Інтелектуальну планку під час II Громадянського лекторію, який відбувся у Національній історичній бібліотеці (до речі, знаходиться у знаковому місці — на території Києво-Печерської Лаври), високо тримали кращі українські, дехто зі світовим ім’ям, експерти: історик і публіцист Ілля Афанасьєв, філософ Сергій Дацюк, філософ Андрій Єрмолаєв, журналіст, в’язень сумління Руслан Коцаба, філософ Михайло Мінаков, історик і політолог Денис Пілаш, історик, екс-директор Інституту національної пам’яті Валерій Солдатенко. Читайте огляд події.
Історія — це людський простір. А людина складна і суперечлива. Тому й історія складна і суперечлива. Тому в історії немає і не може бути «сакральних тем». Усі теми відкриті й складні. Іншими словами, або все зрозуміло, але ми невільні, або ми вільні, але тоді нічого не визначено остаточно. Чи здатні ми визнати той факт, що ми вільні? Або не здатні?
Без глибокої рефлексії минулого не буває достойного майбутнього. Суспільству безумовно потрібен діалог про уроки минувшини — без маніпуляцій, замовчувань, ярликів і міфів. Беремо — й робимо!
З теплими словами до учасників/ць інтелектуального свята звернувся друг і постійний партнер Студреспубліки, директор видавництва «Саміт-книга» Іван Степурін, який зауважив, що для нього соціально-важливо бути поряд, бо республіканці творять платформу, на якій комунікують кращі мислителі нашої країни та зарубіжжя.
«Хто примушує до мовчання живих і померлих — робить злочин»
Складність і спокуса роботи з політикою пам’яті у тому, що це уявна річ. І складається вона з 3-х елементів: суб’єкт, акт пригадування та об’єкт пам’яті. Проблема в тому, що об’єкт пам’яті — це предмет, який вже не існує. Він не має своєї автономії і повністю залежить від суб’єкта. Суб’єкт актуалізує минуле, роблячи його наявним натепер.
Коли ж ідеться про «колективну пам’ять», то це — метафора справжнього когнітивного процесу пригадування. За цією метафорою приховуються анонімні сили ідеології, що намагаються через колективну пам’ять приписувати певні режими істини. Зазвичай, режими істини, що діють через колективну пам’ять, є консервативними, тобто групують людей через звернення на минуле.
В Україні маємо консервативну ситуацію. Теперішні правлячі групи намагаються встановити ідеологічну монополію держави, спираючись на конструйовану колективну пам’ять. Такі дії порушують ст. 15 Конституції України про свободу від державної ідеології. Ця стаття — важливий урок минулих радянських поколінь, які намагалися попередити нас сьогоднішніх про небезпеки ідеологічної монополії і застерегти від того, щоб її більше ніколи не встановлювали.
За умов консервативного порядку, органи управління пам’яттю стають украй важливими. Так, Інститут пам’яті є вкрай важливим, адже його використовують не для терапевтичної роботи з суспільними травмами, а для ідеологічного управляння населенням. Із 2014-го, коли його владний функціонал було поновлено, Інститут як орган влади фільтрує, контролює та модифікує групову пам’ять.
Усе відбувається в контексті розвитку сконструйованого нами ж українського капіталізму, що схильний до тіні, принципово не розділяє приватний інтерес і публічну політику, ухиляється від балансу гілок влади, фальшує уявлення про спільне благо і заграє з етнонаціоналізмом.
Від звуження простору ідеологічного і політичного плюралізму страждає сама можливість мати продуктивний суспільний діалог/полілог. Дедалі більше груп витісняються з публічної сфери на численні маргінеси. Україна стає дедалі меншою в соціальних і демографічних вимірах…
Вчений наголосив, що професійний історик — це той, хто повертає нам багатоголосся минулого, збагачує нас, живих. Той, хто примушує до мовчання живих і померлих — робить злочин. «Треба відмовитися від монополії на колективну пам’ять, припинити будувати одноманітний світ», — підсумував інтелектуал.
Мусимо подолати трайбалістське самодурство!
Але дійсний формат колективної пам’яті — республіканський, тобто договірний. А значить потрібна комеморація — усуспільнення колективної пам’яті. Для цього мусимо подолати націоналістичне самодурство (проявом чого є, зокрема, т.зв. декомунізація)! Націоналісти придумують історію і спрощують усе.
Через це ми всі загрузли у трайбалістській комеморації, різновидом якої є корпоратократія, котра не дозволяє себе контролювати. На рівні громадянського суспільства ми поки програємо… Протиставити ж самодурству можемо лише мережу, наповнену потужним змістом.
Маніпуляція пам’яттю як політтехнологія
«Участь у Студреспубліці — це насолода, [змога] набратися молодіжної енергетики, бо ви допомагаєте «адекватникам» у наборі додаткових аргументів, створюєте певні проблеми політиканам, показуєте їм, що вони не політики, не державники», — оптимістично підсумовував журналіст.
Критичне знання і мислення не потрібні нікому, крім нас самих
Дослідник наголосив, що політекономічний підхід дозволяє краще розібратися в історичній пам’яті. Навіщо взагалі потрібно про це розмірковувати? — Щоб ламати капіталізм у його сьогоднішній фазі глобального людинотоварного капіталізму, в якому сформувалися нові виробничі сили: медіа-, медико-, комунікаційно- й освітньо-виробничий комплекс. Природа капіталу вела його до розширення матеріальних потреб через кризу мотивацій 60-х рр. і призвела до сучасного розумного капіталізму, який навчився відтворювати людину, яка самоексплуатується.
