, власне, викликає велике питання, як цим скористатися, що із цього зробити для себе, країни, організацій, до яких ви належите. І тут надзвичайно важливо, на мою точку зору, бути в ситуації, коли ви самі визначаєте собі питання, на які ви хочете відповісти, бо, дивлячись сьогодні на українське суспільство і, в тому числі, в ділянці, яка є найбільш близькою до мене — це історія, я бачу, що питання, які формулюються і ставляться перед суспільством, і на які потім суспільство починає давати відповіді, є питання, в яких немає вибору. Тобто чи російська чи українська мова?.. Ну, ясно, що і та, і друга, але головна в цьому світі  перетнутих інтернетом кордонів (чи зліквідованих інтернетом кордонів) — це англійська. Для мене дискусія має вестися про англійську мову і рівень  засвоєння цієї мови, а не про ексклюзивний контроль однієї чи другої національної мови над суспільством. Не так давно тут відбувалися події, пов’язані з 9 травня… Чи треба йти в завтра, чи треба йти в нову країну, чи треба йти в нову Європу з ідеологією націоналізму 45-го року або комунізму 45-го року? Ні і ні! Чи треба йти в Європу з Росією чи без Росії? Це не є питання, які є важливі для майбутнього. І дуже потрібно, щоб питання, на які ви давали відповіді, ці питання були сформульовані вами! Бо той, хто формулює питання, той на 75% виграє дискусію.

І останні кілька слів. Я знаю, що дуже важко виступати після цього емоційного піку, коли відбулися нагородження,  саміт майже закінчився, і, значить, тут вас «примушують» ще до якоїсь лекції, хай і заїжджого гостя, але я наближаюся до кінця і хотів би знову повернутися до теми, яка прозвучала раніше — теми поколінь. Є покоління і, мабуть, у підручниках і книжках ви читаєте про нього — це покоління «шістдесятників». Це покоління, яке долучилося значною мірою до створення незалежної України у 1991 році. Є покоління, до якого я, мабуть, належу, людей, які сформувалися значною мірою під час радянської лібералізації, Перебудови, перших років української незалежності. Кожне з цих поколінь має свої полюси, мінуси, має свій нормативний період, бо, насправді, наша можливість змінюватися, переосмислювати, ставити нові питання є досить обмеженою в часі. Більшість із нас починає формуватися в школі і цей процес закінчується більш-менш після закінчення університету в 23–25 років, після того важко робити якісь абсолютно кардинальні зміни, відмінності. Ваше покоління, так, як я вже сказав — це покоління унікальне, покоління, яке зроблене, створене інтернетом, доступом до знань далеко поза межами вашого міста, університету, країни й Європи в цілому. І, мені здається, що завдання ставити правильні питання, визначати цілі — це, перш за все, ваше завдання, але я би хотів вам запропонувати одну ціль для якраз того, щоб ви про це подумали, можливо, в цьому ви щось знайдете, і в цьому щось є. Ця ціль є власне те, з чого я почав лекцію. Йдеться про перетворення себе на людину, яка відповідає тим цінностям і стандартам, які ми правильно чи неправильно географічно пов’язуємо з Європою, пов’язуємо з європейською цивілізацією. І якщо ви би вибрали це як одну з своїх цілей чи серйозно про це подумали, я хотів би наприкінці побажати вам успіху  у трансформації власної політичної свідомості, трансформації ідентичності нашої країни, і через це трансформації Європи в цілому. Дуже вам дякую за увагу! [оплески]

Павло Вікнянський: Дякую вам дуже, Сергію Миколайовичу! У нас є гарна практика, що ми, якщо є Ваша ласка, будемо раді задати питання чи коментарі з приводу того, що прозвучало.

Богдан Нагайло: Ми давно не бачилися, принаймні, багато-багато років тому… Хотів тільки підкреслити, що ви є взірець такої людини, яка собі визначилась і змогла дати добрий приклад своїй генерації. Я народився в Англії, я був істориком у 70–80-х рр. Якщо дозволите, пару коментарів [хочу] додати. Було дуже-дуже важко нам взагалі переконувати людей в Англії, в розвинутій Англії, що Україна, взагалі, десь там повинна бути на тій карті Європи. Ви знаєте, відносно тільки недавно, треба погодитися, вже після появи [Кирило-Мефодіївського] братства, з’явилися інші, які заставили людей на Заході, істориків, науковців думати про Європу, що Європа не кінчається Польщею, Чехією і т.д., що Європа не ототожнюється з Western Christianity, що Європа включає і Візантію, і цей період історії і т.д., і т.д. Очевидно, нам українцям у діаспорі було дуже важко, тому що після Ялтинських угод, домовленостей Європу фактично поділили, хоча Європа ніби й існувала, але була така таємна домовленість, що ми будемо жити по-своєму тут, ви будете жити там, згідно з вашими порядками на Сході; хоча Україна у тому не фігурувала.

