Асоціація шкіл політичних досліджень при Раді Європи спільно з Громадянською школою політичних досліджень м. Салоніки за участі низки інших громадських організацій і державних установ 1-5 жовтня 2018р. здійснила захід підвищеної потужності. Більшість слухачів/ок пройшли особливо ретельний відбір, набувши попередньо досвід участі у схожих семінарах в інших європейських містах. Переміщення центрів тяжіння, влади — зі звичних місць до нових. Втрата й набуття довіри — до співгромадян/ок, медіа, уряду. Права й обов’язки журналіста у вирі «гібридних воєн» і «фальшивих новин». Громадянство. Громадянськість. Громадянська просвіта. Це було предметом обговорення, осмислення, опанування на семінарі – збагачуйтеся знаннями й ви.
Місто Салоніки та прилеглі до нього землі — це священне місце для сотень мільйонів людей. Для когось це, насамперед, батьківщина славетних творців східнослов’янської писемності, Кирила та Мефодія. Для когось — місто святого Дмитра Солунського. Для когось — регіон, який дав світу Арістотеля. Для когось — місце народження Мустафи Кемаля Ататюрка. А в когось — асоціації зі Салонікським фронтом, греко-турецькими, греко-слов’янськими конфліктами, зі сучасними страйками, бурхливими вуличними протестами. Чи просто з давньогрецькою цивілізацію, яка поставила більшість засадничих філософських питань і… навіть встигла дати більшість із відомих відповідей.
І, хоча на семінарі зібралися люди, у яких більше спільного між собою, ніж зі «середньостатистичними» жителями їхніх країн, чималим було розмаїття інтерпретацій, підходів до вирішення поставлених організатор(к)ами й спікер(к)ами завдань. 5 днів на семінарі дискутували, сперечалися, шукали відповіді на численні питання: «Що таке відповідальне громадянство?», «Як виховати громадянське середовище?», «Які реформи необхідні, аби відродити активну громадянську участь?», «Якими ключами відчиняються двері свободи, гідності?» тощо. Засновниця Школи, відома громадська діячка Лєна Немировська та команда її колег і колежанок знайшли можливість зібрати разом на священній грецькій землі понад два десятки непересічних інтелектуалів/ок. Серед цих експертів/ок-спікерів/ок були громадяни Великої Британії, Греції, Литви, Норвегії, РФ, США, Туреччини, ФРН, Швеції.
Міграція сили
Вже в перший день семінару представник Директорату політичного планування Ради Європи Майкл Реммерт і голова Шведського інституту зовнішньої політики, член Королівської академії наук Швеції, колишній Виконавчий директор Нобелівського фонду Міхаель Сульман окреслили виклики, які стоять перед Європою, а відтак і перед усім світом. ВНП усіх країн-членів ЄС разом перевищує ВНП Росії у цілих 10 разів, сягаючи 1/5 ВНП всього світу — але ця вражаюча частка ЄС буде знижуватися, бо економіка багатьох країн за межами ЄС зростає швидше за європейські темпи. Пересічні українці, а надто типові прихильники/ці «європейського вибору», рідко замислюються над тим, скільки та які виклики стоять перед Євросоюзом. А варто. «Попереджений — отже, озброєний»:
- еміграція, хвиля біженців (1 млн у Німеччині);
- конфлікти в єврозоні між слабкими та сильними економіками;
- кліматичні проблеми, зокрема, парниковий ефект;
- безпека, конфлікти на Сході, протистояння між Заходом і Сходом;
- прийняття рішень про санкції;
- проблеми міжнародної торгівлі, в т.ч. наслідки торгової війни між Китаєм і США;
- складні бюджетні перспективи на 2021-2027рр.;
- питання членства, Брекзіт.