Історичну пам’ять як умоглядну конструкцію народжують не вчені, а ідеологи для використання найчастіше в політико-ідеологічній сфері. Приміром, навчилися гратися з національними і культурними ідентичностями, «надягаючи» їх на матрицю історії з обов’язковим «золотим віком», із стражданням, подвигом і перемогою, і отримуючи «сучасну людину» з ритуалізованою діяльністю, телевізорами й айпедами.
У цього масового продукту практично повна відсутність критичної свідомості. Навіть апелювання до раціональності часто-густо і в експертів нагадує філософію спекулятивних банальностей… От усім нам доказ: як так сталося, що ми не побачили, як ми можемо знищувати?! Філософ закликає оволодівати критичним знанням і мисленням. І нагадав, що все це нікому, крім нас самих, не потрібно.
Якби не революції — руху вперед би не було
Описуючи панівні наративи, щодо Жовтня в Україні та РФ він зазначив, що вони фактично спрямовані один проти одного, при цьому, що стосується, власне, природи Революції і її причин, рушійних сил — в обох державах або взагалі ігнорують, або не приділяють достатньої уваги соціальним (тобто ключовим) аспектам. Більше того, сучасна українська історіографія намагається дискредитувати лівих і користується вигаданими антиісторичними схемами, що буцімто більшовизм був абсолютно нехарактерним для України, а громадянської війни тут узагалі не було.
Як таке могло бути, коли домінуючою соціальною групою тодішньої України були селяни, і вони підтримували болючий для них соціальний порядок денний, а не якісь ідеологічні конструкти?! І навіщо, самих себе викреслювати з надважливих світових подій (нерідкою для світової науки є позиція, що були 2 революції в історії Всесвіту, які вплинули на весь світопорядок — Велика французька та Жовтнева соціалістична)?
Причини такого стану, на думку Валерія Федоровича, в тому, що відмова від марксистської методології не призвела до появи нової — її замінили кон’юнктурою. Стосовно ж, примітивного, але, на жаль, нині популярного стереотипу, про те, що будь-які революції — це зло, історик підкреслив, що якби не революції, руху вперед і незалежності не було б.
Як нас розділяє пам’ять про Другу світову
Дослідник пропонує так вшановувати славетних предків/инь, щоб не зашкодити своїм сучасникам/цям із іншими поглядами. Враховуючи, що років 20 це розділення буде актуальним, доцільним був би мораторій на державні політики пам’яті, які розділяють. «Інформаційна війна» в такій ситуації — це антиукраїнський акт. Тим більше, що ризик повторення реваншів за Другу світову лише збільшується.
Уперед, незважаючи ні на що!
Завершував Громадянський лекторій із темою-містком у майбутнє «Уроки революцій і контрреволюцій ХХ ст.» історик і політолог Денис Пілаш. Окрім безумовного епохального значення 1917р. слід пам’ятати уроки 1968р., події якого були, за Валлерстайном, другим приходом (після Весни народів 1848р.) Світової революції. Масштабна революційна хвиля пройшлася по всьому світу, а не лише проявилася у відомих подіях «червоного Парижу» і Празької весни. Підсумком стала поява глобального руху «нових лівих». Із іншої сторони — контрреволюційна хвиля проявилася у глобальному неоліберальному повороті. І в цьому контексті важливо, що передчасниками Тетчер і Рейгана були криваві латино-американські диктатури.
На закінчення Павло Вікнянський від імені Студреспубліки подякував Національній історичній бібліотеці України, яка нас гостинно приймала, і вручив її директорці Аллі Скорохватовій подарунки — цінну історичну книгу, звісно, видавництва «Саміт-книга», а також повну підбірку газети прогресивних людей «Нова Республіка».
У чому були практично одностайні доповідачі й учасники/ці II Громадянського лекторію по політиці пам’яті? Що громадянські справи, зокрема справи пам’яті, дискусії про це — то не справа державних комісарів, ідеологів, а необхідності в «інститутах безпам’ятства» — немає. Замість пропаганди та політики безпам’ятства — потрібна деміфологізація, зважені та максимально об’єктивовані політики пам’яті, які шукають не те, що розділяє, а те, що робить нас Людьми.
Важливо зазначити, що альтернатива в Україні є, і це альтернатива зовсім іншої якості людей, які спираються на науково-теоретичні основи і здатні до відповідальності, до інтелектуальної дискусії. Діалог — завше краще, хоч там, де «3 українці — 44 концепції». Політика пам’яті тоді дійсно буде політикою від живих людей і для живих людей.
Пізніше будуть опубліковані стенограми доповідей, а Студреспубліка обов’язково продовжить подальшу роботу з розвитку громадянського суспільства та навернення України на шлях прогресу.
Партнери: Інститут вільної історії (Інститут боротьби з безпам’ятством), Газета прогресивних людей «Нова Республіка», видавництво «Саміт-книга», Журнал соціальної критики «Спільне».
Про ІІ Громадянський лекторій у Києві (2018; свобода слова) 
Про Громадянський лекторій у Києві (2018; інновації та «нова індустріалізація»)
Про І Громадянський лекторій у Києві (2017; політика пам’яті)
Про ІІI Громадянський лекторій у Полтаві (2017; громадянин, громада і держава)
Про I Громадянський лекторій у Києві (2017; свобода слова)
Про ІI Громадянський лекторій у Полтаві (2016; громадянин, громада і держава)
Про І Громадянський лекторій у Полтаві (2015; громадянин, громада і держава)
