НОВИНИ
РЕГІОНИ
АР Крим
Вінниця
Волинь
Дніпропетровськ
Донецьк
Закарпаття
Запоріжжя
Івано-Франківськ
Київська обл.
Кіровоград
Луганськ
Львів
Миколаїв
Одеса
Полтава
Рівне
Суми
Тернопіль
Харкiв
Херсон
Хмельницький
Черкаси
Чернівці
Чернігів
м. Cевастополь
м. Київ
Світ
Білорусь
КАТЕГОРІЇ
всі теми
Новини Cтудреспубліки
Новини НДЛМ
Новини ВМГО
Аналітика
 
07-12-2012 / Аналітика /  Україна

Вибори-2012: в пошуках здорового глузду

Виборы-2012: в поисках здравого смысла (рус)

Політтехнолог, експерт Студреспубліки Альона Сібірякова: "Чому майже половина тих, хто прийшов на виборчі дільниці, визначалися з вибором в останній момент? Чому радикальні протестні партії набрали більше голосів, ніж прогнозували соціологи? Чому технології "прямого підкупу" виборців і суддів виявилися не менш успішними, ніж довгострокові стратегії, спрямовані на розвиток місцевих громад?"

Ця стаття не претендує на статус істини в останній інстанції. Але це спроба дати чіткі відповіді на ці питання. Зрозуміти, що насправді відбувається в країні, які реальні соціальні процеси ховаються за цими феноменами.

Кого ми обираємо?

Українська соціальна реальність — це щось на зразок шкатулки фокусника з подвійним дном. Подвійна черга до маршрутки — "сидячі" і "стоячі" місця, подвійна черга в парламент — мажоритарники і списочники. Подвійна валюта — національна і у.о., подвійна форма правління — парламентсько-президентська, подвійні стандарти, подвійна бухгалтерія…

Це навіть є в офіційних назвах державних установ — Виконавчий орган Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація). Одна країна — два світи.

Це стосується і виборів. Що таке депутат? З одного боку, це "господар", який реально щось може зробити для місцевої громади: наприклад, "вибити" додаткове фінансування з держбюджету для ремонтів або виторгувати преференції для підприємств округу або сільського господарства. З іншого боку, це "законодавець", який представляє певну політичну групу у Верховній Раді і підтримує її позицію.

Між цими двома розуміннями суспільних функцій депутата кидається вся наша виборча система. У 1994 році перші парламентські вибори в незалежній Україні пройшли за мажоритарним принципом. Після експериментів зі змішаною системою, у 2006 році була запроваджена пропорційна модель. До 2012 року стало зрозуміло, що чисті мажоритарні або пропорційні вибори є занадто ризикованими для влади, і парламент, не мудруючи лукаво, прийняв "соломонове рішення" і повернувся до схеми 50/50.

Кого ми насправді обираємо?

Коли ми голосуємо за мажоритарника, ми підтримуємо людину, а не партію, здатну контролювати місцеву владу і працювати на благо місцевої громади. Коли ми голосуємо за партію, ми підтримуємо політичну силу, здатну взяти відповідальність за стан справ у країні. Це зрозуміла логіка, якої дотримуються в двопалатних парламентських моделях. Не дарма більшість демократичних парламентів двопалатні: два рівні представництва розведені інституційно.

На жаль, в Україні ця логіка не працює. Ми ходимо порочним колом. Вибираючи партію, ми не можемо бути впевненими в тому, що вона зможе взяти відповідальність за країну, оскільки партійна квота — це всього 50% місць в парламенті. З мажоритарниками ще цікавіше. Тут є два аспекти. По-перше, навіть голосуючи за мажоритарника як за представника партії, ми не можемо бути на 100% впевненими, що увійшовши до парламенту, він опиниться в її лавах.

