Заходи Асоціації шкіл політичних досліджень при Раді Європи та пов’язаних із нею організацій — це завжди свято діалогу та свободи, де панує дух громадянської солідарності та «править бал» розум. Так було й останнього разу, коли прогресивні люди з різних країн, у т.ч. лідер республіканців Павло Вікнянський, зібралися з 28 березня по 1 квітня 2016р. у Сеговії (Іспанія), щоб обмінятися думками про європейські інститути та витоки правової самосвідомості.
Переважна більшість народів пострадянських країн знаходиться в заручниках у власних клептократичних режимів, усе ніяк не наважиться на модернізацію. У причинах цього, спираючись на досвід об’єднаної Європи, і намагалися розібратися учасники семінару «Sapere Aude: європейські інститути та витоки правової самосвідомості», організованого Асоціацією шкіл політичних досліджень при Раді Європи разом із фондом Valsain за підтримки Ради Європи. Про основні тези доповідей експертів і перебіг події — далі.
Активісти Студреспубліки залюбки беруть участі у надзвичайно змістовних подіях Асоціації шкіл політичних досліджень при Раді Європи, завжді раді бачити в Україні фахових експертів Асоціації та пов’язаних із нею орагнізацій. Не лише розмова, але взаємодія прогресивних, демократичних, антиавторитарних кіл — це шлях до майбутнього, а не руїни. Україну в Іспанії представляли випускники Школи: лідер республіканців Павло Вікнянський і громадянський активіст, ветеран АТО Олексій Гіренко.
«Боротьба за верховенство права — це повсякденна процедура демократії»
Отже, традиційно на самому початку, в Перший день семінару в Сеговії виступила засновниця Школи Лєна Немировська, яка підкреслила, що переконання можливе лише за допомогою публічної аргументованої дискусії, на противагу тому, що раніше була ілюзія, що інтернет зможе переконувати людей.
Співорганізатор заходу, президент фонду Valsain, комісар із прав людини Ради Європи (1999–2006рр.) д-р Альваро Хіль-Роблес далі розбирався, чи можливо досягнути демократії, коли немає цінностей. Розуміючи виклик посилення тероризму, видатний іспанський політик наголошував на необхідності пам’ятати про важливість майбутнього. «Ми не можемо боротися з тероризмом, обмежуючи наші права», — підкреслював він, наводячи невдалі приклади репресивних способів боротьби з тероризмом, які ні до чого корисного не призвели: тюрми Абу-Грейб і Гуантанамо. Висновок авторитетного правозахисника простий: так як бути громадянином – це розуміти демократичні обов’язки, розуміти іншого, то ми маємо боротися за відповідні інститути.
Міхаель Сульман, колишній Виконавчий директор Нобелівського фонду, голова Шведського інституту міжнародних відносин, говорив про кризу економічного зростання в ЄС і незадоволення економічною політикою Брюсселю, що часто-густо висловлюють суверенні уряди країн ЄС. На його думку, зближення ЄС і ЄвразЕС, на яке багато хто в Європі покладав надії, виявилося примарою. Щодо зовнішньої політики ЄС, то п. Сульман вважає європейську гру не прорахованою до кінця, через що вона не завжди є вдалою.
Аналізуючи європейські інститути та цінності, не можна оминути найболючішу в теперішньому ЄС проблему — міграційну кризу. Зі звично якісною експертизою щодо цього виступив відомий російський політолог Еміль Паїн. На підтвердження того, що щось у Європі «не так», Еміль Абрамович навів зокрема і такий факт: Бельгія надала бойовиків для ІДІЛ у 100 разів більше, ніж величезний Єгипет. Це він пов’язує, у т.ч., із тим, що в сучасній Європі ідей, що надихають, немає, відповідно виникла ілюзія «кінця історії», буцімто сталася перемога раціоналізму, перемога над тоталітаризмами, перемога над марксизмом і лівими. Експерт зазначив, що допоки Європа знову не стане еталоном, про жодну модернізацію в Росії мова йти не може. Також метр застеріг усіх словами відомого клірика Андрія Кураєва, що не треба впадати в єресь спрощення, тобто найбільша небезпека — це примітивізація всього.
Іспанський правник, екс-міністр юстиції Томас де ла Куадра Сальседо наголосив, що основа європейської держави — це повага до людської гідності, а фундаментальний принцип правової держави — це законність. Професор наводить деякі «секрети», як досягти цього. У кожній із гілок влади мають бути передбачені інструменти апеляції, оскарження. І не сподіваймося розслабитися, бо боротьба за верховенство права — це повсякденна процедура демократії. Окрема увага була приділена ситуаціям, як зараз в Україні (про що запитував лідер республіканців Павло Вікнянський), що робити, коли навіть Конституційний Суд не є реально незалежним, змінює свою позицію відповідно до політичної кон’юнктури, а отже і немає інституту, до якого можна апелювати у випадку попрання конституційних прав. Мадрідський науковець зауважив, що якщо не працюють інші інструменти, потрібно апелювати до народу, до цінностей, одночасно, треба добиватися механізмів незастосування для несправедливих законів.
