перший раз як трагедія
і пару раз для тупих.
Андрій Книшев
Кожного вечора ми стикалися з так званими кризами. Це було, наче життя людини. Ми народжуємося, говоримо перше слово, робимо перші кроки (пленум №1). Здається, все розвивається досить добре, але приходить пора йти до дитячого садочку і в нас починається перша криза (пленум №2): все руйнується, світ дитини змінюється.
На другий день ситуація стабілізується, у нас з’являється надія, якась впевненість, досягаються певні результати. Але тут настає пора школи, і знов криза в житті нашої дитини. Знову помилки, небажання слухати порад, залізобетонна впевненість в своїх діях. Саме цим і закінчується другий день. Та найскладніше починається після закінчення школи, коли настає час обирати свою подальшу долю. Республіку штормить, у нас є плани, мрії, надії, але вони розбиваються об нашу впертість. Ми найкращі — іншого чути не хочемо. В результаті, сурова дійсність бере своє: ми розбиті, в багатьох у душі настає депресія щодо майбутнього… Здається, повний крах.
Це не кінець, історія має продовжуватись. Саме тут, на кінець 3-го та початок 4-го днів на сцені з’являється оптимізм, справжнє бажання боротися за своє майбутнє. Тут можна сказати, що наша дитина багато чого пережила, але все ж таки вступила до вишу та саме тут починає розкривати все своє найкраще. Надія є…
Кожен із учасників відчув та отримав щось своє, але головне те, що майбутнє таки проступило назовні. Майбутнє не якесь примарне, а справжнє. Учасники відчули що ми єдине ціле, ми і є тією самою країною, заради котрої будемо боротися, битися, навіть помирати. Ми були разом і не важливо з якого регіону: Донецьк чи Чернігів, Харків чи Полтава, Київ чи Ужгород… Саме таке майбутнє нам і потрібне. Так, буде важко, але хід історії має змінитися, і віра в світле та найкраще стане реальністю.
P.S. Трагедію ми пережили, повторення її «для тупих» теж вже було. Настав час змін і хай найоптимістичніші слова про нашу країну конкретно та людство вцілому втіляться в життя!