«Четвёртый сектор» (рус)
«Чацвёрты сектар» (бел)
.jpg)
Чи «НГОшки» на гранти роблять майдани?
Якщо в усіх пострадянських країнах затрачаються співмірні кошти на інституалізацію громадянського суспільства, чому ж в Україні революція відбувається вже другий раз, а в Білорусі вона не відбулась жодного разу? Навряд чи тут причина тільки в більшій свободі слова в Україні порівняно с Білоруссю.
28 листопада 2014р. у Мінську відбулася міжнародна конференція «Посткомуністичні трансформації: переосмислення програм демократичного транзиту». На цій конференції зокрема зіткнулося два бачення основних умов та рушійних сил подібних революцій: інституційне (значною мірою грантове) та антропологічне (незалежне самодіяльнісне). Суть першого бачення — «революцію може зробити інституційне громадянське суспільство на зовнішні гранти». Суть другого бачення — «революція це справа внутрішньої самодіяльності мережевих громад».
Перше бачення у вигляді дослідження було представлене Сюзан Воршек (Susann Worschech), соціологом, докторантом Європейського університету Віадрина (Франкфурт-на-Одері, Німеччина). Друге бачення було запропоновано спрочатку як критика її позиції мною — я виклав основні тези своєї статті «За лаштунками революції-2014».
Це бачення було також підтримане у своїй доповіді Тетяною Водолажською, методологом, соціологом, кандидатом соціологічних наук (PhD), координатором освітньої програми «Летючий університет», старшим аналітиком Центру європейської трансформації.
Перше бачення є узагальненням уявлення західних донорів про те, що гроші, які йшли від них на фінансування так званого «третього сектору», виявилися ефективними і спричинили революцію в Україні.
«Третій сектор» — це неурядові організації (non governmental organization), хоч точніше їх можна назвати неурядовими і некомерційними організаціями (non profit organization). Третім цей сектор є тому, що він існує поряд з іншими двома — владою та бізнесом.
Думки про ефективність діяльності «третього сектору» в Україні дотримується не тільки західний грантодавчий істеблішмент, якому вигідно вважати, що гроші витрачені недарма. Такої думки також дотримується і російський істеблішмент, який всіляко переслідує грантоїдські організації в Росії і вважає, що західні грантодавці зробили чи принаймні стимулювали революцію в Україні.
Моє заперечення Сюзан було узагальнено Тетяною Водолажською в понятті «четвертого сектору». Тобто мова йде про те, що в Україні напередодні революції існували самодіяльнісні мережеві громади, які не інституалізувалися, самоорганізовувалися і фінансувалися винятково вітчизняним бізнесом. Відтак їх діяльність було важко відслідкувати як державі, так грантодавцям, структури яких існують поряд, але ніби не бачать своїх конкурентів.
Отже, «четвертий сектор» є в Україні, а його ігнорує держава та західні чи російські грантодавці. Взагалі-то це добре, що вони його ігнорують. Інакше, він би не зміг зробити те, що він зробив.
Грантоїдство «третього сектору» та феномен виникнення «четвертого сектору» в Україні
Розвинуте громадянське суспільство як мета і водночас як засіб мають принципово розрізнятися. Розвиток громадянського суспільства безумовно призводить до часткової його інституалізації (це засіб). Але завжди має лишатися неінституалізована частина громадянського суспільства, з позиції якої суспільство взагалі отримує свободу розвитку (мета понад засобом).
Цілі інституалізованої частини громадянського суспільства не можуть відрізнятися від цілей влади, інакше між ними виникне конфлікт, який закінчиться або знищенням цієї частини громадянського суспільства, або знищенням такої влади. Тобто лише з позиції неінституалізованої частини громадянського суспільства можна вільно ставити цілі розвитку.
Водночас розвиток громадянського суспільства сам по собі не може бути метою. Лише ставлячи цілі якихось вартісних смислів можна побічно отримати розвиток громад, які їх впроваджують. Коли ставиш за мету в розвитку структур громадянського суспільства лише їх розвиток, тоді отримуєш специфічно розвинуті структури, які працюють лише на чисто формальні речі і на піар самих себе.
Структури громадянського суспільства з часу їх виникнення на прозахідній грантовій основі доволі швидко професіоналізуються по всій території колишнього СРСР. В такій якості ці структури починають виконувати важливу функцію в країні – соціалізацію маргіналів, які з тих чи інших причин не знайшли себе в державних чи в бізнесових структурах.
В такій якості вони виокремлюються в «третій сектор» — неурядові (і небізнесові) організації, тобто інституалізуються. Люди ходять працювати в структури громадянського суспільства, як на будь-яку іншу роботу. Такі грантові структури громадянського суспільства нічим не відрізняються від інших державних організацій чи бізнесових корпорацій.