Іншими словами, немає гарантії в тому, що обранець не стане "тушкою" і не забуде про свої обіцянки перед виборцями. По-друге, ми також не можемо проголосувати за мажоритарника як за представника територіальної громади поза його ідеологічних поглядів. В результаті представницькі та лобістські функції депутата стають розмитими, а вірність партійному курсу залишається тільки на словах. Ця ситуація призводить до того, що парламентські вибори втрачають здоровий глузд через відсутність розумних критеріїв вибору. Єдине, чим доводиться керуватися виборцю — це емоція, заклик до любові або до ненависті.

Здоровий глузд, на жаль, має мало шансів для застосування в нашій політичній системі.

Як ми обираємо?

За великим рахунком існує два основних "сценарії" для проведення успішної виборчої кампанії в Україні. Поляризація кампанії: коли голоси між основними претендентами на перемогу розподіляються приблизно порівну, і кампанія перетворюється в боротьбу "Добра" і "Зла". Найчастіше в цьому випадку результат непередбачений: зрив виборів, судові розгляди, сумніви в легітимності переможця. Яскравий приклад — президентські вибори 2004 року, які призвели до Помаранчевої революції.

Розтягування голосів: дроблення "ніші" конкурента через реєстрацію декількох альтернативних кандидатів зі схожою програмою чи партійним представництвом. У цьому випадку результат виборів зумовлений "електоральною історією округу". Слід зауважити, що це ідеальні моделі кампаній. Як правило, в реальності вони змішуються один з одним, складаючи ніби два різних виміри виборчого процесу. Але для того, щоб зрозуміти свого "виборця", необхідно завжди мати на увазі основні відмінності між ними.

Вибори 2012 року показали, що в сценаріях поляризації кампанії головну роль відіграють політичні проекти із сильною ідеологічною програмою, спрямованою проти чинної влади. Як підтвердження — високий відсоток, який набрали КПУ і "Свобода" у порівнянні з технологічними проектами "Україна — Вперед!" і УДАР. Інша частина голосів виборців розподілилася приблизно порівну між Партією регіонів і опозиційним об’єднанням БЮТ. Серед усіх українських політичних партій "Свобода" і КПУ є найбільш придатними кандидатами на роль ідеологічних проектів.

Ставка "Свободи" на агресивну риторику і захист "рідної землі", "рідної мови", не відштовхує навіть урбанізоване столичне російськомовне населення тому, що апелює до почуття ідентичності, любові до батьківщини і ненависть до її ворогів. Основний слоган виборчої кампанії КПУ — "Повернемо країну народу!" — Апелює до того ж: патріотизму, любові до батьківщини та ненависті до тих, хто її пригнічує. Звичайно, для багатьох Тягнибок і Симоненко не є авторитетами, але почуття помсти вони цілком здатні задовольнити.

І справа не в тому, що їхні фракції в новому парламенті є занадто нечисленними для того, щоб суттєво впливати на політичні процеси. Їх сила в іншому. Вони відповідають на суспільний запит в ідеологічному поясненні соціальної реальності: де вороги, а де наші, куди бігти, в кого стріляти… Для реалізації другої моделі потрібні технологічні політичні проекти, де основну роль грають не ідеї, а особистості лідерів і правильний розрахунок політтехнологів. У цьому варіанті іміджева частина виборчого списку технологічної партії може бути "збірною солянкою" з більш-менш відомих політиків, громадських діячів, спортсменів, артистів, музикантів, письменників.

А партійні слогани і програма пишуться, ніби в "навантаження" до особового складу цього списку. УДАР, "Україна — Вперед!", Радикальна партія Олега Ляшка, "Союз" — яскравий приклад технологічних партій. Їх доля тісно пов’язана з долею їхніх лідерів. Розтягування голосів можливо за рахунок того, що в силу історично сформованих обставин, більшість виборців стабільно голосують за "своїх" лідерів опозиції або представників влади. Секрет перемоги в такій ситуації досить простий. Потрібно мати на руках репрезентативне соціологічне дослідження, що дозволяє визначити "перетікання" голосів від одного кандидата до іншого.

