НОВИНИ
РЕГІОНИ
АР Крим
Вінниця
Волинь
Дніпропетровськ
Донецьк
Закарпаття
Запоріжжя
Івано-Франківськ
Київська обл.
Кіровоград
Луганськ
Львів
Миколаїв
Одеса
Полтава
Рівне
Суми
Тернопіль
Харкiв
Херсон
Хмельницький
Черкаси
Чернівці
Чернігів
м. Cевастополь
м. Київ
Світ
Білорусь
КАТЕГОРІЇ
всі теми
Новини Cтудреспубліки
Новини НДЛМ
Новини ВМГО
Аналітика
 
23-06-2018 / Аналітика /  Україна

«Дорогу осилить той, хто йде»

Цими, всім відомими словами, завершив свій виступ лідер республіканців Павло Вікнянський на конференції «Неоліберальні реформи в Україні: пошук альтернатив», яка була організована журналом «Спільне». Саме ось так, як усе відбулося — звісно, за активної участі республіканціві треба обговорювати альтернативи розвитку, а не як піаряться і розмивають дискусію щодо прогресивного майбутнього поки що рейтингові політикан(к)и-популіст(к)и.

Науков(и)ці, студент(к)и, промислові робітники/ці, політики/еси, профспілкові та квір-активіст(к)и, журналіст(к)и й інші небайдужі громадян(ки)и зібралися 9 червня 2018р. у приміщенні київського культурного простору «Плівка», аби подискутувати про неолібералізм і як його долати. Стислий звіт, хто про що говорив – далі. 

Одна з модераторок чудово окреслила головну мету заходу: «Часто вживаєш термін «неолібералізм», але не завжди можеш пояснити, що маєш на увазі». Конференція була поділена на 3 панелі.

Неолібералізм: світові тенденції та місце України

Перша серія доповідей «Неолібералізм: світові тенденції та місце України» наводила світло наукового аналізу на те, куди неоліберальна політика спрямовує економічний та соціальний розвиток світ-системи й України. Те, що більшість жителів будь-якої країни відчуває на власному бюджеті, є результатом не економічних циклів чи якихось невидимих ринкових сил, а цілеспрямованих дій бізнес- і політичних еліт. Модерувала панель соціальна активістка, учасниця швейних кооперативів Тоня Мельник.

Кандидатка соціологічних наук, наукова співробітниця Інституту соціології НАНУ Віталіна Буткалюк у доповіді «Сучасний світ в жорнах неолібералізму» окреслила загальну картину неоліберальних реформ, підкріпивши її даними про зростання нерівності, наступ на державу загального добробуту в різних куточках світу починаючи з 1980-х рр., а особливо активно у 90-х, після розвалу СРСР. Цей процес супроводжувався абсолютизацією ринкового саморегулювання і зникненням або послабленням політичних партій, здатних мобілізувати на соціальний протест. Треба розуміти, що неолібералізм – це класовий проект.

Вчена підкреслила, що Україна належить до країн, які найбільше постраждали від наступу неолібералізму. На недемократичність неоліберального курсу вказують результати останніх соцопитувань проведених НАН, де від 70 до 90% респондентів висловили незадоволення нинішньою соціально-економічною системою. Буткалюк також зауважила, що Україна поступово у світовій системі перетворюється на сировинну неоколонію.

Ілля Матвєєв, кандидат політичних наук, доцент Північно-західного інституту управління РАНГ, у спічі «Що скоротили, а що ні? Логіка «оптимізації» соціальної сфери в Росії в 2014-2016рр.» зауважив, що політики використовують стратегію скорочення соціальних виплат повільно, а скорочення персоналу в медичній і соціальних сферах – навпаки, дуже швидко. Бо соціальну державу не так просто скоротити, навіть Путін побоюється незадоволення населення, адже в РФ розкол еліт, є загроза Майдану, а авторитарний лідер не розуміє, що може призвести до соціального бунту.

Також експерт підкреслив, що реформи, які зараз проходять в Україні, вже стали реальністю в РФ. Він висловив хвилювання, що зрештою і громадяни України, і Росії дійдуть до такої межі, коли «щоб сходити до лікаря, від чогось треба відмовлятися». Рецепт же відродження економіки — протилежний неолібералізму.

«Наслідки згортання державного сектору в економіці та приватизації», — тема виступу консультанту апарату Верховної Ради України Павла Фролова. Він наголосив: «Від цього літопису грандіозного дерибану української власності може запаморочитися голова: 5/6 економічного потенціалу великої європейської країни було приватизовано менш ніж за $11 млрд або всього лише 13% номінального ВВП України 1990р.». Втрачено 17 млн робочих місць. Одним із прикладів виправданої приватизації названо приватизацію «Криворіжсталі» у 2005р., яка забезпечила 44% усіх доходів від приватизації за весь час.