Вихід Великої Британії зі складу ЄС означає зменшення бюджету Євросоюзу на 16%, а населення — на 13%. За спостереженням інтелектуала, за останні 10 років керівництво ЄС зробило багато кроків для гідної відсічі цим викликам. Макрон, наприклад, активно просував концепцію та відповідний слоган «Європа, яка захищає». Здійснюється підготовка ґрунту для створення об’єднаних європейських збройних сил. Та дедалі більше, протягом останніх 10 років, ЄСівське кермо перебирає на себе Берлін, натомість французька дипломатія за своїм впливом стала блідою тінню власного славетного минулого. Німці позбавилися потужного післявоєнного почуття провини, вже значно менше бояться демонструвати лідерські амбіції, відчувають відповідальність за цілісність «конструкції». Щоправда, зворотною стороною цієї медалі є поширення антисемітизму й, ширше, неонацизму в Німеччині, а за її межами — зростання старих фобій європейців по відношенню до країни-ініціатора двох світових воєн. Із усіма цими викликами треба давати раду.
Предметом розгляду в доповідях Деспіни Сірі, директорки Громадянської школи політичних досліджень (м. Салоніки) та Катерини Демінцевої з Вищої школи економіки стала тотальна міграція. Республіканці дуже часто на Громадянських лекторіях, під час оргдіяльнісних ігор розглядають питання масового виїзду населення за кордон, особливо серед молоді та працюючих людей. Російська дослідниця розкрила у своїй доповіді аспекти пострадянської міграції: зокрема, необхідність політики інтеграції, зосереджені зусиль влади на забезпечення умов для дітей мігрантів, залучення ЗМІ до цього питання.
Проблема мігрантів є не лише об’єктивно економічною, але й, у значній мірі, надуманою, суб’єктивною, продуктом стереотипів, фобій частини населення, продуктом пропаганди. Ефект пропаганди ворожості до деяких груп іммігрантів, яка мала місце в РФ до 2014р., був у значній мірі нейтралізований, на думку п. Демінцевої, зосередженням російської пропагандистської машини на дискредитації України та Заходу в 2014р.: через це, думка більшості людей стосовно традиційних об’єктів негативного ставлення — кавказьких і таджицьких мігрантів, покращилася.
Жива робота – стабільне суспільство
Пйотр Швітальський, посол ЄС у Вірменії, назвав великим викликом соціально-політичну модель Китаю: поєднання недемократичної влади (монопольної партії) з чудовими темпами економічного зростання і відносно високим рівнем життя населення. Країна на чолі з комуністами — й економічно успішна! То чи варто дивуватися, що навіть у багатих США, за дослідженням громадської думки, лише 55% населення вважають демократичний лад найкращим для себе, а 20% хочуть, щоб у їхній країні був той чи інший вид диктатури? Та й слово «лібералізм», за всіх національних особливостей його тлумачення, набуло негативного забарвлення не лише у РФ, але й у США та Західній Європі. Втім, дипломат звернув увагу присутніх на те, що, в разі економічної кризи, демократичний режим має більше шансів устояти, ніж антидемократичний, для останнього економічна криза є смертельною загрозою.
Ще одна проблема, з точки зору посла: вперше за багато років у країнах ЄС люди, в більшості, не вірять, що їхні діти будуть жити краще за них, і з цією зневірою пов’язане поширення ірраціоналізму, домодерних практик, як-от відмова багатьох людей від вакцинації, наприклад.
Британський історик Джеффрі Хоскінг, серед численних проблем, назвав і ту, яка призвела, зокрема, до Брекзіту: чимало людей піддаються популістській риториці, тому що втратили стабільну роботу в живому колективі, який характерний для заводів і фабрик. А віртуальне спілкування не замінює живого. Тому й відмирають профспілки.
Перший віце-президент російського Центру політичних технологій Олексій Макаркін у своїй презентації зобразив тенденцію зниження інтересу громадськості до зовнішньої та внутрішньої політики, причому це не супроводжується радикальним засудженням такої політики. Тобто люди відчувають, що щось їх не влаштовує, що добре було би щось змінити, але на пропозиції щось змінювати вони не реагують. Яскравим прикладом є нова російська пенсійна реформа.
