«Мы отказались от благородства в обмен на деньги»
Д.Джангіров, з виступу перед політтехнологами на Всеукраїнському політичному форумі «Вибори-2012»
23 березня 2012 року, Київ
.jpg)
Моє завдання в цьому тексті доволі просте – повернути первісне значення забутим поняттям. Уникаючи моралізаторства, хочу запропонувати власні роздуми, породжені складною ситуацією, в якій ми опинилися.
Частина 1. Республіка благородних та глитаїв
Частина 2. Соціальне глитайство
Благородство як основа республіки
Держава будується на силі та примусі, а республіка тримається на благородстві. Благородство є дієва віра в існування загального блага як окремого від приватних благ та не менш ефективного, ніж вони. Благородство означає також персональне творення загального блага безвідносно до того чи творить його ще хтось і чи є за це якась винагорода. Благородство не має жодних матеріальних засновків, і всі спроби виправдати його розумним егоїзмом є невдалими, оскільки благородство твориться не для власного зиску чи задоволення, а з яких-небудь ідеальних причин.
Благородство, що стало нормою громади, є громадянська доблесть. За режиму республіки громадянська доблесть є головною ознакою політики та головною якістю публічного політика. Публічний політик в такому суспільстві після втрати честі через який-небудь неблагородний вчинок, тим більше, якщо він став відомий громадськості, іде у відставку. Суспільства, які допускають до влади людей без громадянської доблесті, тобто людей неблагородних, позбуваються режиму республіки і дуже швидко деградують.
Благородний це не просто той, хто породжує благо, а той, хто породжує благо за будь-яких умов, навіть тоді, коли суспільство, стає аморальним, опиняється на межі виживання і коли благородство пов’язане з небезпекою для життя самого благородного. Благородний не обов’язково злидень чи бідний. Благородний може бути доволі забезпеченою людиною. Просто благородний це той, чи мотивації не пов’язані з особистою вигодою, з жадобою до грошей, влади чи слави.
В первісному розумінні благородство означає походження від благого (шляхетного) роду. В похідному від цього розумінні, яке народжується вже пізніше, благородство є орієнтацією діяльності на творення блага. Якщо початково благородним був той, хто походить від шляхетного роду, то потім благородним міг бути будь-хто, хто вчиняв благородно.
Дуже часто благородство розглядають за його походженням, а не через спосіб існування в суспільстві зі сталою суспільною угодою. Розуміння походження благородства є доволі прагматичним. Тобто благородним може бути лише забезпечений, а не бідний чи злиденний. В цьому сенсі за Конрадом Лоренцом благородство в нелегітимній діяльності походить з надлишків, а надлишки породжуються грабунком. Благородне лицарство походить з розбійних та піратських банд, які і творять кодекси честі. Водночас походження благородства не є його суттю.
Суть благородства проявляється тільки всередині республіки, коли воно може становити цінність не якихось окремих прошарків, а всього суспільства. Проблема благородства зазвичай виникає в двох ситуаціях: 1) коли про благородство думає неблагородний; 2) коли справжнє благородство стає маргінальним, і слугує лише обмеженням злочинів як домінуючий дискурс покидьків. Для благородного проблеми благородства не існує, він інтуїтивно розуміє, що це таке.
Благородство, яке стає цінністю суспільства, повсякчас набуває організованого характеру у вигляді так званого «кола благородних» або «благородного кола». Коло благородних тягло існує в певні періоди історії в тій чи іншій країні. Тобто на певних історичних етапах існування країни, які зазвичай потім вважаються періодами розвитку та процвітання, коло благородних відроджується з покоління в покоління та має переважаючий вплив в суспільстві. Навіть коли благородне коло руйнується, але запит на благородство зберігається, а такі випадки в історії бували багато разів, тоді виникає інше коло благородних, яке заміщає зруйноване. В такому разі суспільство просто змінює коло суспільної довіри на інших благородних.
Благородне коло є основою існування режиму республіки. Перефразовуючи Микиту Хоніата, який говорив, що «місто це не стіни та башти, а зібрання благородних мужів», можна сказати, що республіка це не уряд чи парламент, а впливове у суспільстві зібрання благородних людей. Тобто благородство в республіці через громадянську доблесть існує двояко – як кращі персональні взірці у всіх прошарках суспільства, і як виокремлене «благородне коло» – спільнота благородних людей, що дотримуються певного кодексу честі і перебувають у щільній комунікації та соціальній взаємодії. За режиму республіки благородство є шанованою більшістю соціальною нормою, носіями якої є стійка меншість.