Треба пам’ятати, що приватизація – не панацея, а всього лише одне з можливих рішень: у розвинутих країнах приватизація і націоналізація чергуються. Держпідприємства є одним із способів вирішення проблемних питань, проте жодної стратегії розвитку держсектору ми наразі не маємо.

Постмайданна влада через залежність від західних партнерів дещо знизила градус махінацій під час приватизаційних аукціонів, але загалом продовжує курс усіх попередніх урядів — на розпродаж ефективних і стратегічно важливих підприємств. Макроекономічна користь від приватизації химерна: держпідприємства виставляються на продаж за безцінь (буває, що за 1 грн), а після придбання новими власниками сплачують мінімальні податки завдяки всім відомим, але поки що непоборним офшорним схемам.

Завершувала першу панель доповідь аспірантки НТТУ КПІ ім. І.Сікорського Оксани Дутчак про неоліберальну антикризову політику та гендерну нерівність в Україні та світі. Експертка зазначила, що з 2014р. у країні втілюється політика жорсткої економії з елементами «шокової терапії», яка призвела до скорочення зайнятості в традиційних «жіночих секторах»: близько 180 тис робочих місць у сферах освіти, медицини, соціальні працівниці тощо. Різниця між середніми зарплатами чоловіків і жінок складає аж 20-25%. У неоліберальному «суспільстві рівних можливостей» жінки залишаються прив’язаними до державної допомоги, тому згортання соціальної сфери (в прихованій формі відсутності індексації) б’є насамперед по «другій статі». Феміністки часто забуваються про економічний контекст, але фемінізм — це і про мінімальну зарплатню, і про прожитковий мінімум.

«Ліва Європа»: колоніальний шаблон, зразок для наслідування чи політичне партнерство?»

Друга панель «Ліва Європа»: колоніальний шаблон, зразок для наслідування чи політичне партнерство?» резонувала з лейтмотивом сучасної української політики — євроінтеграцією. Якщо вступ України до ЄС лишається «уявною лінією, що віддаляється в міру наближення до неї», то інтеграція в ширшому сенсі, безумовно, поглиблюватиметься. Коли кудись інтегруєшся, набагато краще реалістично уявляти, куди ж саме. Модерувала дискусію публіцистка, дослідниця Альона Ляшева.

Політичний філософ і перекладач Андрій Рєпа розповів про історію лівих соціальних рухів у країнах ЄС. Зауважив, що в історії Європи «лівизни» було не менше, ніж у країнах «реального соціалізму». Але зараз європейські ліві стоять перед викликами нової епохи фактичної контрдемократії і, відповідно, необхідністю перезапуску всього лівого політичного флангу. Альтернатива неолібералізму, на думку доповідача, знаходиться між анархізмом і марксизмом, тобто треба завершити стару, ще з ХІХ ст., дискусію між ними.

«Квір-критика неоліберальних процесів у постсоціалістичному регіоні» — тема виступу квір-активістки й антропологині Надії Чушак. Вона розповіла про історію квір-спільноти, а також чому квір-критика є актуальною. Доповідь вона побудувала на досвіді Сербії — країни, схожої в багатьох аспектах на Україну, але майже відсутньої в нашому інформаційному полі. За розвиненого капіталізму зазвичай відбувається легітимізація «нетрадиційної» сексуальності, але лише за умови інкорпорації її до панівного ладу. Вираженням цього є гомонаціоналізм, NGOізація  ЛҐБТ-руху та навіть сама ЛҐБТ-ідентичність — на них і спрямована квір-критика. Для країн, орієнтованих на євроінтеграцію, формальне надання прав ЛҐБТ стає одним із центральних «іспитів на зрілість». Але у відриві від ширшої емансипативної боротьби перемоги ЛҐБТ-спільноти стають пірровими. Дослідниця з цього приводу наголосила, що незважаючи на те, що прем’єркою в Сербії зараз є відкрита лесбійка, яка ходить на Прайди, але при цьому вона проводить неоліберальні реформи, котрі погіршують життя громадян.

Соціолог Володимир Іщенко говорив про стратегії взаємодії українських і західних лівих. Науковець переконаний, що європейські ліві, які існують в умовах ліберальної демократії – для українських не можуть бути зразком. Українські ліві значно слабші: нестабільні — групи існують 3-4 роки і потім розпадаються, практично відсутні у медіях; слабкі й профспілки. Нам потрібен латиноамериканський досвід лівих, які розгортали свою діяльність в умовах олігархічних режимів і насильства ультраправих парамілітарних формувань. Для початку варто тверезо проаналізувати події 2013-14рр. і різним групам консолідуватися навколо захисту прав людини.

