Берлін 1933-1945-2018. У пошуках миру та справедливості в Європі

У німецькій столиці відбувся семінар «Європа у мирі та справедливості — неминуча спільна задача», на якому проявилися, на жаль, очевидні паралелі між минулим, сучасністю й майбутнім європейських країн. Близько 60 досвідчених політиків/ес, експертів/ок, громадських активістів/ок виявляли причини й перспективи новітніх політичних тенденцій. Республіканців представляв історик і публіцист Ілля Афанасьєв.

Символічним і водночас дуже раціональним є той факт, що семінар, організований Асоціацією Шкіл політичних досліджень при Раді Європи, був проведений саме в Берліні. У столиці тієї нації, яка за 100 років до семінару була, мабуть, однією з найбільш освічених, культурних, технологічно оснащених у світі, за 85 років до семінару стала офіційно нацією наці, згодом створила кривавий фашистський режим, а за 20 років до семінару мала міцну репутацію однієї з найдемократичніших у світі. Сліди авіабомбардувань і артобстрілів, як і присвячені подіям Другої світової меморіали, кидаються тут в очі всюди. Тисячі й тисячі слідів куль на пишних палацах і соборах… Які ж висновки (не) зробили з війни європейці? Як бути з новими воєнними, соціально-економічними й ін. загрозами, куди рухається ЄС? Читайте в огляді.

«Сьогодні не можна більше грати в політику, гру скінчено, ми на порозі»

Нацистський режим, головний ініціатор Другої світової війни, став, прямо чи опосередковано, головною причиною загибелі не лише десятків мільйонів іноземців, але й 6-7 мільйонів громадян Німеччини. І загибелі також мільйонів цінних витворів мистецтва й архітектури Німеччини, в т.ч. й унікальних.

Основні сесії семінару відбувалися в конференц-залі Фонду Конрада Аденауера поруч із парком Тіргартен. У цьому парку обмінювалися секретною інформацією підпільники «Червоної капели». На протилежному кінці парку, в складі меморіалу загиблим радянським (отже, і українським теж) воякам, стоять і досі радянські танки Т-34 і 2 гармати, з тих що гатили по Берліну в 1945-му. Ще на одному кінці того ж парку — пам’ятник на місці страти учасників замаху на життя Гітлера, а трішки далі — грандіозний меморіал жертвам Голокосту. А ще далі — будівля колишнього Рейхстагу. Об’єкти, які, як казав з іншого приводу Володимир Маяковський, «весомо, грубо, зримо» демонструють величезну ціну помилок, які здійснюють громадяни в своїх відносинах із собою та, в результаті, з державою.

Один із днів семінару відбувся у Потсдамі — також у місті, в якому вже багато десятиліть триває, але все ще не завершилося загоєння матеріальних і психологічних ран війни, серед руїн, будівельних майданчиків і відбудованих довоєнних будинків.

Абсолютно справедливо говорилося на семінарі, що безпрецедентне в історії торжество невід’ємних прав людини, свободи, демократії, яке досягла піку в Європі приблизно до кінця 2000-х років  — це продукт Другої світової, післявоєнного прагнення винести уроки з трагічних подій. І що відчуття соціальної несправедливості, яке поширилося нині від Атлантики до Тихого океану, веде до влади популістів, які тяжіють до автократії, а місцями до фашистських рухів 1930-х. Загалом, безліч цікавих статистичних даних, окремих сюжетів, прикладів масової свідомості, політичного та економічної життя Німеччини, Росії і, що особливо близько й цікаво було українцеві — України, озвучено на семінарі.

Відкриваючи захід, який тривав із 3 по 7 грудня 2018р., його учасників/ць привітали засновниця Школи Лєна Немировська; керівниця Фонду Аденауера в Росії Клаудіа Кроуфорд; екс-прем’єр-міністр федеральної землі Бранденбург, громадський діяч Маттіас Платцек. Слова останнього важливо процитувати: «Війна ніколи не може бути легітимним знаряддям відстоювання інтересів; пріоритетом має бути сила правого, а не право сильного». Зовсім небанальна думка в контексті нинішньої всесвітньої гонки озброєнь, дифамаційних кампаній, войовничих «патріотичних» закликів, що лунають по всій Європі, як у 1910-ті – 1940-і рр. Лєна Немировська наголосила, що сьогодні не можна більше грати в політику, гру скінчено, ми на порозі.