Найбільш символічним і наочним описом кола благородних є легенда британського епосу V-VI ст. про лицарів Круглого стола Камелота на чолі з королем Артуром, основу якого складали благородні за походженням і діяльністю. Легенда про лицарів Круглого стола розповсюджується на континенті (в Бретані, Франція) з XI ст., переосмислюється в лицарській традиції (Прованс, Франція) і складає основу правил благородства лицарів – куртуазії, згідно з якими лицар має бути вільним, ввічливим, мужнім, вірним, розсудливим, чесним (з почуттям честі), щедрим, безкорисним, віддано служити Святій Церкві, поважати свого сюзерена і захищати злиденних та знедолених.
Пізніше виникає ще одна досить відома традиція благородного кола – масони (XVI-XVII ст.). Масонство в своєму походженні тісно пов’язане з рицарською традицією. Масонство як закрита мережева соціальна організація побудовано на моральних принципах (ландмарках). Зміст ландмарок Джозеф Форт Ньютон в роботі «Будівельники» визначає так: батьківство Бога, братство людей, моральний закон, золоте правило і надія на вічне життя.
Власне будь-яке благородне коло становить собою умову і соціальну структуру існування загального блага в тому чи іншому суспільстві. Благородне коло існувало в імперській Росії – в основному це були інтелігенти-різночинці, почасти навіть шляхетні. Більшовики знищують благородне коло в Росії і інших республіках СРСР, нав’язуючи класову суть загального блага. Як би ми не ставилися до марксизму, але благо робочого класу, хай навіть дуже чисельного, все-таки не є загальним благом, це головна помилка Маркса. Саме знищення благородного кола більшовиками робить можливими репресії 30-40-х років ХХ століття в СРСР без будь-якого серйозного опору цьому ганебному явищу. Благородне коло відроджують в другій половині ХХ століття дисиденти, які в свою чергу після руйнування СРСР виявилися не готові до подальшого існування в ринкових умовах та не пройшли випробування владою. Сьогодні ми стоїмо перед необхідністю відродження другої хвилі благородного кола – благородних, що пройшли випробування спокусою ринком і владою.
При цьому коло благородних може не обов’язково бути при владі. Коло благородних не обов’язково має бути юридично організоване в якусь стійку групу. Іноді, що зовсім невірно, коло благородних називають моральними авторитетами. Моральні авторитети це просто оцінка, яка важлива, але нічого не говорить про діяльність. Моральний авторитет може бути навіть публічним, але доволі пасивним в соціальному плані. Благородний це той, хто діяльністю породжує благо. А це означає необхідність щоразу виясняти, що є благом в даний момент і як його можна породжувати реальною діяльністю. Саме тому не моральні авторитети, а благородні є основою режиму республіки.
Благородство не тотожне справедливості. Гасло «Справедливість є, за неї варто боротися» в самій суті є наскрізь маніпулятивним. Справедливість не існує сама по собі, вона не є автоматично притаманною суспільству. Тому «справедливість є» як політичне гасло завжди вираз сумнівний, бо справедливості у суспільстві, де виникає питання про її існування, точно не існує, інакше таке б питання не виникло. Крім того, справедливість не виникає в боротьбі, тим більше в політичній боротьбі. Справедливість виникає як результат переважаючого благородства у суспільстві або як результат чийогось персонального милосердя.
Тобто можна творити персональну справедливість як милосердя конкретної людини щодо іншої конкретної людини. Або можна творити справедливість шляхом благородства, підтримуючи в суспільстві таку цінність через постійну зміну соціальної структури доступу до загальних благ та через примноження самих загальних благ. Лише в тому суспільстві, де благородство є стійкою в теперішньому часі (такою, що може опиратися намаганням його знищити) та тяглою з минулого в майбутнє традицією, пульсує справедливість. Пульсуючий характер справедливості означає, що вона існує лише одну мить, щоб потім або щезнути або знову бути породженою чиїмось благородством або милосердям.
Справедливість абсолютно точно не виникає в політиці. В політиці можуть виникати соціальні інновації, які в цілому можуть створювати у суспільстві умови для більшої справедливості. Але, як показує історичний досвід, навіть створені в соціальній структурі найбільш сприятливі умови для справедливості (як це було в СРСР) без впливового в суспільстві благородного кола та непоодиноких виявів милосердя нічого не варті. Єдиною умовою справедливості в будь-який час, в будь-якій країні, є режим республіки з наявним в ньому колом благородних, що дбає про загальне благо в тому числі у вигляді справедливості.
