Українські бюрократи не домовились! Тож, хай живе ВІЛ/СНІД?!
Україна в особі Національної ради з питань протидії туберкульозу та ВІЛ/СНІДу на чолі з Віце-прем’єром І.Васюником та Мінсім’ямолодьспорт відмовились від подачі заявки на фінансування до Глобального фонду у боротьбі з ВІЛ/СНІД…
Як стало відомо із ЗМІ, основний мотив такого рішення — відсутність часу через велику кількість святкових днів. Тобто, керманичам антиснідівської політики не вистачає часу аж до 1 червня.
Отже, у вівторок 7 квітня, члени Національної ради з питань протидії туберкульозу і ВІЛ/СНІДу на своїх зборах вперше з 1999 року вирішили відмовитись від подання щорічної заяви на участь в дев’ятому раунді Глобального фонду (ГФ) з боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією по компоненту “СНІД”, — повідомляє видавничий дім “Комерсант”. Участь в цьому раунді передбачало отримання гранта на 2009-2013 роки у розмірі близько$40 млн., який мав піти на боротьбу з ВІЛ-інфекцією в нашій країні.
Головною причиною відмови від подачі заяви на грант керівник директор Державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді Наталія Лук’янова назвала неможливість підготувати заяву до 1 червня. Пов’язано це з процедурою узгодження і внесення відповідних змін до стратегії заяви, яка зайняла завелику кількість часу, так як документи переробляли декілька разів. Більш того, пані Наталія зазначила, що одного місяця їм не вистачить, адже попереду три свята, а тому підготовка якісної заяви є нереальною…
Але це більше схоже на швидко нафантазовану відмовку, адже названа причина мало схожа на адекватну. Україна отримує гуманітарну підтримку Глобального фонду вже протягом 10 років, то чому це має змінюватись зараз?! Тому постає питання про компетентність людей, що займаються боротьбою з "чумою нашого століття".
Як відомо, Україна є лідером серед європейських країн по масштабах зараження СНІДом, особливо це стосується молоді і дітей, тому це є життєво необхідним, принциповим питанням. Відмова від цього іноземного фінансування значить, що країна буде вести боротьбу своїми силами, а в сучасному кризовому стані та проблемах із держбюджетом це фактично є відмовою від боротьби з хворобою, що може призвести до катастрофи.
Що собі думає Міністр України у справах молоді та спорту ЮрійПавленко, в сфері роботи якого знаходиться зазначена Державна соціальна служба сім’ї, дітей та молоді?! Куди дивиться Міністерство і до чого може призвести державу така фантастична байдужість?!
Масштаби та можливі наслідки такої ситуації коментують голова ВМГО "Студентська республіка" Володимир Крутько таголова Контрольно-ревізійної комісії Народно-демократичної ліги молоді, кандидат наук із державного управління Олександр Безуглий.
Володимир Крутько:
Звичайно, добре не драматизувати ситуацію. Ну, так, нічого страшного, подамо наступного року… Краще «зайвий раз не висовуватись», як зазначив професійний експерт Павло Скала з Альянсу АНТИСНІД… Ну, так, звичайно «у нас не визначений статус благодійного вантажу» і є мито на нього… А ще величезні маємо перешкоди, як зазначила директор Центру соціальних служб дітей, сім’ї та молоді… Ціна ж цьому — додаткові страждання та повільна смерть. Але, що тут страшного: одна смерть туди, друга сюди. Ця ж "цільова аудиторія" не прийде під стіни Кабміну, не напише гнівних звернень. Просто ці діти тихо будуть вмирати і терпіти біль, доки хтось не може зустрітись і погодити власні шлункові інтереси, а інші не хочуть вилазити з власних "шаф", бо "Волга впадає в Каспійське море… як би чого не вийшло".
А якщо прагматично оцінити цю всю історію, то висновки можливо зробити наступні:
1. Цинізм, який ми спостерігаємо останнім часом в громадсько-політичному житті, насправді, є наслідком хвороби всього суспільства, адже якщо соціальні працівники та лікарі так цинічно ставляться до власної відповідальності, то що можна говорити про інших.
2. Нездатність (хотів написати взагалі «влади», аж ні — напишемо поіменно) Віце-прем’єра Івана Васюника, Міністерства охорони (!) здоров’я, Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту вибирати правильні пріоритети, а отже це свідчить про їхні непрофесіоналізм або непорядність. Що, в принципі, для чиновника — одне і теж.
3. Різноманітні представники неурядового медичного сектору — є банальним бізнесом, а громадські ініціативи у цій сфері практично відсутні. Маємо "грантоїдів" і в цій царині. Про це свідчать "професійні" безвідповідальні коментарі та заяви.