З короткими промовами, з метою надати імпульс подальшій кількаденній дискусії, виступили виконавчий директор Німецького національного фонду Екарт Штратеншульте та перший віце-президент російського Центру політичних технологій Олексій Макаркін. Берлінський професор нагадав про засадничі принципи, які допомогли країнам ЄС, колишнім затятим ворогам, прожити багато десятків років разом у мирі — наднаціональність і компроміс. Він порівняв застосування цих принципів зі шлюбом: «Кожний партнер поступається частиною своєї свободи, свого суверенітету, щоб досягти чогось більшого разом». Говорячи про перспективи, стратегії подальшого розвитку Євросоюзу, дослідник припустив, що це об’єднання буде перебудовуватися на основі диференційованої інтеграції, тобто створення 2-х кіл країн — внутрішнього й зовнішнього.

Олексій Макаркін теж зауважив, що Європа рухається на різних швидкостях — у т.ч. через те, що на європейській периферії ще живі колишні образи, незадоволення кордонами, як, приміром, в угорців із Трансільванією. Експерт говорив і про проблематику російської історичної пам’яті, причому низка його думок виявилася суголосною тезам доповіді Іллі Афанасьєва на ІІ Громадянському лекторії «Політика пам’яті як політика для живих», який у листопаді 2018р. проводила Студреспубліка у Києві. Зокрема, у Росії реакція пересічних людей на події І світової війни вже беземоційна, ця війна сприймається чимось таким, що не має безпосереднього відношення до сучасного росіянина; натомість ІІ світова є гостроактуальною, її обговорення викликає яскраві емоції, часто-густо болісні. Політолог запропонував дотримуватися такого принципу в текстах про учасників ІІ світової: писати з повагою, але без апологетики. Крім того у зв’язку з надмірним розповсюдженням ура-патріотизму в РФ, Макаркін висловив жаль із приводу того, що в Росії майже відсутні ліві як політичний рух. Російські комуністи давно стали ура-патріотичною організацією. А саме ліві, справжні ліві, в усі часи були найчастіше платформою антивоєнних виступів. Тому лівий антивоєнний рух є перспективою і для Росії. 

Китайська зовнішня активність — це експансія?

Кореспондент газети Die Zeit Міхаель Туманн із тривогою звернув увагу на внутрішньо- та зовнішньополітичні тенденції китайської політики. На його думку, відбувається перехід  колективного керівництва КПК до єдиноосібного, а в зовнішній політиці Китай був і є прибічником двосторонніх, а не багатосторонніх переговорів, ігнорує ЄС-івські спільні структури, чим спокушає країни Євроунії в деяких ситуаціях до зменшення їхньої солідарності з іншими членами ЄС. Утім, журналіст визнав, що й власні інтереси, без будь-якого китайського чи іншого зовнішнього впливу, часто стають чинниками послаблення солідарності всередині ЄС: усупереч Брюсселю вчинила ФРН у питанні «Північного потоку-2», порушували так само принцип європейської солідарності й Польща, Італія.

Бенедикт Зеєман, експерт із питань Східної Азії, Австралії, Нової Зеландії та Тихоокеанського регіону Фонду Конрада Аденауера, намалював дещо інший портрет китайської зовнішньої політики. Аналітик зауважує, що Китай намагається брати активну участь у світових організаціях, наприклад, Інтерполі, ЮНЕСКО. Сі Цзіньпін часто вживає вислів «спільнота людської долі», і цією загальнолюдською спільнотою Китай прагне керувати, проте не прагне створювати її військовим шляхом. Для поширення свого впливу Китай використовує «хитрі» кредитні програми, які можуть довести необережні чи корумповані країни до боргової ями, величезної залежності від Китаю, аж до втрати фактичного суверенітету над деякими територіями. На запитання Іллі Афанасьєва: «Скільки років процвітання залишилося Китаю?», фахівець відповів надзвичайно оптимістично: ще декілька десятиліть буде процвітати, й нічого з ним не трапиться, гроші в Китаю не закінчаться.   