Довіра в добу віроломства
Далі слово мав авторитетний турецький мислитель, президент Всесвітньої академії громадянськості Хакан Алтинай, котрий нагадав стародавню китайську мудрість, яка приписується Конфуцію: «Їжа важливіша за безпеку, але довіра — ще важливіша».
Григорій Юдін, філософ, професор «Шанінки» звернув увагу на знакову шаблонну фразу політиків-популістів: «Я не політик, але…» Поширення такого позиціонування, демонстративного буцімто-дистанціювання політиків від політики, є симптомом масової недовіри російського електорату до політиків як категорії. Додамо, що, судячи з рейтингів українських кандидатів/ок у Президенти, в Україні та ж ситуація. Юдін нагадав також про спостереження: у більшості випадків, довжина тексту ділового контракту зворотно пропорційна рівню довіри між контрагентами. Замінником довірчих відносин часто виступає мафія, вона торгує довірою за клановим, вузькогруповим принципом. Це партикулярна довіра. І, продовжує Юдін, рівень розвитку економіки, як правило, вищий у тих регіонах, де вищий рівень довіри до незнайомих людей.
У зв’язку зі згаданою кризою довіри, падає в багатьох країнах і громадянська участь у виборах. Найбільше ця участь знижується в бідніших країнах. Саме там бракує того, що експерт вважає основою для громадянської участі: 1) відчуття спільної справи (інтересу); 2) віри у здатність вплинути на ситуацію.
Аналізуючи класичний твір Томаса Гоббса «Левіафан», Юдін підкреслює: «Чим сильніше в суспільстві між людьми недовіра і атомізація (індивідуалізація), тим сильніше центральна влада, і навпаки. Утім, атомізоване суспільство не лише посилює центральну владу, але й здатне дуже швидко висунути успішного узурпатора, бо швидко мобілізується, як правило, популістами.
Журналіст і громадянин: 2 в 1?
Роман Шлейнов російський журналіст-розслідувач, що представляв на форумі Organized Crime and Corruption Reporting Project (OCCRP) повідомив, що, на його думку, методи і прийоми російських і українських спецслужб є однаковими, жодна з них не викликає в нього довіру. Він констатував, що довіра між владою та журналіст(к)ами в РФ нині — десь на нульовому рівні. Шлейнов особливо зацікавив українську частину аудиторії, адже в його доповіді фігурували скандальні «Панамські документи» та «Справа про вбивство Бабченка». На запитання київського вченого та публіциста газети прогресивних людей «Нова Республіка» Іллі Афанасьєва про динаміку співпраці між російськими й українськими розслідувач(к)ами зловживань влади обох країн, журналіст відповів, що така співпраця в інтересах обох народів іде дуже активно. Як, до речі, жвавим є й спільний українсько-російський бізнес між певними високопосадов(и)цями та впливовими бізнесменами/вумен…
Розповідаючи про те, як змінилося життя російських журналістів/ок після «Панамських документів», розслідувач торкнувся проблем, надактуальних і для України також: цензури, мови ворожнечі, свободи слова. Лідерка Харківської Студреспубліки Марія Корабельнікова запитала доповідача про причини самоцензури журналістів/ок, про те, якими є інструменти боротьби з цим явищем, і почула від нього доволі сумну відповідь: «Дуже часто питання самоцензури є питанням не самоцензури, а безпеки всього видавництва або каналу. Якщо мова йде про випуск чесного матеріалу та подальше існування медіа, то вибір більшості очевидний».
Цікавою для журналістів/ок – слухачів/ок семінару була також думка спікера про його принцип використання інформації, отриманої від респондента за умови «не під запис». Він вважає, що журналіст має право на оприлюднення таких доказів, якщо це дуже важливо для суспільства. Але доказів, а не домислів.
