Ми хочемо бути вільними, але для цього нам потрібно бути відповідальними, критичними, не піддаватися на маніпуляції, бути наполегливими у відстоюванні власних прав і незламними у важкій боротьбі за свободи та справедливість. У вмінні слухати та вести інтелектуальну дискусію, а не демонструвати шоу пройшов у столиці організований Студреспублікою III Громадянський лекторій на тему: «Свобода слова в умовах безпекових викликів: чому не можна її обмежувати».
Незважаючи на зміну влади, і, так би мовити, невелику «відлигу» щодо прав і свобод людини — ця публічна проблема завжди потребує обговорення і суспільної уваги. Чому й був присвячений ІІI Громадянський лекторій по свободі слова, який відбувся 22 червня 2019р. на лівому березі Києва, у Бібліотеці ім. В.Маяковського, де зібралися небайдужі громадян(к)и й потужні експерт(к)и — Євгенія Більченко, Сергій Дацюк, Володимир Жбанков, Руслан Коцаба, Олександр Мартиненко, Андрій Метльов, Василь Муравицький (по скайпу), Валерія Лутковська, Андрій Окара (по скайпу) й Ілля Суздалєв. Огляд дискусії — нижче.
Громадянські лекторії — це простір свободи без цензури і хейтспічу, де кожна думка важлива і де немає правильних чи неправильних позицій. Ця важлива ініціатива Студреспубліки збирає активістів/ок, експертів/ок, молодих лідерів/ок і просто небайдужих громадян/ок разом для діалогу про інноваційний розвиток України й особистісну самореалізацію в нових складних умовах, про розвиток людини й універсальні цінності.
Формат події — інтенсивний лекторій у режимі презентації проблемних позицій у вигляді експертних доповідей із подальшим змістовним обговоренням.
Під час відкриття ІІІ Громадянського лекторію лідер республіканців України Павло Вікнянський запросив долучатися до криниці спраглих із найважливішим, що може бути у, дійсно, людини, в повному сенсі цього слова — до наших потенцій бути відповідальними громадянами, користуватися цими можливостями, брати участь у громадянському житті, відповідати за це і насолоджуватися плодами цієї, дуже часто невдячної, але безальтернативно необхідної праці.
Віра Андріюк, головна редакторка газети «Нова Республіка», зосередила увагу на відповідальності журналістів/ок за інформацію, яку вони доносить громадян(к)ам, а також поінформувала присутніх, що читати чесні та критичні новинні й аналітичні матеріали можна в газеті прогресивних людей «Нова Республіка», яку легко передплатити в будь-яку точку України по пошті, або читати онлайн-версію на сайті-дзеркалі.
З вітальним словом також виступив друг і партнер Студреспубліки, директор видавництва «Саміт-книга» Іван Степурін, який відзначив просвітницьку діяльність республіканців, котрі все роблять без фільтрів і цензури, залучають людей, які створюють смисли.
Алла Шлапак, громадська діячка, політикеса, додала, що боротьба за свободу слова все ще триває, адже «правда важливіша за свободу».
Європа потужно захищає свободу слова та право на приватність
Забезпечення права на приватність і покарання тих, хто втручається в приватне життя інших — це обов’язок європейської держави. Практично будь-які ідеї, озвучені публічно, будуть захищені Європейським судом з прав людини, окрім тих, які несуть відверту мову ненависті та збуджують у суспільстві агресію. Треба бути пильними і пам’ятати, що історія знає випадки (гітлерівська Німеччина), коли обмеження свободи слова було і законним, і легітимним.
У той же час, є люди, які практично не мають права на індивідуальне життя — політик(ес)и, бо мають бути взірцями. Якщо ж громадський/а діяч/ка спровокував/ла суспільну дискусію, то також має бути готовим/ою до відкритості. Чиновники/ці ж у «воронці відкритості» — нижче, ніж естрадні «зірки» (проте, якщо це звичайні клерк(ес)и з відповідним рівнем прийняття рішень, то вже достатньо захищені).
Не блиск, а злидні вітчизняних медій
До медійної проблематики перейшли у доповіді «Стан українського медіаринку в 10-х рр. ХХІ ст.», прочитаної генеральним директором ІА «Інтерфакс-Україна» Олександром Мартиненком. Експерт повідомив, що обсяг рекламного ринку за минулий рік складає всього лише $600 млн, а в 2019р. прогнозується, з урахуванням виборчої кампанії, $700 млн. Дефіцит бюджетів на телебаченні — $250–300 млн, які перекривають олігархи-власники каналів.