Буйноцвіт правого популізму на старому ультранаціоналістичному корінні

Авторитетний у світі український філософ, експерт Студреспубліки Михайло Мінаков у своїй доповіді визначив 2008-2012рр. як пік демократії в масштабах планети, після якого триває падіння. Причому найбільший зліт і найбільше падіння відбулося саме з ліберальним компонентом демократії, тобто з правами меншин, верховенством права. Популізм стає фундаментальною ідеологією в світі. Науковець продемонстрував 2 карти Європи, на яких кидається в очі збіг ареалу поширення сучасних популізмів із територіями фашистських і протофашистських режимів 1934р. Для блага європейців статус прав людини має бути вищим за будь-які конституції.

Теолог Маркус Нірт уразив багатьох слухачів емоційною розповіддю про те, як він, бургомістр містечка Трігліц, за спроби допомогти мігрантам став жертвою цькування і погроз із боку ультраправих. Тиск був шаленим і змусив політика в березні 2015р. піти у відставку. Його історія набула широкого резонансу в Німеччині, стала одним із найтривожніших симптомів поширення ультраправого впливу. Колеги/жанки, друзі/подруги, більшість активних членів/кинь громади самоусунулися від спротиву ультраправим, залишивши бургомістра сам на сам із натовпом праворадикалів. Чому так сталося? Одна з причин, на думку Нірта — невміння людей, вихованих у НДР поч. 70-х – 80-х ХХ ст.,  вести дискусію, самостійно мислити. А ще — зачарування суспільством споживання, обіцянками «кар’єри мільйонера», отриманими наприкінці 80-х, і крах більшості мрій, марність величезної праці в долях мільйонів людей у східних землях об’єднаної Німеччини; поява прірви між рівнем життя багатих і бідних.

Образа, фрустрація вели й ведуть до ненависті. Невдачі підштовхують багатьох людей ненавидіти себе, а потім ненависть усе ж таки вихлюпується назовні, обертається на ненависть до інших. Політики правого крила спираються на ці емоції, пропонуючи ображеним, позбавленим гідності людям ерзац-релігію, ловлять на емоції, обіцяючи спасіння.

Пристрасті навколо прусської святині

Один із днів семінару було проведено у Потсдамі, переважно саме на тому місці, де колись була знаменита Garnisonkirche — Гарнізонна церква, що понад 2 століття виступала одним із головних символів прусського державницького й мілітаристського духу, а пізніше й головним символом симбіозу нацизму з цим духом. У ній грав на органі Бах, були поховані найвидатніші монархи, творці прусської воєнно-політичної величі: Великий курфюрст Фрідріх-Вільгельм і король Фрідріх ІІ Великий. У ній під час Наполеонівських війн поклялися у вічній дружбі й мирі прусський король і російський імператор. У ній у 1933р. відбулося перше засідання нового, з нацистським домінуванням, рейхстагу, того ж дня сталося історичне демонстративне рукостискання Гітлера й Гінденбурга, яке ознаменувало союз німецької армії з нацизмом. У квітні 1945р. британська авіація розбомбила цей собор, а те, що залишилося, доруйнувала влада НДР у 1968р. І от, місцеві ентузіаст(к)и, в результаті багаторічної роботи, зібрали достатньо інформаційної та фінансової підтримки для відновлення знаменитої пам‘ятки.

 

 

 

 

 

 

 

По свіжозалитому, не зовсім ще міцному фундаменту майбутньої реконструйованої дзвіниці учасники семінару ступали обережно, на прохання німецьких колег/жанок, намагаючись не підходити до краю. Зовсім, як по тонкому льоду. І весь проект відновлення цього надзвичайно важливого, насиченого дуже різним символізмом, пам’ятника німецької історії схожий на перехід по тонкому льоду: для багатьох це пошук крихкого компромісу між консервативно-націоналістичним і гуманістично-демократичним політичними таборами Німеччини.