Я думаю, нам був важливіший Гельсінський процес 75-го року, коли поняття Європи знову поширилося, і до якоїсь міри це нейтралізувало Ялтинські угоди. Подивіться, сьогодні на увесь світ: поняття Європи — політичне. Киргизія, Казахстан — члени ОБСЄ. Чи Туреччина має належати до Європейського Союзу? Донедавна це було актуальне питання і т.д. Так що це [Гельсінський процес] допомогло нам і ускладнило дещо. Я думаю, в першу чергу, завдання українців самим тут в Україні визначитися, але для значної частини населення України це є проблема. І їх тягнуть і на Схід, і не менше вже тягнуть через різні проблеми економічні й інші в Європі до західної орієнтації. Ми десь там по середині. Це тільки таке спостереження.

Але останнє… Я думаю, що Ви підкреслили щось дуже важливе, а саме, що сьогодні наше поняття «українства» й «української ідеології» воно не повинно бути обмеженим границею України, материком. Якщо колись говорили, що нація це imagined communities, сьогодні ми через інтернет і соціальні медіа є громадою спільних цінностей, зацікавленостей. Це означає, що бути українцем — це не є «ми» і «вони», діаспора і ми тут, десь в Україні… Я думаю, що ми, принаймні, національно свідомі і ті, що є заангажовані розбудовою України й української науки, повинні позбутися старих категорій мислення і думати категорією «ми». Ми як потенціал: де б ми не зупинилися, чи в Едмонтоні, чи у Гарварді, чи в Будапешті, чи в Женеві, щоб ми один одному допомагали, підсилювали не тільки обміном інформації, але й змогою здобути стипендії, попасти в якісь університети, на стажування, брати участь у конференціях, семінарах і т.д. Я вважаю, що тут є дуже важливий момент, що треба під час процесу самовизначення, якраз використати максимально ці нові можливості новітнього поняття українства та спроможності української науки розвиватися. Дякую!

Сергій Плохій: Дуже дякую, Ви згадали Гельсінський процес, надзвичайно важливий елемент у процесі самовизначення України як європейської нації, а потім держави, бо перший документ, який походить із Української Гельсінської групи починається, може я не точно цитую, але з фрази-констатації: «Україна є в Європі…» Я через брак часу перервав свій, так би мовити, хронологічний огляд того, наскільки Європа була важливою для української свідомості, української ідентичності, але якраз Гельсінкі, тобто дисидентський рух, є одним із важливих моментів цього європейського самовизначення. Дякую Вам за коментарі.

Олег Слизько: Доброго дня! Пане Сергію, менталітет українського народу є дійсно, наразі, гальмівним шляхом реалізації стратегічного плану, так як є багато анекдотів, крилатих фраз, афоризмів, таких як «моя хата скраю», «не з’їм, то понадкушую», це дійсно правда. То як ви вважаєте, для оцих перетворень, про які Ви ведете мову, у собі і що побажали нам усім, скільки приблизно потрібно часу: чи 40, як Мойсею, чи якісь інші на це погляди? Дякую!

Сергій Плохій: Дуже дякую за питання! Навіть Ви, молоді, мабуть, не маєте 40 років, щоб займатися цією трансформацією, і для багатьох із вас ці 40 років не потрібні. Тобто одна з великих заслуг того віку шукань, росту, формувань, в якому ви зараз знаходитесь, що ви можете зробити швидше, ніж це робили інші покоління. Далі — питання суспільства. Я думаю, що трансформація суспільства, якщо це покоління визначиться, що це одна з його цілей, цей процес історично відносно короткий (15–20 років), адже ваше покоління буде визначати за два десятиліття головні риси суспільства. Яке воно буде це суспільство — буде залежати від вас. Так що я оптимістичний у цьому відношенні.

Із аудиторії: Мені дуже сподобалась Ваша лекція. Як ви знаєте, цього місяця буде розглядатися на саміті Угода про зону вільної торгівлі між Україною й Європейським Союзом. Як Ви вважаєте, чи могло би це стати поштовхом розвитку нас як нації та самоідентифікації нас самих як українців?