Іншої такої країни в регіоні, де було би стільки інформаційних телеканалів (близько 10) — немає. Утримання кожного на рік обходиться у середньому в $10 млн, притому реклами там немає. Лише 8 зі 100 осіб дивляться хоч один із інформаційних каналів (це їхня сукупна доля на ринку), і лише 3 зі 100 дивляться (або телевізори чисто фоново працюють у кабінеті) всі 10. Через зміну політичних розкладів ці канали-супутники політпроектів розпродають або будуть закривати.
Щодо інтернету, то він росте активніше, ніж інші медії — понад 40% на рік. На сьогодні бюджет українського інтернету — $150 млн, і це також сльози. Немає жодного рентабельного інформаційного інтернет-проекту, а близько 70% із топ-20 найпопулярніших — із купленим фейковим трафіком. Facebook, на думку Мартиненка, — не ЗМІ, а засіб індивідуальної інформації. Хоча в Україні його використовують для паблісіті навіть органи влади, автором досить дивної «нової ери» чиновницького Facebook-інформування став Арсен Аваков.
Фахівець зауважив, що, на жаль, в Україні, на відміну від цивілізованого світу, репутація грошей не приносить… Пояснити, особливо молодим людям, чому не можна міняти репутацію на гроші — дуже складно.
«Як поводити себе, коли ти дізнаєшся про факти, повне оприлюднення яких може загрожувати твоїй кар’єрі, ба більше — життю, а також негативно впливати на імідж держави у світі? Йти відповідно до всіх журналістських стандартів чи все-таки зайнятися самоцензурою і сказати неповну правду?», — чесно озвучив, мабуть, основну проблему української журналістики керівник представництва ТК «БелСат» в Україні, секретар Донецької обласної організації Національної спілки журналістів України Ілля Суздалєв у доповіді «Журналістика у вигнанні як можливість говорити правду. Досвід України та Білорусі». Цей вибір ускладнюється тим, що держава, на жаль, не гарантує умов безпечної праці журналістів/ок.
Модернізація — небажаний порядок денний, який піддається цензурі
На тему «Проблематика свободи слова в контексті розширення діапазону суспільно-політичних дискусій у сучасній Україні» по скайпу виступив політолог, експерт Студреспубліки Андрій Окара. Українська політика надзвичайно конкурентна і вишукана за формою, але жалюгідна за змістом, часто її концептуальний, інтелектуальний вимір — ніякий і критично залежить від західних або російських трендів; все це стосується і медій, — заявив інтелектуал. Щось подібне було в РФ у 1990-х рр. і називалося конкурентною олігархією.
Окара поділився власним досвідом цензури, коли у 2014р. одразу після трагедії Небесної сотні найбільш хайповий на той момент інформаційний сайт «Українська правда» без пояснення причин закрив його дуже популярний, із величезною кількістю дописів, блог. Проте зараз вчиняють не лише ось так прямолінійно, адже у свободи слова ще є сестра, яку звуть «Редакційна політика», котра дозволяє «фільтрувати» небажаний контент «м’якими» засобами.
Проблематика свободи слова стає актуальною, як мінімум, у 3-х випадках: коли йдеться про викриття корупції, коли йдеться про інформаційну підтримку (чи навпаки — «чорний піар») на адресу того чи іншого політичного діяча/ки, політсили чи фінансово-політичного угрупування і коли йдеться про небажану тематику, небажаний «порядок денний» — який, наприклад, стосується модернізації країни. Подібна проблематика ніяк не впливає на політичні інтереси чи розклади в короткостроковій перспективі, але створює небажані загрози для інтересів всієї політико-економічної системи в цілому в довгостроковій перспективі.
В Україні функціонують інструменти й структури боротьби з інакодумством
Журналіст, в’язень сумління Василь Муравицький, який 11 місяців відсидів за журналістську роботу й досі перебуває під цілодобовим домашнім арештом, також виступив по скайпу, його тема — «Прецедент Голунова. Чому свобода слова має бути пріоритетом». На антитезі до журналістської й громадянської солідарності, продемонстрованої в Росії в рамках кейсу журналіста-розслідувача Івана Голунова, якому, щоб закрита рота і покарати, силовики підкинули наркотики, але люди змогли його відстояти — Муравицький розказав про надзвичайну роздрібненість серед українських журналістів/ок, які, навпаки, топлять, доносять, знищують через ідеолого-політичні переконання.
Проблема свободи слова, на його думку, стоїть в Україні надзвичайно, адже створені спеціальні «інструменти боротьби з інакодумством» — юридичні, законодавчі цілі структури (у т.ч. і т.зв. «активісти»), які займаються цим професійно, за державні гроші.