Націоналісти приваблюють багатьох людей у Німеччині, як і в Україні, своєю згуртованістю, взаємодопомогою, простотою та емоційністю висловлювань, методами релігійних лідерів/ок. Цих рис порівняно менше в сучасних групах прибічників/ць верховенства прав людини. Проте один із організаторів цієї сесії — Маттіас Домберт, голова НКО «Товариство сприяння реконструкції Гарнізонної церкви Потсдаму», висловився в тому дусі, що демократичному табору, на відміну від ультраправих, слід продовжувати дотримуватися суто раціональної аргументації, уникати будь-якого «ходіння строєм».

Будемо сподіватися, що компромісу вдасться досягти, й чудові форми цієї церкви не заповняться реакційним змістом, не стануть новим місцем фашистських зібрань.

Європейський суверенітет — і російська інвазія

Старша наукова співробітниця Фонду «Наука й політика» Роня Кемпін висвітлила основні тренди дискусії про безпеку та суверенітет об’єднаної Європи, які розглядаються нині в ЄС. Перебування в НАТО надто обмежує суверенітет ЄС, але перетворення армій держав ЄС на єдину армію видається Брюсселю настільки складним, витратним, що, з огляду на наявний невисокий рівень зовнішніх загроз, ідея створення єдиної європейської армії замість національних та, відповідно, вихід із НАТО, є утопією, яка здійсниться хіба що через 50-70 років, не раніше.

Андреас Хайнеманн-Грюдер, професор Інституту політичних наук і соціології Рейнського університету ім. Фрідріха-Вільгельма в Бонні, різко засудив зовнішню політику Росії, звинувативши її у численних агресивних війнах і політичних убивствах. На його думку, функцією російської воєнної активності у Донбасі та Сирії були завдання внутрішньої політики РФ, ці війни слугували для націоналістичної, мілітаристської мобілізації населення. Проте вся ця «консолідація» — ненадовго, у Росії криза легітимації режиму.

Що ж, якщо порівняти таку картину з українськими реаліями, з пропагандистськими кампаніями українських правителів у більшості українських медій, то аналогії виглядають дуже виразними.

Вчений також зауважив, що дуже багато людей після 2014р. стали поділяти позицію російської пропаганди, майже ніхто не боїться нападу Росії на Німеччину; у донбаських боях взяли участь сотні німців (деяких із них нині судять у Німеччині) на боці т.зв. ДНР і ЛНР, проте йому не відомі випадки участі німецьких добровольців на боці Києва.

Трансформації України та Росії: курс на…

Еріх Фрітц, голова Фонду Георга Крауса, поділився, серед іншого, враженнями від численних поїздок до РФ і зауважив, що різниця в культурі між Німеччиною і Росією не більша, ніж, наприклад, між Баварією та Норвегією. Тим не менш, у Росії він помітив тривожні відмінності, в т.ч. порівняно з недавнім минулим російського суспільства. Останнім часом у РФ, судячи за поведінкою студентів, люди бояться висловлювати свою думку, відмінну від основного дискурсу. Дуже схоже на Україну, чи не так?

Відомий російський економіст, професор Євген Гонтмахер провів паралелі між пізнім СРСР і сучасною РФ: масова передача високих посад у спадок номенклатурою в РФ (у СРСР трішки не вистачило часу для перетворення цього явища на масове), контроль держави (фактично — корумпованої номенклатури) над більшістю підприємств, шалена пропаганда, зростання відчуженості населення від держави, індиферентне чи негативне ставлення громадян до неї. Науковець резюмує: найімовірніше, крах Росії відбудеться у найближчий час. Що ж, типові українські «патріоти» дуже зрадіють цьому прогнозу, адже таке майбутнє Росії є, здається, головною мрією, сенсом життя типових українських націоналістів. Але хіба передумови російського краху не нагадують і сучасну українську ситуацію?