Права людини — понад усе!
Олена Лук’янова, відома російська адвокатеса, юристка, авторка книги «#Крымнаш», в якій викривається незаконність факту анексії українського півострова, виступала на початку Другого дня Школи, присвяченого верховенству права та правам людини. Вона зупинилася на протиріччях сучасних взаємовідносин Росії та Європи, зазначивши, що діалог Росії та Європи — то найголовніше, що є в сьогоднішній Росії: «Наші політики дуже люблять європейські штани та машини, але не люблять європейське правосуддя». Доповідачка говорила про свою країну, але деякі проблеми для нас дуже зрозумілі, як то те, що «судді непрофесійні, тому що жахливо неосвічені», зокрема на всю Росію всього 6 кафедр прав людини.
Юридичну тему в рамках панельної дискусії продовжили іспанський конституціоналіст Хав’єр Матіа й авторитетний російський правозахисник, керівник Міжнародної правозахисної групи «Агора» Павло Чіков, який опікується справами багатьох російських активістів, що потерпають від режиму. Вони повідомили шокуючи, як для нас, цифри: 95% судових рішень в Іспанії оскаржують, а по кількості скарг до ЄСПЛ в першій трійці: Україна, Росія та Туреччина…
«Європейська зовнішня політика народжується в нескінченних компромісах між різними групами й інститутами ЄС, але є солідарність. Різкі ходи — це не по-європейські. Якщо таке є, то це виходить від якоїсь із країн-членів», — доповідала естонська дослідниця Кадрі Лійк. «Спільна мета європейських держав — зробити сусідні країни більш схожими на себе», — продовжувала вона. Коли ж відбувся «вибух» у російсько-європейських стосунках? Вчена вважає, що не в 14-му році з Криму, а з 11-го — з повернення Путіна. При цьому, обидві сторони вважають одна одну агресором, і глибинне протиріччя в тому, що Росія живе у зовнішній політиці у термінах 45-го року. Стосовно України, то експертка зауважила, що «Україна сама не знає, чого хоче; Київ живе одним днем». Говорили і про те, що кадирівська Росія як постпутінська — гірша, ніж путінська. Задля змін, каже п. Ліїк, потрібно працювати з нормальними людьми у різних структурах (адже люди вже не підуть за дисидентами) і не змагатися у пропаганді.
Нові партії в Європі — відповідь на політичну кризу
Надзвичайно актуальним і цікавим для республіканців був виступ Хуліо Гонсалеса, політичного колумніста, професора права Університету Кастилії — Ла-Манчі, на тему «Поява нових партій як відповідь на політичну кризу (СІРІЗА, «Подемос», Марін Ле Пен, ЮКІП, ПЕГІДА)». Більшість нових політичних проектів у Європі аналітик оцінює як популістські і приводить деякі їхні ознаки:
ставлять за мету зміну політичного устрою, статус-кво зсередини (по типу змін Уго Чавеса, в рамках конституційного процесу);
заявляють, що хочуть більше демократії, критикують відсутність достатніх елементів політичної участі для громадян;
до них із презирством ставиться політичний клас. І це дає більше простору в критиці, у підсумку нові партії виштовхують на узбіччя традиційні партії;
мають ідеологію, нехай і не завжди послідовну (приміром, лідер «Подемосу» Пабло Іглесіас якось сказав, що він — марксист, проте якщо буде говорити про це, то це буде погано «продаватися»);
дискурс надзвичайно простий: ми ↔ еліта (каста, істеблішмент); відзначається емоційністю й експресивністю;
звинувачують у корупції: старі партії перестали займатися спільним благом;
критикують політику технократів, що призвело, врешті, до зміни урядів в Італії та Греції. Зокрема, бурхливий протест у громадян викликає зміна соціал-демократичної політики на неоліберальну: соціалізація проблем банків, бізнесу (в рамках кризи 2008р.) відбувається за рахунок послаблення соціального забезпечення. Це нові партії інтерпретують як певний внутрішній переворот (тобто здійснення політики усупереч волі виборців). Відповідно, рішення народу не поважається, а заміняється волею ЄС. У цьому ж контексті критикується те, що валютні інструменти не в руках національних урядів;
критикують явище «дверей, що обертаються» (коли після відставки політики йдуть працювати в керівництво корпорацій);
близькість правого та лівого популізму серйозніше, ніж здається (наприклад, є союз СІРІЗИ та правих популістів у Греції);
базуються на концепті батьківщини, проте ліві, як от «Подемос», говорять, що «наша батьківщина — це люди» (т.ч. підводячи до можливості усуспільнення багатств), а праві акцентують на пріоритеті автохтонного населення;
як правило, є антиглобалістами, але ліві — антинеоліберали, а праві стверджують, що локальне важливіше глобального;
харизматичне лідерство.