 

 

 

 

 

Засновник «СД Платформи», аспірант Богдан Ференс зауважив, що для лівих важливо навчитися перекладати те розумне, що звучить, приміром, на цій конференції, на мову, зрозумілу пересічному громадянину.

Таша Ломоносова, редакторка видання «Політична критика», переконана, що зразком для наслідування мають стати не рухи чи політичні об`єднання в Європі, а конкретні практики — чи то успішної політичної мобілізації, як-от польський рух «Чорного протесту», чи то соціальні ініціативи та реформи, як-от скасування плати за проїзд у містах Естонії. Треба викривати процеси 1990-х — поч. 2000-х у Центральній Європі, коли там відбувалась така сама неолібералізація ззовні, як зараз в Україні: ми можемо показувати до чого призвели медичні реформи в Польщі та Румунії чи пенсійні реформи в Угорщині, Словаччині, Польщі.

Неолібералізм і трудове питання

Остання секція «Методи спротиву неолібералізму й формування альтернатив» складалася з 2-х підпанелей, модерував її економіст Олександр Антонюк. Говорили про трудові питання, політизацію та можливості проявлення немейнстримових позицій у медіях.

Аня Оксютович, координаторка українського відділення міжнародної організації «Працююча християнська молодь», говорила про відстоювання прав трудящих на прикладі швачок, «мовчазних» (у медіапросторі) виробниць елітарного одягу. Окрім надзвичайно низької зарплатні, €94 на місяць, робочий день цих працівниць ненормований, не відповідає стандартам і санітарним нормам. Жінки не можуть звільнитися, бо йти просто нікуди, а тут хоча б є щомісячний мізер, також вони й гадки не мають, як можна захистити свої права, дехто й не знає про те, чи є у них профспілка і чи сплачують вони внески.

Детальніше про потенціал профспілок для опору неоліберальним заходам на рівні підприємств розповів голова Криворізької організації Незалежної профспілки гірників України Юрій Самойлов. Кривий Ріг подає унікальні за вітчизняними мірками приклади успішної боротьби за кращі умови праці металургів і гірників. Робітники найбільшого заводу країни «АрселорМіттал» зараз особливо активно страйкують, адже опинилися в такому становищі, що відступати далі нема куди: «Або тут будемо вирішувати питання по зарплаті, або виїжджаємо до Польщі». І це не унікальне явище, а загальноукраїнська проблема — результат багаторічного наступу великого капіталу, що досягає вже якихось критичних рубежів і викликає контрдії найманих працівників: «На основі «Арселору» можна судити про майбутні події в усій Україні».

Фахівець із трудового права Денис Новіков говорив на тему: «Дерегуляція трудових відносин та атомізація робітників. На його думку, наявна вічна напівреформованість трудового законодавства на практиці вигідна для великого бізнесу й політиків — «у каламутній воді ловлять рибку». Але й для організованої праці існує дуже широке поле легальної боротьби: «Прав у нас нереальна кількість». Проблема у вкрай низькій юридичній грамотності (держава всіляко уникає популяризації цієї галузі права) та відсутності інституцій, за допомогою яких робітники могли б реалізувати свої права.

Політичний спротив неолібералізму: інший світ можливий!

Про 20-річний досвід найбільшої молодіжної громадської програми країни – Студреспубліки, однойменного громадського руху, створеного на її базі, та їхнього політичного авангарду — Партії «Республіка», участь у місцевих виборах без будь-якого олігархічного чи зовнішнього фінансування, розвиток активістської мережі, створення прогресивної аналітичної газети «Нова Республіка» розповів лідер республіканців Павло Вікнянський під час доповіді на тему: «Досвід спротиву неолібералізму в місцевих низових громадських ініціативах».

Вікнянський поділився деякими лайфхаками ефективної роботи в складних умовах нинішньої України, якій притаманні постправда і медіакратія, «фасадна демократія»; тотальна продажність «всього і вся»; цинічність громадсько-політичної сфери; зрада і понти – не виключення, а правило в цьому середовищі, незалежно від ідеології чи партійності; пустота і беззмістовність, надцинізм, егоїзм і слабкість лідерів/ок тощо. З цього приводу лідер республіканців процитував італійського філософа і політика Антоніо Ґрамші: «Я — песиміст за своїми спостереженнями, але оптиміст за своїми діями». Соціологія ж чітко показує, що наша країна вагітна великим ліво-демократичним проектом, проте треба не забувати, що «не соціологія рухає людину, а людина рухає соціологію».