Сергій Плохій: У мене великі сподівання на листопад, на цей саміт, на ті кроки, які очікуються від українського політикуму, суспільства, [що] вони будуть зроблені, і, звичайно, це був би крок у правильному напрямі. Я знаю, що крім того зараз йдеться мова про запровадження спрощеного режиму для відвідувань Європи і т.д. Я б абсолютно всі свої надії не покладав на те відбудеться чи не відбудеться [підписання], це один із важливих кроків, але один із багатьох кроків, які повинні бути зроблені. Знову-таки, я думаю, що те, як до цього ставиться суспільство, є значимо для влади і значимо для політикуму. В кінці кінців, у цій країні відбуваються вибори, і вибори — це є факт. Політики це знаїть і прислухаються до виборців. Будь ласка, не думайте, що нічого змінити не можна.

Тетяна Гаврилюк: У мене питання складається з двох частин. Перша частина дотична до Вашої лекції. Сьогодні у цій залі лунало дуже багато позитивних відгуків стосовно української молоді, і я як людина, яка ідентифікує себе з українською молоддю, можу сказати, що, в принципі, не все так оптимістично, ну, як на мене, не все так безхмарно, оскільки багато моїх друзів, скажімо так, запевнені ідеєю-фікс пов’язання свого майбутнього поза українськими реаліями, буду відверта. Якщо ми зобразимо певну систему координат, то більшість тяжіє до цінностей, які можна намастити на хліб. Усе ще раз унаочнюється, оскільки щороку ця цифра все росте і росте. [У той же час], збільшується кількість студентів, які їдуть на різні програми — і це прекрасно, оскільки це міжнародна комунікація, досвід, який вони можуть застосувати в Україні, але тут їм цього просто не дають зробити. Різні принизливі схеми нострифікації та багато інших речей призводять до того, що багато людей, які хочуть пов’язати свій досвід, майбутнє з Україною, просто не реалізовують свої плани. Як Ви думаєте, як цьому можна зарадити? Я не думаю, що одними реформами та скиданням усіх провин на певний політичний сектор — це просто прозаїчно, а люди, сама молодь не хочуть це ініціювати. Ми згадували про покоління «шістдесятників» із їхніми у тих жорстких умовах просто революційними діями… Я дивлюсь на нашу молодь: невже це обмежується певним голосінням, артикуляцією пафосних епітетів, зазвичай так і відбувається, і говорінням, що все у нас буде добре, хоча, в принципі, це все дуже декларативно…

Тепер стосовно другого питання, воно носить більш індивідуальний характер, стосується літніх шкіл Гарвардського університету, можете щось детальніше розказати? Дякую.

Сергій Плохій: По-перше, щодо оптимізму, що у нас все буде добре. У нас нічого не буде добре, якщо ми цього не зробимо! Цей оптимізм має певну прив’язку до нас і до наших дій, і до того, що ми робимо. Відносно ситуації з нострифікаціями, відносно захисту людей у Європі, в Америці і потім надзвичайно складними умовами тут, в Україні. Відбувається, звичайно, боротьба. Я не хочу це визначати тільки в рамках поколінь, але пов’язую з консервативною частиною Академії [наук] та університетської системи, яка захищає свою монополію на те, що кандидатські і докторські — це єдині ознаки справжньої науковості, і таким чином захищають себе від Master’s, PhD і т.д., від Заходу. Це є реальність і ця реальність буде мінятися. Чому я вважаю, що вона буде мінятися? Перш за все, тому що відбувається зміна поколінь, про яку я говорив. По-друге, через те, що зараз все більше і більше людей із західними дипломами повертаються в Україну. Отут, у випадку Києво-Могилянської академії, я знаю, що нова завідуюча кафедрою історії має PhD із Будапешту і це в ділянці історії, гуманітарних дисциплін. Так що є певні позитивні ознаки, і я думаю, що цей процес буде продовжуватися.

Відносно Гарварду і Гарвардської літньої школи: Гарвард оголошує, Гарвардський український інститут набирає кожен рік студентів у ту школу. Останнім часом виникли відносно серйозні проблеми, пов’язані з втратою Гарвардом мільярдів доларів і підвищенням плати за навчання, що ускладнює роботу. Інститут продовжує давати стипендії, тобто є конкурс, і є ці стипендії. Те, чим ми зараз займаємося: намагаємося бути присутніми в Україні, намагаємося працювати з українськими фундаціями, в тому числі з «Стабільною Україною», яка є одним із співспонсорів одного з цих проектів, для того, щоб привести наші знання в Україну і привести українських студентів до нас, у Гарвард. Так що у нас буде добре тільки тоді, коли ми будемо над цим працювати. Дякую! [оплески]

Павло Вікнянський: У мене є питання. Ми зараз три доби і до цього також, постійно працюємо над стратегуванням майбутнього, українською мрією і віримо в те, що українськість має сенс, тільки коли буде виконувати важливу місію у світі. Не в минулому, а в майбутньому; не емоційно, не як життєва позиція, а раціонально. Чи готові ви підтримати, надати якісь аргументи, що це, справді, важливо в ці часи?