Благо як мета благородства по-різному розглядається в різні часи людської історії. В християнстві благим є лише Бог. І довгий час уявлення про благо існувало всередині релігій, де воно було прерогативою Бога, а людина могла долучатися до божественного блага вірою. В світському розумінні благо доступне кожному через дотримання моральних норм. Том першим загальним благом були заповіді від Бога – моральні норми.
Поступово кількість проявів загальних благ збільшувалася. Міста, держави, структури безпеки (поліція, армія), знання, інфраструктура транспорту та інших комунікацій і т.д. – все це загальні блага, створення яких і означало прояв благородства. Разом з тим в процесі творення нових загальних благ етика людства стає більш складною і розгалуженою, самих лише релігійних заповідей стає недостатньо, оскільки з’являється безліч структур громадянського суспільства, які потребують своїх кодексів честі – це військові структури (наприклад, лицарі чи самураї), університети, професійні гільдії тощо.
Саме стрімкий розвиток різноманітних кодексів честі зумовлює необхідність подивитися на раціональну природу загальних благ, що обмежені тією чи іншою організацією. На підставі цього Кант знаходить раціональний принцип моральних норм задля загального блага (категоричний імператив) – вчиняй так, щоб максима твоєї волі була безумовним законом.
В чому суть революції у розуміння загального блага Канта? По-перше, джерелом моральних норм є не Бог чи віра в нього, а власний розум. По-друге, раціональність таких моральних норм може бути зрозумілою і сформульованою індивідуально кожним і оказіонально для кожного вчинку. По-третє, формулювання Канта є позитивним, тобто говорить про те, що принципово слід робити, а не чого робити не слід, як це було у заповідях. По-четверте, категоричний імператив Канта діє не тільки по відношенню до ближнього, а і до дальнього чи навіть до цілого суспільства. Кант по суті створює раціональні підстави для існування загального блага.
Загальне благо з’являється та має тягле існування тоді, коли меншість суспільства безпосередньо керується кантівським принципом, а більшість суспільства визнає цей принцип як бажаний для себе та шанує меншість, що керується цим принципом безпосередньо. Отже джерелом загального блага стає благородство – як реальна діяльність меншості і як ідеальне устремління більшості.
Водночас самого по собі кантівського категоричного імперативу недостатньо. Тут потрібна важлива теоретична інновація, яка може слугувати основою розуміння благородства у взаємозв’язку з іншими не благими явищами. Ця теоретична інновація є частиною започаткованої Азимовим-Лефевром рефлексивної етики, яка була розвинута автором у роботі «Основи цивілізаційної антропології». Отже суть рефлексивно-етичного принципу благородства є така: загальне благо є умовою приватних благ. Відповідно заперечення цього принципу, обмежує чи поступово знищує благородство.
Чи існує благородство у сучасному світі? Адже будь-які прояви благородства давно використовуються корисливими людьми. Навіть християнське милосердя щодо злидарів, що просять милостиню, давно вже обліковано, технологізовано і включено в щоденний дохід корисливих людей. Благородство щодо ближнього в більшості випадків буде використано цим ближнім як самозрозуміле і таке, що не потребує ні дяки, ні шани від нього. Благородство у сучасному світі значним чином перестало бути персоніфікованим, воно набуло структурних і глобальних якостей.
Сфери національних та класових благ стали дуже вузькими. Сфера загальнолюдських благ розширилася неймовірно. При цьому значно зріс обсяг потреб в благородстві загальнолюдському та глобальному. Телекомунікації, транспорт, космос, екологія, футурологічне майбутнє і т.д. – все це породжується та регулюється винятково благородними мотиваціями людства. Глобальність благородства проявляється через неможливість його обмежити корпоративними, національними чи державними рамками. Сьогодні результати благородної діяльності неможливо втримати в яких-небудь рамках – після того, як вони створені, то неодмінно і дуже швидко стають надбанням всього людства.
Благородство за часів кризи відрізняється від благородства періодів сталого розвитку, бо воно може існувати як творення соціальних інновації, поступове та наполегливе переконання суспільства у необхідності соціальних інновацій, впровадження цих соціальних інновацій, коли з’являється хоча б вузьке коло однодумців, та підтримка впроваджених інновацій аж до того часу, коли інноваційна система стане непохитною.
Глитайство як руйнування республіки
Існує два принципово різних режими існування суспільства – режим республіки і режим глитайства. Режим республіки виходить з принципу, що загальне благо існує і воно є умовою приватних благ. Режим глитайства виходить з того, що загального блага або не існує, або воно не є важливим в порівнянні з домінуючим приватним благом.