Також цікаво було ознайомитися з його позицією, у зв’язку з хвилею дискусій навколо підтримки-непідтримки журналіст(к)ами російських спецслужб у «справі Скрипалів». Предмет цієї дискусії добре знайомий українським медійникам/цям: чи має журналіст/ка бути насамперед громадянином-патріотом у тому тлумаченні, яке передбачає допомагати «нашим розвідникам/цям, бійцям/чиням» за будь-яку ціну, будь-якими засобами, в т.ч. і брехнею? Чи має, навпаки, дотримуватися насамперед журналістських стандартів, тобто зберігати об’єктивність, попри війну? І чи варто забороняти медіа, які займаються брехливою пропагандою? Петро Шлейнов вважає, що аудиторія сама має вирішувати, кого читати/слухати, хто є журналістом/кою, а хто не є.
Крістін Скаре Огерет із факультету журналістики й теорії масових комунікацій у норвезькому Oslo Metropolitan University, зауважила, що термін fake news стає токсичним, через часте вживання його Трампом. Тому професорка пропонує віддавати перевагу терміну false news. Доповідачка повідомила важливий критерій, за яким слід відрізняти false news від інших видів невірної інформації: прагнення ввести в оману. Адже від фактичних помилок ніхто не застрахований. Зі сумом констатуючи, що навіть авторитетні, солідні ЗМІ нині інколи розміщають фальшиві новини, Огерет бачить і позитивний наслідок такої кризи: останнім часом більше людей виявляють готовність платити за достовірну інформацію, даючи шанс новим, правдивим медіям, чесному експертному інформуванню.
Цінності матеріальні й нематеріальні
Стелла Цані, почесна професорка Афінського університету економіки й бізнесу, порушила питання про економічну перспективу ресурсного благополуччя, акцентувала на управлінні багатством ресурсів і залученні громадян до управління природніми ресурсами. В ході дискусії експертка навела цікаву тенденцію: країни, наділені природними ресурсами, мають поганий економічний сценарій, а країни, які не мають такого природного забезпечення, є успішнішими, прогресивнішими та розвиненішими. Однією з причин є т.зв. «Голландська хвороба»: коли успішно розвивається один сектор економіки, він створює надто дорогі умови для експорту з інших секторів, інша причина — недостатня участь народу у розвитку й збагаченні країни. Доволі цікавим інструментом є громадянська участь, механізм задіяння суспільства в управлінні. Науковиця навела кейс суверенних фондів, фінансові активи яких включають дорогоцінні метали, нафту й ін.
У ході круглого столу «Універсальні цінності», розподіливши учасників/ць на робочі групи, російський політолог Олександр Шмельов і засновник The LifeLore Institute, співзасновник The Academy of Oratory Леон Конрад (Велика Британія) організували, як завжди, жваву дискусію про універсальні цінності.
Громадянськість на лезі бритви. Що робити?
Глибокий полілог тривав. Доцентка Вищої школи економіки із Санкт-Петербурга Елла Панеях зазначила, що вбачає позитивну тенденцію в поширенні серед росіян науково-популярної літератури з психології, у прагненні до самовдосконалення. В Росії деградує держава, натомість модернізується суспільство.
Андрій Захаров, редактор журналу «Недоторканий запас», екс-депутат Держдуми, модератор семінару, говорячи про середовище сумлінних експертів/ок, інтелектуальну частину громадянських активістів/ок, діячів/ок громадянської просвіти, висловив слушну думку: це середовище в сучасному надскладному світі не може надійно передбачити майбутнє, проте, розмовляючи, обговорюючи, воно готується до того, щоб краще впоратися з майбутнім у момент його настання, ніж вдавалося впоратися з його настанням у минулому.
Як бути, коли громадяни буквально бояться референдумів? Як залучити громадськість до участі в роботі справжнього громадянського суспільства, замість кухонного базікання?