За допомогою досить нехитрих підрахунків можна заздалегідь визначити розподіл електоральних симпатій. А далі все залежить лише від вирішення питань, пов’язаних з контролем над ходом кампанії і часткою втручання "адміністративного ресурсу". В умовах контролю та ангажованості інформації та втручання правоохоронних органів у виборчий процес, технологічний сценарій проведення виборів виглядає досить привабливо. По суті, це єдина технологія, яка здатна гарантувати результат.

Однак вибори 2012 року показали, що ставка тільки на технологічний сценарій себе не виправдовує через високу затратність таких кампаній і посилення ідеологічних протестних партій. В результаті, в розрізі мажоритарних виборів переможцями ставали малознайомі виборцю кандидати, які абрали в партію лише напередодні виборів.

Чому вірити в "Добро" — це погано?

Під час роботи на цих виборах довелося аналізувати величезну кількість матеріалів фокус-груп. Як у великих містах, так і в селах найбільш поширеними електоральними настроями респондентів були апатія, фрустрація і "дуля в кишені". Люди проти того, що відбувається в країні, але згодні з цим боротися лише за допомогою "малих капостей": помститися партії влади, проголосувавши за політиків з протестними гаслами, або не прийти на вибори взагалі.

Ці настрої підтверджують і загальнонаціональні соцдослідження. У нещодавньому інтерв’ю "Дзеркалу тижня" гендиректор КМІС Володимир Паніотто оприлюднив цікаві цифри. Якщо навесні 2010 року 40% опитаних громадян України вважали, що справи в країні йдуть у правильному напрямку, то через два роки їх кількість впала до 12%.

Сьогодні Україна займає всього 44-е місце серед 50 досліджуваних країн світу за рівнем оптимізму. На мій погляд, зростання рівня недовіри до політичного курсу, наміченого після перемоги на президентських виборах 2010 року, і зростання довіри до протестних ідеологічних проектів є взаємопов’язаними тенденціями. Чим більше невпевненість у власному майбутньому, тим більша потреба в ідеологічному поясненні реальності і чітких меседжів, які закликають до емоції, а не до розуму.

У ситуації масової політичної апатії та песимізму людина особливо має потребу в підходящому для неї поясненні навколишньої реальності. Не дивно, що в цих умовах спрацьовують протестні ідеологічні проекти, а технологічні сценарії стають все більш ризикованими. Адже ідеологія — це пояснення реальності і проектування образу майбутнього, в яке хочеться вірити.

Причому, щоб бути впевненим у завтрашньому дні, не обов’язково шукати якийсь розумний вихід зі сформованої ситуації, можна довіритися емоціям. В результаті, в Україні будь-які вибори — загальнонаціональні, мажоритарні, місцеві — ризикують піти за сценарієм "поляризації". Про це застерігав ще свого часу відомий соціолог Фінкель. За його спостереженнями, якщо є сильний кандидат, який має підтримку, наприклад, 40% виборців, то у нього автоматично з’являється опонент, якого підтримують інші 35-40%.

Це типовий сценарій для округу, або для країни в цілому, де симпатії між владою та опозицією розділені порівну. Градус напруження пристрастей надзвичайно високий. В результаті вибори перетворюються на арену для боротьби "Добра" і "Зла". До слова, наочним прикладом "поляризації" на поточних виборах стали вибори в Києві та Київській області, які завершилися запеклою боротьбою при підрахунку голосів між кандидатами, які пропонували виборцю проголосувати за свої "добрі справи" і тими, хто вибудовував свої кампанії на опозиційній риториці з урахуванням електоральної історії переважно "пропомаранчевих" територій.

"Поляризація" — це загальна характеристика, яка відрізняє вибори на українському просторі від усього західного демократичного світу. Але якщо це так, то істина не може бути встановлена шляхом підрахунку голосів в принципі. Чи змиритеся ви з програшем "Добра" лише тому, що кількість голосів, відданих за "Зло", виявилася трохи вище?