Коли Макіавелі давав визначення корупції, то він насправді показував, що корупція є інституціоналізоване глитайство. Його визначення корупції як «використання публічних можливостей в приватних цілях» є насправді визначенням глитайства. Натомість визначення корупції має бути таким – «використання публічних інституційних можливостей в приватних цілях». В українській літературі глитайство як суспільне явище блискуче зображено в драмі Карпенка-Карого «Глитай або павук». Глитаї російською мовою – це мироеды.
Глитайство це відмова від благородства в обмін на власну вигоду. Глитайство це зневіра у ефективності загального блага. Найпростіша форма глитайства, тобто глитайство звичайне, притаманне обивателю. Воно існує як споживання обивателем загальних благ без яких-небудь спроб власного творення чи хоча б відновлення вже спожитих загальних благ. Глитайство звичайне є пасивним.
Більш небезпечною формою глитайства є комерційне глитайство бізнесмена. Комерційне глитайство є активним. Бізнесмен як комерсант все підпорядковує своїй вигоді. При цьому приватне використання загального блага для комерсанта це просто ще один спосіб збагачення або принаймні зменшення видатків. Інша назва комерційного глитайства – соціально безвідповідальний бізнес. Водночас для комерційного глитайства все-таки існують обмеження – платити податки, використовувати публічні ресурси відповідально, займатися доброчинністю, не забирати останнє у боржника і т.д.
Але найстрашніше це глитайство здирницьке. Між комерційним та здирницьким глитайством дуже тонка межа. Проте бізнес дуже часто робить людей жорстокими, і тоді глитаї-комерсанти перетворюються на глитаїв-здирників, бо спинитися у своїй жадобі до збагачення вони самостійно не можуть. Жадоба до збагачення спочатку породжує здирництво, яке по мірі зменшення обсягів загального блага перетворюється на мародерство. Мародерство це глитайство щодо загального блага, яке вже значно применшене попереднім здирництвом і доведено до стану руїни.
Інакше кажучи, загальне благо не є чимось абстрактним, воно може збільшуватися, може зменшуватися. Тобто загальне благо є набувне і витратне – яким воно буде, залежить від колективної волі суспільства. Якщо суспільство культивує прояви благородства і шанує коло благородних, його загальне благо зростатиме. Якщо суспільство не культивує прояви благородства, не опирається здирництву, то поодинокі випадки мародерства швидко перетворюються на соціальне мародерство як масове суспільне явище, яке призводить до руйнування республіки.
Соціальне мародерство означає стан, коли створення публічних благ покладається лише на невелику частину суспільства (в нашій ситуації це вузький прошарок середнього класу). При цьому найбільш багаті люди (в нашій ситуації це олігархи та представники влади, що пов’язані між собою) різними способами не тільки уникають створення публічних благ, але ще й збагачуються за рахунок існуючих публічних благ. Причому в такій ситуації доброчинність здирників зовсім не виправдовує їх здирництво, бо вони здирають мільярди, а витрачають на так звану доброчинність копійки.
Отже тут можна бачити такі ступені падіння від благородства до глитайства: примноження загального блага (благородство), традиційна недоторканість загального блага (обивательство), обмежене використання загального блага (комерція), активне використання загального блага (здирництво), нищення загального блага (соціальне мародерство).
Благородство багатих є надзвичайно складною темою. Христос давав однозначну оцінку – неможливо бути одночасно благородним і багатим. «Не можете служити Богу та мамоні» (Мф. 6:24) Але при цьому саме християнство і тим більше протестантизм як його окремий напрямок багато зробили для того, щоб привнести в бізнес благородство.
Благородні багачі найчастіше бувають в період створення процвітаючого суспільства. Інакше кажучи, в цей період багаті є здебільшого креативним класом і творять загальне благо. Після створення процвітання настає період використання процвітання, коли споживацтво стає домінуючою нормою суспільства, а діти чи внуки багатих стають винятково споживачами. Ці діти чи внуки, що стали спадкоємцями бізнесу батьків, уже не творять процвітання, вони використовують заощадження. І коли тільки настає криза, вони змушені залучати публічні ресурси свого бізнесу як інструмент для можливості використання загальних благ – таких як публічна влада, публічний бюджет, довіра громадян до банків і т.д. Соціальну функцію втримання та відтворення багатства в цій ситуації все менше виконують інтелектуали, які стають маргіналами, все більше виконують ті, кого називають креативним класом.