Професор Гонсалес зауважив також наступну особливість: у Північній Європі популізм переважно правий і такий, що виключає, а в Південній — лівий і такий, що включає. Він підкреслив, що суди, правосуддя — останній гарант європейських інститутів.
Що первинне: цінності чи економіка?
Третій день розпочався з розмови про перспективи європейської економіки з професоркою Університету Кастилії — Ла-Манчі Кармен Діас Рольдан, яка констатувала всі теперішні складнощі, зокрема, що однозначних відповідей, куди йде економіка — немає, як і розуміння, коли буде подолана криза. Доповідачка презентувала неоліберальні рецепти лікування економіки, проте тут же говорила, що відповідні моделі та прогнози не спрацьовують. І в той же час, вона рефлексувала, що «багато що можна було зробити інакше, й альтернативи, звісно, є, але їх… складно описати». В чому точно можна погодитися з вченою, так це в тому, що чомусь не «доходить», до наших можновладців: для нормального розвитку економіки потрібні інститути, які гарантують стабільність і забезпечують виробництво.
Елла Панеях, знана соціологиня з Санкт-Петербургу, прискіпливо розібрала цінності орієнтації російського суспільства. Це була корисна праця і для українців, адже багато висновків прямо стосуються і нас. Елла зазначила, що на пострадянському просторі цінності іноді не спрацьовують тому, що вони у набагато меншій мірі керують людьми (ризику, пов’язаного з ціннісним життям — більше). Вона зауважила, що європейська людина не стала б слідкувати за своїми цінностями, якщо їй буде погрожувати потрапляння в тюрму. Тому попсова максима, що кожен народ заслуговує на свій уряд — не є вірною ніде.
Незважаючи на авторитарність путінського режиму, тим не менше, у Росії продовжуються процеси низової модернізації: вчена наводить цифри, що кількість людей із індивідуальними цінностями перевалила там за 50% десь у 12-му році. Виходить, що картину світу «рихтувати» можна, і на думку, п. Панеях, це легко робити. При цьому, в Україні «проскакує» швидше з причини плюралізму. Але що для цього необхідно робити? Пропонувати нові інструменти для роботи зі свідомістю; додавати, а не нав’язувати.
Окремий наголос дослідниця зробила на проблемах корупції, боротьба з якою зараз є модним трендом серед громадянських активістів пострадянського простору. Проте, як вважає соціологиня, боротися з корупцією в умовах авторитаризму — це допомагати правлячій групі душити суспільство, бо коли борються з низовою корупцією, то допомагають концентрувати владу. Не слід забувати, що корупція — це плід великої кількості поганих правил, поганої культури та надмірних повноважень, і розбиратися треба, якраз, із усім цим.
«Маємо вчитися всі у всіх»
Історик Василь Жарков, який виступав на початку Четвертого дня, торкнувся відомого трюїзму про, буцімто, наявність неправильних менталітетів. Слово «менталітет», як зазначив, науковець — це приклад, коли гарне слово відіграло абсолютно жахливу роль; це не щось задане раз і назавжди. Засвоювати свої права — це питання навчання, а не менталітету. Щодо європейськості Росії, то п. Жарков зауважив, що безперечно, проте з деякими особливостями, як от «догоняющее развитие». Але всі російські т.зв. особливості — то точно не те, за що варто б битися. Ну, і звісно, треба пам’ятати, що Європа — це не казка про потойбічне життя.
Далі філософ Олексій Кара-Мурза акцентував, що ілюзія того, що від історії можна звільнитися — то дуже небезпечна ілюзія. Саме тому, робимо висновок, огульний характер декомунізації в Україні не є корисною справою для нашої молодої держави.
З заключним словом до учасників події звернулися засновник Школи громадянської просвіти, філософ Юрій Сенокосов й інший співорганізатор події д-р Альваро Хіль-Роблес: «Демократичні цінності — це цінності співіснування. Світ заражений капіталістичним консюмеризмом, але ми маємо шукати те, що нас об’єднує і вчитися всі у всіх».
Окрім, як можна зрозуміти, насиченої дискусійної частини, була не менше цікава та яскрава програма відвідин прекрасних місцевостей Іспанії. Казкові замки, старовинні вулички, фантастичний римський акведук, якому майже 2 тис. років — цим учасників Школи радувало містечко Сеговія, яке колись цілих 2 століття було королівською резиденцією, а зараз внесене до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Також була можливість познайомитися з мером цього міста та керівником провінційної влади.
Величезне естетичне задоволення всі отримали від відвідин містечка Ла-Гранха, де знаходиться королівський палац із парком і неймовірної краси фонтанами, які показував особисто мер. Ну, а як без приємних і несподіваних зустрічей? На цей раз зустріли команду українських спортсменів-батутистів.
…………….
Висловлюємо величезну подяку спікерам та організаторам цього семінару Школи, зокрема, Марині Скориковій, Анастасії Гонтаревій, Світлані Аристарховій.