Звичайно ж, ні! Адже "Добро" завжди має перемагати "Зло". Погодьтеся, питання про ціну і методи такої перемоги є вторинним. Цьому можна легко заперечити — мовляв, про яку боротьбу "Добра" і "Зла" може йти мова, коли факти фальсифікацій з боку ставлеників влади очевидні, а долю виборів визначає втручання силових структур? Але це лише підтверджує нашу тезу. Виборцю просто не залишають іншого способу відстояти свій вибір, окрім як приєднатися до боротьби "Добра" і "Зла".

І не суть важливо, що опозиціонери можуть також вкидати голоси, їм це можна пробачити, оскільки головна мета — не обрати владу, а їй помститися. І в цій боротьбі будь-які засоби хороші. Це, хочете ви того чи ні, означає недовіру до виборів як простої процедури підрахунку голосів і, отже, втрати сенсу виборчого процесу.

Як повернути виборам сенс?

Парламентські вибори 2012 року показали, що на технологічний варіант розвитку виборчої кампанії досить складно розраховувати. На електоральній карті України, особливо в Києві, виникли нові "розломи", де електоральна історія округу перестала відігравати вирішальну роль. Довгострокові стратегії з упором на розвиток інфраструктури округу і встановлення відносин довіри між виборцями і кандидатом поступилися місцем технологіям "прямого підкупу", що в ряді випадків і призвело до поляризації виборчих кампаній.

Чому так сталося? На мій погляд, проблема в тому, що виборча система України розмиває зміст депутатства як представництва інтересів місцевої громади на загальнонаціональному рівні. Якщо для виборця таке розуміння статусу депутата не має цінності, то він з легкістю може обміняти свій голос на матеріальну винагороду. Або ж відмовитися від підкупу, але віддати свій голос за будь-яку іншу людину, лише б це був представник партії, якій він довіряє.

Смисловий "дефіцит" парламентських виборів можна вирішити інституційним способом: розвести представників партій і мажоритарників по різних палатах в парламенті. Або ж повернуться до чистих мажоритарних або пропорційних виборів. Варіантів може бути багато. Але навряд чи вони змінять політичну систему на краще. Для проведення таких реформ, у першу чергу, необхідні ціннісні зрушення в суспільній свідомості.

Місцева громада повинна стати основною цінністю для виборця. Тоді до вибору свого представника будуть підходити виходячи з природного та розумного критерію: "що він зробив для розвитку своєї громади?". Для цього, по-перше, необхідно відмовитися від технологічної "нарізки" округів. Адже ні для кого не секрет, що перед початком виборів частина округів істотно змінили свої територіальні обриси.

Ідея створення "анклавів" в інтересах проходження того чи іншого кандидата досягла найвищої точки абсурдності. Наприклад, кого може представляти депутат-самовисуванець, обраний мешканцями одного з міських районів і двох десятків сіл, що розташовані в 80-100 кілометрах від міста?

По-друге, депутату потрібно додати повноваження і відповідальність за стан справ у місцевій громаді, від якої він обирається. Якщо мажоритарник відповідає не за країну взагалі, а за конкретну громаду, тоді легко відрізнити "заслуженість" одного кандидата в депутати від іншого. В результаті вибори перетворяться на процедуру підрахунку голосів, а не в бої без правил. В останньому ніхто не буде зацікавлений. Саме це може стати основою соціальної відповідальності бізнесу в Україні, якщо хочете.

Олігархи зможуть вкладати гроші в стабільне зростання місцевих громад, на території яких знаходяться їх підприємства, а не в технологічні партійні проекти-одноденки. І, нарешті, правильно побудована мажоритарна система представництва місцевих громад в парламенті буде стабілізувати партійну складову виборчого процесу.

Результати виборів в одномандатному окрузі не будуть істотно перекручені за допомогою маніпулювання ходом виборів та процесом підрахунку голосів у багатомандатних округах. Одним словом, у виборчу систему потрібно внести якусь ясність. Як не дивно, але це вигідно не тільки виборцям, але самим депутатам.






Автор: Альона Сібірякова

 
Рейтинг@Mail.ru