Саме інституалізовані структури громадянського суспільства мають здатність перетворюватися на інфраструктуру. Причому ця інфраструктура діє, якщо навіть влада (держава) визнає її частково нелегальною чи змушує до дискримінованих способів існування (як, наприклад, в Росії).
Більше того, коли державна влада бачить, що ці інституалізовані структури громадянського суспільства вирішують якісь соціальні чи культурні проблеми, вона ж їх і функціоналізує, тобто передає їм для вирішення ті проблеми, якими сама займатися не хоче. Так функціоналізована в державі інфраструктура громадянського суспільства втрачає свободу.
В той самий момент, коли структури громадянського суспільства перетворюються на винятково грантоїдські організації, професіоналізуються, інфраструктуризуються, вони втрачають суб’єктність. Навіть, якщо до цих структур належать дуже рефлексивні люди, вони змушені приймати правила гри, тобто тримати дулю в кишені, але все одно працювати за такими правилами, де вони не є суб’єктами.
Інституалізовані структури зазвичай є представницькими (когось представляють — інвалідів, жінок, дітей, фанів і т.д.), сервісними (надають правові послуги, освітні і т.д.) і грантовими (фінансуються через гранти на постійній основі, причому ці гранти походять ззовні країни-держави).
Водночас поряд з ними можуть існувати також неінституалізовані структури, які представляють самі себе, тобто там громадяни виступають як громадяни, вони самофінансуються чи принаймні фінансуються вітчизняним бізнесом.
Інституалізовані структури громадянського суспільства (тобто саме грантові організації) можна поміряти, випрацювати індекси такого вимірювання, порівняти їх. Але неінституалізовані структури громадянського суспільства міряти важко, іноді взагалі неможливо.
.jpg)
Якщо інституалізовані структури громадянського суспільства будуються за демократичними процедурами — виборність, прозорість всередині, відкритість назовні і т.д., то неінституалізовані структури громадянського суспільства, особливо, якщо вони недавно створені, не керуються жодною демократичною нормою, іноді бувають доволі авторитарними, непрозорими, закритими.
Спираючись на ці переосмислені мною погляди Тетяни Водолажської, можна зробити висновок, що в генезисному розумінні в пострадянських країнах самодіяльнісне розвивається за участі інституалізованого. Хоча вважається, що в західних країнах в свій час було навпаки — інституційне безпосередньо розвивалося з самодіяльнісного.
Інша логіка творить іншу долю. В пострадянських країнах за допомогою західних грантодавців вкоренилися саме інституційні структури громадянського суспільства, а паралельно їм існували самодіяльнісні структури, які стали їх продовженням або виникли на противагу їм.
Причому самодіяльнісні структури виявилися пов’язані з інституційними процесом перетікання одних в других. Тобто виявилося, що самодіяльнісні структури можуть існувати вже незалежно від інституційних, і не тільки опонувати їм, але і відновлювати їх в разі руйнування разом з іншими державними інститутами, від яких, як це не дивно, значно залежать інституалізовані структури громадянського суспільства.
Так «четвертий сектор» виник як вільний не тільки від влади чи бізнесу, але і як вільний від «третього сектору», оскільки третій від четвертого залежить, а четвертий від третього — ні.
Відтак «четвертий сектор» це прояв свободи, це прояв громадянства. Це сфера, де люди знімають мундири, щоб відмежуватися від влади, бізнесу та «третього сектору» і подивитися на ситуацію за великим рахунком.
Історія «четвертого сектору»
В кінці 1990-х – на початку 2000-х в Україні з’вляється критика «грантоїдських» структур громадянського суспільства, які були вже до того часу значно розвинутими. В концептуальному плані ця критика була оформлена в аналітичній доповіді Агентства гуманітарних технологій «Сучасні фабрики мислі» (1998). В художньому плані ця критика була оформлена в романі Євгенії Кононенко «Імітація» (2001).
Майдан 2004-го показав, що перемога революції, яка потім була бездарно втрачена новою владою, є заслугою не створених опозицією чи західними грантодавцями інституалізованих структур громадянського суспільства, а швидко розгортуваних з зародків (протоструктур) громадських мереж.
З 2005-го починається новий період розвитку структур громадянського суспільства в Україні. Він може бути означений наступними рисами:
1. тематика проросійських громадських організацій зорієнтована на безпосередню підтримку православ’я, російської мови, протестів проти НАТО, стимулювання щільних контактів України та Росії аж до вростання українського громадянського суспільства в російське громадянське суспільство;
2. на відміну від західних структур — принципове ігнорування місцевих клубів, рухів та мереж і їх самодіяльності;
3. засилання в проросійські громадські структури професійних пропагандистів та агентів з військовим досвідом вкупі з організацією підготовки до збройного нападу на українське суспільство (підготовка зброї, боєприпасів і т.д.);
4. якщо прозахідні структури «третього сектору» при зіткнені з українськими структурами «четвертого сектору» їх підтримували, принаймні ідеологічно, то проросійські структури «третього сектору» при зіткнені з українськими структурами «четвертого сектору» в кращому разі їх ігнорували, а в гіршому — працювали на знищення.