У стані невизначеності, створеному медіями, легко маніпулювати людьми
Про «Медії-в-нинішньому-вигляді як загроза теперішньому і майбутньому країни» говорив філософ, експерт Студреспубліки Сергій Дацюк. Він зупинився на тому, що з появою інтернету, соцмереж, блогів, тролів і ботів фактично свобода слова в класичному визначенні припинила своє ефективне існування, адже не враховує право формувати порядок денний. Свобода слова вийшла на вищий рівень — і недостатньо мати можливість сказати, що завгодно, адже «кому на фіг потрібна ваша думка чи ідея, коли ви не потрапляєте в порядок денний». Вертикальна мобільність в Україні знищена, а громадянське суспільство не допущене до телебачення.
У нас є тільки той порядок денний, який нав’язують медії — і це небезпечно. Гібридні телеканали показують специфічні новини й ток-шоу, популяризують своїх власників/ць-політиків/ес і за допомогою, зокрема, фейкового наративу про небезпеки, яких немає — мову, балачки про тарифи тощо, формують невизначеність. Медіапростір став герметичним: вічне говоріння «ні про що» (нескінченно про «Мінськ» і симулякри, типу, «держави у смартфоні»). У стані невизначеності легко маніпулювати людьми. Це і призвело до електорального шоку, коли люди проголосували за атрактор, політсерфінг.
Стратегічний порядок денний у медіях зовсім не представлений. Просунутий тип дискурсу роблять неприйнятним, максимум — можуть подякувати за високі думки. Смислова фіксація заборонена, приміром, як необхідність знищення явища олігархату.
Проте має бути право на донесення інавацій. У той же час, навіть в інтернеті людей, які сприймають інавації — всього лише тисяч 50… Відбувається розпад суспільства, ми не можемо зараз говорити про розумні речі серйозно. Лякає, що навіть «ті, хто в курсі», не достатньо проблематизовані і не вступають у змістовну дискусію. Це інтелектуальне «стиснення» долається пред’явленням нового дискурсу і просвітництвом.
Проблема виходу з кризи, вважає філософ, не лише в інформаційній блокаді інавацій, не тільки в нездатності Європи і Штатів запропонувати соціальні інновації (а в теперішньому дискурсі це неможливо), але і в тому, що унікальні складні гуманітарні знання можуть передаватися лише їх носіями.
Свобода в побудованому на брехні суспільстві — це шлях пошуку вершин людського духу
Андрій Метльов, філософ, арт-критик, свою доповідь «Свобода — это не предисловие, а само слово» розпочав із тези, що не те, щоби зі свободою слова, а з розумінням свободи в Україні та Росії відбувається якась плутанина. На його думку, свободи слова… немає, вона неможлива і не потрібна в сучасному цивілізованому суспільстві, де, навпаки, є таємниці — військова, комерційна, інтимні та сімейні секрети.
Зараз нам залишили 2 способи звільнення слова: свавілля і ненормативна лексика. Однак, замість них пропонуються лише якісь докси… Питання ж треба ставити так: свобода слова або свобода уяви? Приміром, «вибір із 150 кандидатів на виборах — це своєрідне обмеження свободи, а ті, хто не пішли на вибори — скористалися своїм правом на свободу».
Коли ми говоримо про волю, чи не можемо ми говорити про вільний час? Свобода — це діяльність, а значить немає нічого кращого для напрацювання свободи уяви, ніж спільне вивчення літератури й обговорення на основі діалектичного матеріалізму невеликих класичних філософських текстів, а також мистецтво (щоправда, це сфера образів, із якими ми зіткаємося раніше, ніж зі словом — і це проблема, як показав приклад передвиборчої кампанії «Зе»). Щоб залишатися вільним у побудованому на брехні суспільстві, треба вишукувати вершини людського духу. В період реакції це ще і форма культурного спротиву.
Спікер переконаний, що для молоді, якій зараз складніше, бо багато чого є недоступним, вихід із несвободи — у колективності та самопізнанні.
«М’яка цензура» тисне на людину через сором людини і спонукає до самоцензури
Продовжувала з темою «Свобода слова як відносність: інформаційна війна»Євгенія Більченко — поет, професор, доктор культурології, експертка фіналу Студреспубліки-2017 і спікерка 2-х попередніх Громадянських лекторіїв по свободі слова. «Критично упереджена», як вона сама себе назвала, експертка виокремила такий феномен, як «м’яка цензура», котра опускає людей у таку ситуацію сорому, що люди починають самоцензуруватися і приховувати власні погляди.