Деякі з тих, кого свого часу вдалося просвітити, успішно займаються правозахисною діяльністю. Керівник міжнародної правозахисної організації «Агора» Павло Чіков продемонстрував статистику звернень до Європейського суду з прав людини. Виявилося, тих звернень дуже багато. На думку юриста «олдскульні», давно (ще з радянських часів) відомі правозахисні організації нині стали відставати від новопосталих, а от новачки демонструють неабиякі успіхи. Серед таких лідерів він назвав організацію «Русь сидящая». А доказом можливості суттєвого системного впливу правозахисників/ць на державу, також і доказом плідності співпраці з західними правозахисними структурами, стала, на його думку, декриміналізація ст. 282 Кримінального кодексу РФ (цю статтю широко використовували як інструмент жорстких репресій по відношенню до опозиціонерів/ок). Ця декриміналізація, за Чіковим, — прямий наслідок рішень ЄСПЛ.
До речі, оригінальним і приємним завершенням однієї із сесій стало колективне відвідування постійної великої виставки сучасного мистецтва ХХ ст. із багатющою колекцією російського авангарду 1910-1920рр., великою добіркою плакатів, листівок та інших художніх інструментів наочної політичної агітації.
Німецько-французька історикиня, професорка Ютта Шеррер висловилася щодо методів проведення т.зв. декомунізації: треба здійснювати її тільки демократично, через освіту, а не через різкі заборони. На запитання Іллі Афанасьєва про те, яким чином держава має регулювати роботу істориків/инь, дослідниця відповіла категорично: не втручатися. Держава має лише забезпечувати умови для збереження цінних артефактів минулого, але не повинна регулювати діяльність історичних організацій та окремих дослідників/ць.
Американка Сандра Даймонд, викладачка громадянської просвіти, виконуюча директорка Citizenship Education Clearing House, поділилася кейсами виховання культури участі у молоді США. Однією з ключових позицій для виховання активного громадянина у них є методологія участі у виборах. Із раннього дитинства, спочатку це реалізується на прикладі улюблених спортсменів/ок чи «зірок», майбутніх громадян привчають бути в курсі подій і нести відповідальність за тих, кого вони обирають, контролювати та критикувати діяльність обранців/иць у подальшому. В особистому спілкуванні Марія Корабельнікова поділилася з експерткою досвідом Студреспубліки щодо залучення молоді до моделювання країни та виборів. Виявилось, що багато в чому наші методики перегукуються.
Слово взяв дипломат Пйотр Швітальський, який раніше вже мав цілу доповідь – щоб повідомити, що зберігає оптимізм. Європа, на його думку, заново створить себе, і знову на суто демократичних засадах, пройшовши через смугу популізму. При цьому, концепція громадянства як традиційного citizenship національних держав має бути змінена на користь концепції netizenship — мережевої громадянськості, адже зростає невдоволення людей асиметрією відносин «людина – держава», в людини надто багато відбирають без справедливої компенсації. Ще одна порада посла: зосереджуватися на проблемах власної країни, а не сусіда, яким би впливовим не здавався він вам. Порада, дуже актуальна для України, де поняття патріотизму давно вже підмінене в діяльності тисяч т.зв. «патріотів/ок», яка зводиться, переважно, до зловтішання недоліками (в значній мірі й вигаданими) Росії. Так само, як актуальна вона, звісно, й для таких само «патріотів/ок» у РФ, які так само віддають перевагу реальним і вигаданим недолікам інших країн, а не аналізу своїх, не вдосконаленню власної країни.
Життя – це коли спільно!
Несподівано швидко настав час підбивати підсумки, завершувати семінар. У заключному слові Лєна Немировська підштовхнула учасників/ць до думки, що інакше майбутнє, мирне, прекрасне, для всіх полягає у висоті людської гідності та громадянської участі. Саме вона, ця участь, несе успіх демократії, свободі й миру.
Грецький тиждень республіканців добіг кінця, поклавши початок новим проектам, які обов’язково розпочнуться після повернення до рідної, прекрасної країни (і дуже хворої держави), — до України. Треба надзвичайно багато та, головне, компетентно працювати, з правильним, точним спрямовуванням і поєднанням інтелекту й сміливості, аби Україна стала прогресивною і квітучою!