В 2005р. почався великий загальноукраїнський спільний проект створеного в часи Помаранчевої революції «Українського клубу» та німецького Фонду Фрідріха Науманна. Це був принципово негрантовий проект, де вітчизняний клуб та західний фонд були рівноправними партнерами.
В початкових переговорах «Український клуб» чітко обумовив наступні обмеження:
1. Клуб працює не за гранти, а на гонорарній основі, тобто відсутні попередні плани за якимись форматами і формальні звіти. Певний (не весь) обсяг робіт оплачується Фондом у вигляді гонорарів (за підготовку та організацію проведення засідань та за участь у них експертів), а Клуб вкладає свої інтелектуальні, організаційні та інформаційні ресурси;
2. Клуб сам планує змістовну діяльність, не узгоджуючи це з Фондом.
3. Фонд не пропонує своїх закордонних спеціалістів у якості співдоповідачів. Тобто на засіданнях виступають тільки вітчизняні експерти, запрошені Клубом.
Якщо перший етап діяльності «Українського клубу» (з 2004р.) був винятково київським, то вже цей проект можна розглядати як квазігрантову діяльність другого загальнонаціонального етапу існування «Українського клубу» (2006–2007). Вона була до певної міри успішною, оскільки спричинила кристалізацію клубного середовища у Львові, Одесі, Харкові, де воно вже і до того часу існувало.
.jpg)
Водночас найбільш успішною була діяльність інших клубів, які діяли в Києві з 2003р. по сьогодні і мали винятково внутрішнє фінансування. Це описані в статті «За лаштунками революції-2014» клуби — КДКД, FFF, «Революційний клуб», «Республіканський клуб», «Клуб православних дискусій»; рухи — Студреспубліка та ініціативна група «Першого грудня»; мережі — «Блоги «Української правди» та Революційний клуб навколо видання «Хвиля».
Саме ці структури та їх представники вступали в серйозну конкуренцію не тільки з грантоїдськими структурами західного фінансування, але і з грантоїдськими структурами російського фінансування.
Як це не дивно, і що сильно замовчується у самій Росії, — російські грантодавці щодо України застосовували ті ж самі форми «розвитку громадянського суспільства», що і західні організації, але з принципово іншою стратегією. В статті «За лаштунками революції-2014» наводиться лише одна така проросійська організація — клуб «Сковорода», але насправді проросійських громадських організацій було дуже багато, вони були розгорнуті по всій території України. Це явище, менш автору знайоме, ще чекає свого дослідника.
Причому фінансовані Росією організації «третього сектору» мали відмінність від таких же організацій з західним фінансуванням:
1. тематика проросійських громадських організацій зорієнтована на безпосередню підтримку православ’я, російської мови, протестів проти НАТО, стимулювання щільних контактів України та Росії аж до вростання українського громадянського суспільства в російське громадянське суспільство;
2. на відміну від західних структур — принципове ігнорування місцевих клубів, рухів та мереж і їх самодіяльності;
3. засилання в проросійські громадські структури професійних пропагандистів та агентів з військовим досвідом вкупі з організацією підготовки до збройного нападу на українське суспільство (підготовка зброї, боєприпасів і т.д.);
4. якщо прозахідні структури «третього сектору» при зіткнені з українськими структурами «четвертого сектору» їх підтримували, принаймні ідеологічно, то проросійські структури «третього сектору» при зіткнені з українськими структурами «четвертого сектору» в кращому разі їх ігнорували, а в гіршому — працювали на знищення.
Оглядаючись назад, можна зробити ретроспективний висновок. Прозахідні грантодавці не робили революцію-2014, бо не готувались до неї, а їх представники не стали основними організаторами цих революційних подій — вони лише співпрацювали з «четвертим сектором», де насправді визрівала ця революція.
Проросійскі грантодавці робили війну, бо готувались до неї, і їх представники стали основними організаторами війни. Зіткнення українських структур «четвертого сектору» з проросійськими структурами «третього сектору» описав у своєму інтерв’ю боєць «Азова» і колишній учасник КДКД Ігор Гаркавенко.
Тобто у результаті ми маємо синергетичний ефект від співпраці прозахідних структур «третього сектору» зі структурами «четвертого сектору» і ефект поразки проросійських структур «третього сектору» в Україні під час зіткнення з реально бойовим вже сьогодні «четвертим сектором».