«Ліберальна цензура не видаляє напряму, вона домінує і легітимізує тебе в системі, даючи тобі символічне значення. Начебто свобода слова є і начебто немає, і ось це «начебто» ми ніяк не можемо прибрати з нашого побуту». А хто «не погоджується з «м’якою силою» ліберальної Європи, той «ватник», тобто ультраконсерватор». Більченко зізналася, що, коли при ній говорять про абсолютну свободу, завжди відчуває страх.
«Медійний ринок політичний, він несе ідеологію грошей», — наголосила доповідачка.
«Самі журналісти значно доклалися до розпалювання ненависті в суспільстві»
Кому ще говорити на тему «Журналістика і пропаганда», як не журналісту (котрого ультраправі та влада регулярно звинувачують у пропаганді), блогеру, в’язню сумлінняРуслану Коцабі. Загалом, він зауважив, що пропаганда — це непогано, коли, от, це стосується чищення зубів, але маніпуляція громадською думкою — це злочин.
Місія журналістики доносити правдиву інформацію без власного бачення чи позиції, притому обов’язково показувати позиції всіх сторін конфлікту, без образ чи маніпуляцій, інакше журналіст/ка автоматично стає пропагандистом/кою. Напівправду говорити — це теж маніпуляція.
Коцаба звернув увагу на повне ігнорування ст. 436 Кримінального кодексу України, яка забороняє пропаганду війни. «Ми, самі журналіст(к)и значно доклалися до розпалювання ненависті в суспільстві; і я, можливо, десь необережно доклався до цього зомбування», — зізнався журналіст. «Треба визнати, якщо журналіст/ка не готовий/а говорити факти, доносити всю правду публічно, навіть усвідомлюючи, що через правду можна постраждати, йому/їй краще перейти чи то в прес-службу якоїсь організації чи просто в іншу сферу діяльності». Щоб спокутати провину розпалювання у суспільстві ворожнечі та пропаганди війни, на думку спікера, зараз журналіст(к)и зобов’язані долучитися до народної дипломатії як миротворчого процесу.
Нам потрібно не просто критичне мислення, а вільнодумство
Завершив насичену дискусію Володимир Жбанков, кандидат юридичних наук, експерт Дому вільної Росії в Києві, темою «Право на свободу зібрань у РФ». Спікер слушно зазначив, що право на свободу зібрань — це окремий випадок права на свободу слова.
Одна з небагатьох системних, закінчених «реформ» путінської Росії — це врегулювання питання мітингів, ходів і демонстрацій: результати тепер можемо спостерігати наочно… Проте зараз популярна думка, що громадянського суспільства в Росії, буцімто, не існує, але це не так. Завдяки сучасним технологіям, інтернету є велика кількість проектів, які, зокрема, детально відслідковують порушення права на свободу зібрання, мають поіменні списки затриманих, всі протоколи, рішення судів тощо. Тож, росіянам нічого не залишається, окрім того, щоб протестувати винахідливо — за допомогою монопікетів (як от за звільнення Голунова, обмін всіх на всіх полонених між Україною і Росією), безстрокових акцій (меморіал Немцову — найдовша політична акція на пострадянському просторі). Громадянам необхідно обмінюватися прогресивними практиками активізму, тим більше, що ті, хто їм протидіє, працюють за однаковими методичками.
Після всіх доповідей організатори та спікери ІІІ Громадянського лекторію по свободі слова підвели змістовні підсумки. Павло Вікнянський підкреслив, що, всупереч зміцненню в Україні олігархії, всі люди доброї волі мають бути наполегливими у спільному спротиві та самовдосконаленні, організовувати і долучатися до діяльності з громадянського просвітництва. Все, що доноситься з телебачення, інших медій, — ставити під сумнів, нам потрібне не просто критичне мислення, більше — вільнодумство.
Поготів, така ситуація зі свободою слова, іншими свободами зовсім не нова, вона цілком характерна для капіталістичної доби по всьому світу. Маркс це описав дуже точно: «Персеєві треба було шапки-невидимки, щоб переслідувати потвор. А ми глибоко натягаємо на очі й вуха шапку-невидимку, щоб мати змогу заперечувати існування потвор».
Пізніше будуть опубліковані стенограми доповідей, а Студреспубліка обов’язково продовжить подальшу роботу з розвитку громадянського суспільства та навернення України на шлях прогресу.
Партнери: Газета прогресивних людей «Нова Республіка», видавництво «Саміт-книга», Бібліотека ім. В.Маяковського.