Ми сьогодні переживаємо саме такий період піку процвітання та суспільної світової кризи. Саме тому сьогодні працювати на багатих не завжди благородно, оскільки це дуже часто не слугує загальному благу. В персональному плані звичайно можна закликати бізнесменів до совісті, знайомити їх з перспективою світу та залучати до стратегічних дій. Але криза створює світ примітивного дарвінізму. В бізнесі під час кризи збагачуються не благородні, а глитаї. Благородний бізнесмен під час кризи може тільки виживати, але не збагачуватися. І саме це робить для інтелектуала співпрацю з багатими під час кризи доволі драматичною.
Кризу неможливо подолати лівацькими підходами. Ліві марксистські ідеї про можливість взяти під контроль загальне благо можуть працювати лише там, де все ще збережено режим республіки. В цьому сенсі режим республіки є засадничою, надкласовою, надекономічною, надполітичною соціальною умовою загального блага, особливо в період кризи. В значній мірі режим республіки є навіть наддемократичним, оскільки більшість в ситуації кризи теж перетворюється на глитаїв. Тому в період кризи режим республіки може підтримуватися винятково вузьким благородним колом, яке саме функціонує на основі аристократичних традицій.
Водночас аристократія після закінчення кризи сама може ставати основою глитайства, якщо її вчасно не замінює демократія. Зародження глитайства відбувається з того, що у складні часи, коли більшість суспільства неспроможна підтримувати загальне благо, функція загального блага покладається на обрану частину суспільства, в обмін на це суспільство гарантує цій частині певні привілеї. Однак потім по мірі того як суспільні верстви стають спроможними до самостійного підтримання загального блага, привілеї обраних не відміняються. Режим глитайства фіксується закріпленням привілеїв у законах, тобто інституціоналізується і стає суспільною нормою.
Водночас режим глитайства може існувати лише тимчасово, бо він руйнує республіку як спільну справу суспільства. Режим глитайства знищує цінність благородства. Натомість виникають інші цінності та виправдання. «Кругом лохи – а лохів використовують» – мудрість глитаїв-здирників. «Приватизоване нагорі загальне благо немає смислу творити» – мудрість глитаїв-обивателів. «Не ми такі – суспільство (чи життя) таке» – виправдання багатих глитаїв. «Чому я повинен творити загальне благо, хай його творять багаті» – виправдання бідних глитаїв.
Благородні в режимі глитайства є маргіналами і сприймаються як ідеалісти, що живуть в ілюзорному світі, або як ідіоти, що нездатні до соціалізації. Сервантес подарував нам образ благородного «хитромудрого ідальго Дон Кіхота Ламанчського лицаря сумного образу та лицаря левів». Це пародійний персонаж благородного серед обивателів-глитаїв, що змушений жити в ілюзорному світі, розумом намагаючись розгадати заплутаний зміст злих намірів цього світу. Образ благородного християнина серед обивателів-глитаїв як ідіота геніально описаний в однойменному романі Достоєвського. Князь Мишкін це благородний інтелігент, що живе в драматичному світі і своїм простодушним благородством лише посилює цю драматичність.
Хитромудрий Алонсо Кіхано (справжнє ім’я Дон Кіхота) та простодушний князь Лев Миколаєвич Мишкін є однаково неуспішними в світі глитайства. Вони викликають здивування, зневагу, заздрість, ненависть, нікого не лишаючи байдужими. Але ніхто з глитаїв не розглядає їх життєву позицію серйозно. Отже в світі глитайства благородні перестають бути лідерами суспільної думки, натомість центр суспільної уваги займає глитай, бо глитайство починає ототожнюватися з соціальним успіхом.
Режим глитайства знищує позицію, що дбає про загальне благо, і робить неможливим публічну розмову про загальне благо: натомість в публічній площині обговорюється лише те, хто більший глитай, тобто різні групи інтересів звинувачують одна одну у глитайстві. Глитаями стають не тільки бізнесмени, але і політики, політтехнологи, вчені та журналісти.
Обивателі, як завжди, смакують публічні викриття глитайства та скандали навколо найбільш дикунського глитайства. Коли глитайство заполоняє всю увагу суспільства, нікому сказати «досить!», нікому сказати «ми потребуєм вожаків, щоб полювать на хижаків». Нема буйних благородних серед кола благородних, щоб здійснити революцію, бо революції творять не сиво-чолі старці, які є моральними авторитетами: революції творять молоді благородні нахаби.
Продовження – Соціальне глитайство (частина 2)