Що ж, що посієш те й пожнеш!
Олександр Безуглий:
Констатуючи нагальність вирішення проблеми поширення ВІЛ в Україні необхідно зазначити, що питання державної політики у даній сфері має значно глибші вади, ніж бюрократична неспроможність з оформлення відповідних документів. Зокрема дедалі частіше лунають застереження фахівців щодо ефективності чинної політики стосовно запобігання поширенню ВІЛ. Інформація про нездатність профільних міністерств підготувати документи для отримання фінансової допомоги свідчить, можливо, про відсутність бачення дієвих засобів боротьби проти страшного захворювання. За всі попередні роки найбільш поширеними напрямами так званої "боротьби з ВІЛ" були три. Це програма лояльності та толерантності до хворих на СНІД, пропаганда "безпечного сексу" з презервативом і розповсюдження безкоштовних одноразових шприців серед наркоманів. Сьогодні в усіх медичних закладах України посіла чільне місце наочна агітація контрацептивів та пропаганда того, що ВІЛ не варто боятися, адже він передається лише через брудні шприци та "незахищені" статеві стосунки. Слід визнати, що на мою думку, така політика держави в більшій мірі стимулювала, аніж перешкоджала поширенню ВІЛ. Наслідок є очевидним – динаміка зростання кількості хворих на імунодефіцит лякає своїми темпами. Радіти від цього можуть лише компанії з виробництва препаратів хіміотерапії, що гарантовано отримують прибутки, незалежно від світових економічних криз.
Отже, для вирішення зазначеної проблеми необхідно здійснити переоцінку набутого за останні два десятиліття досвіду та розробити принципово нові підходи до боротьби зі страшною хворобою. Це має бути комплексна кампанія, спрямована не тільки на застереження захворювань на СНІД, але й одночасно – на подолання таких хвороб, як туберкульоз, хламідіоз та гепатит-С, поширення яких в Україні, на думку медиків, вже давно несе ознаки епідемії. Тому, профільним міністерствам потрібен не час для підготовки документів –потрібна політична воля сказати правду, визнати помилки та розробити дієву програму з унеможливлення поширення згаданих хвороб в сучасних умовах.
За матеріалами видавничого дому “Комерсант", вл. інф.
Звичайно, добре не драматизувати ситуацію. Ну, так, нічого страшного, подамо наступного року… Краще «зайвий раз не висовуватись», як зазначив професійний експерт Павло Скала з Альянсу АНТИСНІД… Ну, так, звичайно «у нас не визначений статус благодійного вантажу» і є мито на нього… А ще величезні маємо перешкоди, як зазначила директор Центру соціальних служб дітей, сім’ї та молоді… Ціна ж цьому — додаткові страждання та повільна смерть. Але, що тут страшного: одна смерть туди, друга сюди. Ця ж "цільова аудиторія" не прийде під стіни Кабміну, не напише гнівних звернень. Просто ці діти тихо будуть вмирати і терпіти біль, доки хтось не може зустрітись і погодити власні шлункові інтереси, а інші не хочуть вилазити з власних "шаф", бо "Волга впадає в Каспійське море… як би чого не вийшло".
Констатуючи нагальність вирішення проблеми поширення ВІЛ в Україні необхідно зазначити, що питання державної політики у даній сфері має значно глибші вади, ніж бюрократична неспроможність з оформлення відповідних документів. Зокрема дедалі частіше лунають застереження фахівців щодо ефективності чинної політики стосовно запобігання поширенню ВІЛ. Інформація про нездатність профільних міністерств підготувати документи для отримання фінансової допомоги свідчить, можливо, про відсутність бачення дієвих засобів боротьби проти страшного захворювання. За всі попередні роки найбільш поширеними напрямами так званої "боротьби з ВІЛ" були три. Це програма лояльності та толерантності до хворих на СНІД, пропаганда "безпечного сексу" з презервативом і розповсюдження безкоштовних одноразових шприців серед наркоманів. Сьогодні в усіх медичних закладах України посіла чільне місце наочна агітація контрацептивів та пропаганда того, що ВІЛ не варто боятися, адже він передається лише через брудні шприци та "незахищені" статеві стосунки. Слід визнати, що на мою думку, така політика держави в більшій мірі стимулювала, аніж перешкоджала поширенню ВІЛ. Наслідок є очевидним – динаміка зростання кількості хворих на імунодефіцит лякає своїми темпами. Радіти від цього можуть лише компанії з виробництва препаратів хіміотерапії, що гарантовано отримують прибутки, незалежно від світових економічних криз.