Сергій Плохій: Ну, по-перше, я зразу автоматично, на рівні рефлексу виступаю в захист минулого та знання минулого як історик. Для того, щоб прийти, куди ти хочеш, треба знати дуже добре не тільки, куди ти хочеш піти, але й звідки ти йдеш. І, в тому розумінні, те, звідки ти йдеш, як момент усвідомлення твоєї ідентичності є важливим. А відносно українства і його ролі в Європі та в світі, я хотів би асоціюватися з тим, що доктор Нагайло говорив перед цим, тобто створення українства як європейського та світового явища не тільки в рамках цієї країни, але й поза її межами; тобто створення network, яка буде міняти Україну, і зі зміною України буде мінятися й Європа.

Олександр Щерба: У нас у грі така ідея мерèжева українців у світі, єднання була — ця ідея не нова. Скажіть, будь ласка, на Вашу думку, навколо чого можливе таке об’єднання, що може бути тим предметом, тими цінностями або тим магнітом, навколо якого могли би розвивати дискусію, діяльність, будувати ту роботу, яку ми хочемо робити навколо цього проекту?

Сергій Плохій: Мені треба було б подумати над цим питанням задля того, щоб не давати вам те, що може звучить добре, але не має багато наповнення. Я обмежусь тут згадкою про один проект, який уже працює бездоганно і викликає багато ентузіазму. На кожні вибори в Україні українство — багатомовне, багаторелігійне, багате відносно поколінь — мобілізується, [люди] беруть відпустку, залишають роботу й їдуть спостерігачами на українські вибори. Тобто питання виборів, питання демократії і продовження демократії — це вже ідея, яка об’єднує, навколо якої є дуже практична співпраця. Я, взагалі, думаю, що варто зосереджуватися на проектах, які показали свою життєздатність знизу і будувати на підставі цього більш  складні речі, але це — мобілізація навколо виборів і демократії — могло б бути одним із початків такої роботи.

Олександра Кудрицька: Хотіла Вас запитати. Перше, я не знаю на скільки це у Вашій компетенції, як Ви бачите розвиток європейських цінностей, а саме, в розрізі зсуву між індивідуальними та колективними цінностями? І, відповідно, в Україні це звичайно, нормально, це так і є: зсув стався в сторону індивідуальних цінностей. І, як Ви вважаєте чи доцільно нам як, наприклад, громадської організації чи людям, які у владі, їх все ж таки коригувати до колективних чи не треба цього робити? Дякую.

Сергій Плохій: Я думаю, на загал, що не варто нічого мавпувати. Мавпування просто не працює. Ми як країна з’явилися дуже недавно, в 91-у році, але генотип нас як людей, як суспільства, певних соціальних практик, ставлення до родини, суспільства, сусідів, він формувався на протязі не століть, а тисячоліть. Значить, думати, що це можна якимось чином відмінити, взяти якусь іншу модель сьогодні чи завтра, я не думаю, що це можливо. Найбільш важливо, що я не думаю, що це потрібно. Тобто питання є про адаптацію певних моделей, форм і цінностей, які має це суспільство, яке воно виробило і це, звичайно, нелегке завдання. Це завдання не просто скалькувати та перекласти, а це питання пошуку, праці, питання дивитися на те, що працює, а що не працює. Але ми маємо укорінені цінності, які є не найгірші і не погані, і вони тут будуть і з моїм поколінням, і з вашим, і після нього. Тобто [стоїть] питання їх трансформації, адаптації, узгодження з цінностями інших народів європейських і не тільки європейських.

Дякую за ваші питання, мені було надзвичайно приємно поспілкуватися! [оплески]

[Урочисте нагородження переможців «Нового старту» Павла Богачика, Ігоря Доценка й Олени Чорної дипломами та подарунковими наборами. Інформування про порядок подальшої роботи з доопрацювання індивідуальних оргпроектів, поданих учасниками «Нового старту»]. 

Автор: Прес-служба Студреспубліки, авт. ред. Сергія Плохія (у частині відкритої лекції)