Для реальних політичних змін, як наголосив Вікнянський, потрібна не просто політизація соціального контексту, а партизація, бо розпорошеними, хоч часто і корисними, потрібними суспільству, діями прогресивні люди запропонувати альтернативний шлях розвитку не зможуть. Не кажучи вже про взяття реальної відповідальності за його втілення. Британський лівий соціальний теоретик Марк Фішер писав, що «якщо у вас немає чогось на кшталт партійної структури, то у вас немає інституційної пам’яті, і ви, в підсумку, просто повторюєте одні й ті самі помилки знову і знову».

«Ми повинні створити власний лівий, автентичний продукт, щоб потім до нас їхали і вивчали досвід, ми повинні запропонувати світу оригінальний, унікальний шлях модернізації по-українськи. Потрібен соціальний «антилуддизм», бути сміливішими в експериментах і пошуку. Потрібно набагато більше довіри та солідарності, з ентузіазмом і без деструктиву долучатися до ініціатив один одного, різних активістських середовищ, разом братися  за теми, табуйовані для мейнстримних політсил — зокрема, наступ на свободи та права людини, політичні репресії в Україні. Отже, вперед!», — фіналізував доповідач.

Як проштовхнути альтернативну думку до медій

Фінальна підпанель мала тему «Методи формування альтернатив» і стосувалися того, як ліва інтелігенція може протистояти натиску неолібералізму на своєму робочому місці — в експертній раді, на телестудії, в інтернеті.

Директорка Центру соціальних і трудових досліджень Ніна Потарська розповіла, як міжнародні організації можуть допомогти в захисті соціальних прав. Представники/ці міжнародних інституцій хоч і назагал дотримуються неоліберальної ідеології, є помітно адекватнішими, ніж доморощені «шокові терапевт(к)и». Так, експерт(к)и, які працюють в Міжнародному валютному фонді, самі визнають: «Немає жодної країни, якій би на практиці допоміг МВФ». Авторитетна для українських чиновників/ць західна критика може допомогти остудити їхній ультрареформаторський пил. Самі ж транснаціональні бюрократ(к)и тяжіють до спілкування з незалежними експертами, адже «українські чиновники/ці завжди з усім згодні», а ліві фахівці/чині можуть запропонувати більш реалістичну та нюансовану картину.

«Про важливість медіаактивізму і реалії роботи низового медіа» розповідала редакторка медіапроекту Vector:media Діна Артеменко. Вона наголосила, що потрібно розбудовувати власні, суто ліві, незалежні від великого бізнесу ЗМІ, які будуть базуватися на медіактивізмі, висвітлення подій із власною позицію, відкритою до критики, не лише в робочий час, а і поза ним.

Питання, як перетворити культурний капітал, яким володіє ліва інтелігенція, на політичний, далі розвинув політолог Олексій Якубін. Експерт зауважив, що мейнстримні медії в Україні (порівняємо з такою собі «формочкою з кутами») збиткові, отже утримуються олігархами, які зацікавлені в інтересі аудиторії, тобто в «кутах». Відповідно в ці «кути» можна потрапити. Медії потребують іншої мови – і ми повинні її давати, щоб просувати власний порядок денний. Стосовно ж медійного коментування ходу «дереформ», як влучно висловився науковець, то «коли говорять, що все добре — це не дає ефекту реальності; і коли кажуть, що все погано — це не дає ефекту реальності».

Журналістка й органайзерка ГО «Соціальний рух» Анна Сарапіон розказала про успішний кейс боротьби громади проти приватизації київського стадіону «Старт». Одні з головних інгредієнтів успішної кампанії — раціональний розрахунок і стратегічне планування. Водночас, не менш важливим є безпосередній людський контакт: «Ми робили компоти й лимонади, один одного пригощали і поміж тим обговорювали подальші заходи». Цей вимір лівого активізму не варто відсувати на задній план, адже альтернативою капіталізму має бути більш гуманістичне суспільство.

Хотілося б вірити, що цією інтелектуальною дискусією учасники/ці конференції не лише збагатилися новими знаннями та ще більшою енергією до змін, але й зробили крок назустріч більшій довірі й ефективнішому спільному спротиву демодернізації України. Інакший світ можливий, але, як у своєму виступі доречно процитував Євангеліє Павло Вікнянський: «Дорогу осилить той, хто йде».






Автор: Вл. інф., за матеріалом Максима Казакова «Неоліберальні реформи в Україні: репортаж з конференції»

 
Рейтинг@Mail.ru