Але ті чотири дні змусили поділити час на «до» і «після». І тепер з висоти пройденого і зробленого, раціональніше оцінити те, що відбувалось із нами. Так як для мене це була перша гра, і не маючи ніякого досвіду, я спочатку розгубилась, і не відразу включилась в діяльність. Та відчула хаос, не тільки в думках, але і в душі. Страх від того, що не маю достатніх знань, а володію лише безформною інформацією, від неможливості зв’язати думки з реальною відповідальністю, а не як звикла, з красивою теоретичною мішурою, від неспроможності мислити не шаблонно, і страх від просто жити…і «не бути» в майбутньому..
Бути, чи не бути? Гамлетівське питання, але стояло дуже гостро під час останніх пленумів. Вибір за нами: «не бути» і проживати своє життя, радощі й прикрощі на самоті, безперестанку збагачуючись, щоб віднайти загублене щастя, безцільно марнуючи своє життя, переслідуючи ниці цілі, відчувати постійний страх, приниження від нереалізованих можливостей, талантів або все ж таки «бути» і виокремити в своєму серці нішу для України – гідній країні майбутнього для команди майбутнього! Країні, де цінують за вчинки, а не за зовнішній вигляд, щиро посміхаються частіше, а не насміхаються, де дивляться в вічі і крокують поряд, а не проводжають поглядом в спину і затоптують у грязюку.
Все, що відбувалось там, дуже точно відображало ситуацію, яка склалась в нашій країні зараз — фарисейськість правління, неорганізованість і домінування власних інтересів над загальнокомандними, не бажанням працювати в незнайомій групі, де нема «дружбанів» і «земляків». І це стосувалось всіх разом і кожного окремо, і мене в тому числі. І тепер це стало поштовхом для самовдосконалення і викарбування в душі, таких моральних принципів як відповідальність за свої вчинки, казати правду в вічі, і не підсолоджувати цю пілюлю обманом, ставити перед собою мету і досягати її, і не посилатись на обставини…
Отримала значно більше ніж очікувалось в звичайній конференції- прийняти участь, послухати доповіді, побачити зимові Карпати… Ніколи б не подумала, що змусить мене замислитись над реальністю і зняти рожеві окуляри,які я носила останні двадцять років, відкинути нав’язані стереотипи і будувати своє життя в новій перспективі, зі своїм орієнтиром. Бо в нашій свідомості викарбовано змалечку, як аксіома — ніхто замість нас не буде творити наше майбутнє. Але осягнути її може лише духовно збагачена людина, зі своїм незалежним поглядом і осмисленим досвідом. А спиратися лише на власний досвід замало, тому читайте книжки, спілкуйтесь із успішними людьми і частіше покидайте свою зону комфорту! І тоді ми будемо!
Вже давно минула "ІІІ Зимова Студреспубліка", але той драйв, шалений ритм, безсонні ночі і невловиме відчуття свободи, братерства, енергійний запал буде з нами завжди!
P.S. Все написане вважати лише приватною рефлексією=))