Євген Гонтмахер, як і його колега по сесії Штефан Грайнер, професор кафедри права Рейнського університету ім. Фрідріха-Вільгельма в Бонні, зробили декілька слушних роз’яснень щодо популярного інструмента порівняння країн — індексу (коефіцієнту) Джині, показника розшарування населення за доходами. На їхню думку, він малоефективний по відношенню до країн із непрозорою, криміналізованою економікою, з надвисоким ступенем концентрації багатства — коли декілька сотень родин, кланів, володіють більшістю ресурсів країни, як це, вочевидь, склалося в Україні.

Керівник відділу прикладних соціологічних досліджень «Левада-центру» Денис Волков навів дані, що 2/3 росіян вважають Росію частиною Європи, приблизно 12-15% росіян за останні 15-20 років побували за кордоном у європейських країнах, але тільки 10-15% цікавляться зарубіжними подіями. Несподівано повіяло Україною, коли соціолог заговорив про медіа-маніпуляції. Половина респондентів/ок у Росії каже, що не дуже довіряє ЗМІ, що «треба читати між рядками», але ці ж люди погоджуються з багатьма фейками, а собі й іншим пояснюють свою солідарність таким чином: триває інформаційна війна, іноземні медії багато брешуть для перемоги в цій війні — тому «наші» медії теж мають право брехати.

Права людини й громади набуваються й зберігаються у постійній мирній боротьбі

Декілька доповідей було присвячено концепціям і тактиці боротьби громадянських активістів/ок за права й свободи. Марк Сімон, доцент кафедри політичних і правових вчень «Шанінки», торкнувся ідеї self-creation як можливості самостійно обирати свою ідентичність.

Альмут Мьоллер, керівниця представництва Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) у Берліні, висловила велике занепокоєння тим, що пріоритет прав людини став масово порушуватися у багатьох країнах Європи, сусідніх із Німеччиною. Ну і перемога правих популістів на виборах до ландтагів і Бундестагу демонструє, що навіть Німеччина вже не та, і це послаблює авторитет ФРН як поширювачки ліберальної ідеології, принципу дотримання невід’ємних прав і свобод людини.

 

 

 

 

 

 

 

Завідувач сектору стратегічних оцінок Інституту світової економіки й міжнародних відносин Російської академії наук Сергій Уткін підняв важливу проблему відносин між експерт(к)ами й системою, владними структурами. Експерт(к)и часто вважають, що для вирішення проблеми вони мають стати владою, чиновниками/цями; але, коли потрапляють до середини системи, то стикаються з більшою кількістю обмежень, ніж мали поза системою. Ще одна важлива порада вченого: «У багатьох є ілюзія, що чиновники — більш поінформовані люди, ніж експерт(к)и; але це не так, у деяких випадках вистачає одного лише наполегливого правдивого інформування ззовні, щоб позитивно вплинути на діяльність чиновника. І взагалі — не можна опускати руки, треба бути наполегливими!»

Семінар виявив багато виразних аналогій: між Німеччиною — сучасною і довоєнною, між Україною — сучасною і радянською, між Росією — сучасною і радянською, нарешті, між сучасними Україною, Росією і Німеччиною. У доповідях, в запитаннях до доповідачів/ок і в кулуарних бесідах Україна безпосередньо фігурувала на семінарі щодня, десятки разів, і це дуже підвищило цінність семінару для українця. Так само, як і те, що минуле й майбутнє трансформації ЄС розглядалося на семінарі з різних точок зору, дуже компетентними експерт(к)ами.

Берлінські та потсдамські локації стали незамінним наочним посібником для дискусій семінару, наповнених незвичайним інтелектом і сильними емоціями. За що подяка і чудовим перекладач(к)ам, і блискучому модератору Андрію Захарову, і доповідач(к)ам, і всім слухач(к)ам: усі сторони семінару тримали планку розмови дуже високо. А, передусім, величезна вдячність усім тим, хто доклав стільки зусиль, щоб усе організувати, і зібрав учасників/ць разом. Важливо змістовно комунікувати — нестача взаєморозуміння призводить до втрат, подібних до тих, від яких Берлін і Потсдам не повністю ще оговталися навіть через 73 роки.