.jpg)
До подій 2013–2014рр. в Україні існував вільний трафік між «третім сектором» та «четвертим сектором». Можна було спостерігати перехід представників із одного сектору в інший. Але загальний процес був все-таки спрямований на зростання «четвертого сектору» за рахунок «третього сектору». Як тільки представник «третього сектору» отримував суспільне визнання, він переходив у «четвертий сектор», самостійно вибираючи форми саморганізації і самостійно знаходячи фінансування на свою самодіяльність.
Тобто до революції-2014 існував широкий процес переоформлення колишніх представників «третього сектору» у представників «четвертого сектору». Мустафа Найєм, Сергій Лещенко, Світлана Заліщук поступово перейшли з «третього сектору» в рухові та мережеві утворення «четвертого сектору». Вікторія Сюмар, Єгор Соболєв та Ігор Луценко поступово відмовилися від роботи в структурах «третього сектору» і перейшли в клубні структури та створили свою політичну організацію, яка значним чином позиціонувалася як структура саме «четвертого сектору».
На момент початку подій Євромайдану більшість його активістів були вже не з «третього сектору», а з «четвертого сектору». Це означає, що їх діяльність мала чіткі ознаки самоорганізації, самодіяльності та самофінансування.
Особливості та недоліки «четвертого сектору»
(2).jpg)
Отже на прикладі цих клубів, рухів та мереж давайте чітко покажемо відмінності «четвертого сектору» від «третього сектору».
1) Саморефлексія і самовизначення у самостійно поставлених цілях, а не прийняття зовнішніх цілей, щодо яких потрібно писати плани, звіти і т.д.
2) Самоорганізація, а не організація через норми та процедури, нав’язані ззовні, хай навіть дуже демократичні.
3) Самодіяльність (вільний вибір форм діяльності через мережі, клуби, рухи), а не робота в громадянському суспільстві з наперед заданими формами діяльності.
4) Самофінансування, внутрішнє, а не зовнішнє, зокрема фінансування вітчизняним бізнесом.
5) Опора на соціальні мережі Інтернет, які слабко контролюються як державою, так і західними чи російськими грантодавцями, на відміну від структур «третього сектору», які присутні в Інтернеті, але нищівно мало присутні в соціальних мережах.
6) Підтримка легітимних, але нелегальних видів освіти, в тому числі екстремальних практик.
7) Стимулювання в умовах революції та війни волонтерської діяльності, яка долає недоліки держави, орієнтує дезорієнтований бізнес, компенсує малі потужності «третього сектору».
Водночас переваги «четвертого сектору» в мирний час частково перетворюються на недоліки під час революції та війни в 2014р.
1) Через ущільнення часу зменшується активність в сфері рефлексії та вільного самовизначення, від чого страждає саме якість соціального мислення;
2) Самоорганізація посилюється за рахунок цільових груп (збір грошей на забезпечення війни, на лікування поранених тощо), але загальна структура послаблюється, оскільки багато представників «четвертого сектору» переходять у політичні структури держави, в армійські структури та у цільові волонтерські структури;
3) Зменшується активність клубної діяльності, занепадають рухи, мережі переходять у віртуальне існування, самодіяльність мілітаризується;
4) Самофінансування переорієнтовується – місцевий бізнес змушений віддавати гроші на війну та виживання, а на «четвертий сектор» не лишається коштів;
5) Соціальна мережа стає дуже часто єдиним місцем комунікації, що знижує її якість, бо така якість більш вища при безпосередній комунікації;
6) Екстремальні практики породжуються специфічні навики та знання, але заважають нормальним формам освіти;
7) Волонтерська діяльність є ризикованою і може зникати по мірі того, як держава, бізнес чи «третій сектор» беруть на себе якісь види діяльності.
Узагальнюючи нинішню ситуацію в «четвертому секторі», можна сказати, що в нинішні буремні революційно-воєнні часи цей сектор дуже прагматизувався, втратив спроможність до вільного вибору форм самодіяльності і, найголовніше, значно втратив саморефлексивність.
Відтак під час революції та війни соціальне мислення «четвертого сектору», де воно власне і формувалося, стає менш вільним і менш масштабним. Водночас революція та війна означають необхідність тримати довгострокову та глобальну рамки мислення не менш серйозно, ніж до війни та революції.
Тому не потрібно «четвертий сектор» ототожнювати з «третім сектором». Вітчизняному бізнесу потрібно продовжити підтримку саме «четвертого сектору».
Давайте не нехтувати «четвертим сектором», бо саме він — ключ до осмислення ситуації в країні і до дійсного розвитку громадянського суспільства! Саме цей сектор — основа для здійснення революції, для перемоги у війні, для завершення люстрації, для реального проведення реформ, для відбудови та пореформеного розвитку країни!