НОВИНИ
РЕГІОНИ
АР Крим
Вінниця
Волинь
Дніпропетровськ
Донецьк
Закарпаття
Запоріжжя
Івано-Франківськ
Київська обл.
Кіровоград
Луганськ
Львів
Миколаїв
Одеса
Полтава
Рівне
Суми
Тернопіль
Харкiв
Херсон
Хмельницький
Черкаси
Чернівці
Чернігів
м. Cевастополь
м. Київ
Світ
Білорусь
КАТЕГОРІЇ
всі теми
Новини Cтудреспубліки
Новини НДЛМ
Новини ВМГО
Аналітика
 
19-04-2012 / Аналітика /  Україна

Мерехтлива державність та історичний шанс України

Експерт Студреспубліки, Президент Фонду якісної політики, філософ Михайло Мінаков спеціально для Forbes: «Потрібно визнати, протягом усіх 20 років незалежності ми будували несучасну, приречену державу».

Українську традицію державотворення називають мерехтливою. Ця метафора чітко схоплює примху історії: за останнє тисячоліття Україна виникала не раз як шанс, який кожного разу втрачали через довгі наполегливі самогубні конфлікти і відмови від міжкласового, міжкультурного та міжетнічного співробітництва.

У світі мало прикладів, коли якийсь історично ідентифікованої групі дається шанс для побудови держави. Українці в цьому плані — чи не чемпіони фортуни! За 400 років — чотири шанси: козацька республіка XVII століття, політичні експерименти 1918-1920 рр.., Радянська республіка 1920-30-х і незалежна держава з 1992 року. Три з чотирьох були провалені за період від 1 року до 10 років. Який прогноз з приводу четвертого шансу?

Історія двадцятирічної незалежності не дає підстав вважати, що ми придбали незалежність від традиції мерехтливої державності. Весь минулий рік виступи політиків та статті інтелектуалів з приводу ювілею незалежності сповнені погано приховуваного подиву: здавалося б такі помилки були допущені, а ми все ще є! Незважаючи на різноманітність позицій та оцінок, серед головних помилок автори оглядів українського двадцятиріччя з рідкісною одностайністю називають створення держави, нездатної вирішувати хоча б базові проблеми людей, забезпечувати зростання економіки і відповідати на виклики епохи. При цьому головним досягненням двох останніх декад називають збереження суверенітету. Не найвдаліший баланс, не так?

Головним у дні незалежності було питання, сформульоване Леонідом Кучмою у фразі: «скажіть, яку державу вам побудувати?» Замість відповіді політичні та культурні еліти носилися з утопічними проектами державного краху. Одні мріяли про моноетнічну і мономовну країну у пострадянському багатокультурному бульйоні. Інші хотіли повернутися до Радянського Союзу у партнерстві з Росією і Білоруссю, не звертаючи уваги на світ, стрімко змінюється. Треті вірили в європейську еміграцію цілої країни, не слухаючи крики жаху «європейських партнерів» з приводу нової гуннскої навали.

У галасливому протиборстві цих утопій складався анонімний політичний режим, що принципово уникає артикуляції своїх реальних смислів.

Так, СРСР розпався на початку глибокої економічної кризи, яка відібрала у нових політичних проектів чимало шансів на побудову сучасної держави. Але звинувачувати Союз в неуспіху нинішньої держави — нерозумно. Це була лише одна з передумов для створення нового політичного проекту.

Траекторія побудови нинішньої української державності була зумовлена кількома роками невпевненості — організаційної, ідеологічної і політичної — на початку дев’яностих. Невизначеність дозволила запустити процес олігархізації, що сконцентрував основну частину національного багатства в руках нечисленної групи людей. Поява цієї групи призвела, у свою чергу, до концентрування ресурсів для встановлення правління в інтересах небагатьох. Поширений жарт минулих років — Україна — це закрите акціонерне товариство — містить не таку вже й значну частку гумору.

Потрібно визнати, протягом усіх 20 років незалежності ми будували несучасну, приречену державу. У цієї держави був прийнятний для зовнішнього світу демократичний фасад і звичайні для цього світу назви держінститутів (президент і парламент, міністр і політик, партія і громадянин). Але за фасадом прийнятності основи української держави приховували свій справжній сенс.

Тверезе, позбавлене магії «уявних спільнот» визначення держави, на мою думку, належить Максу Веберу, мислителю, чий досвід історичного побутування схожий з нашим. Він, як і ми, пережив досвід розпаду імперій та побудови нових національних держав, падіння великих економік і фундаментального перерозподілу майна. Для нього і його послідовників, держава — це людська спільнота, яка успішно претендує на монополію легітимного застосування сили на певній території. Названа легітимність створює умови, за яких реальне застосування сили майже зайве. Панування гегемона виправдане набором ідей і вірувань, які говорять, що правитель править «по праву» і ефективно, забезпечуючи покірність населення. Ці ідеї і вірування вважають рамки сваволі правлячих бажанням свободи підлеглих та їх загальним можливостям виживати у конкурентному світі, тим самим забезпечуючи державі довгі роки існування. Якщо, звичайно, ці ідеї і вірування сучасні і адекватні стану справ у світі.

Нинішня українська держава виникла у 1990-х не як апарат легітимного насильства, а як структура надексплуатації ресурсів країни. Сконцентрувавшись на задачах приватизації та утриманні приватизованого, акціонери ЗАТ мало уваги приділяли потребам навколишнього населення на підпорядкованій території. Імітацію легітимності за неефективноті правління виконували ідеї «національної» держави, регіональної інтеграції, внутрішньогромадянського світу, системних реформ і т.п. Сурогат легітимності, тим не менш, не здатний зупинити ні свавілля влади, ні анархістський інстинкт українців, ні програш у глобальній конкуренції. Все, що вона може забезпечити — це дезорієнтацію і фрагментацію громадян, що дозволяє ЗАТ залишатися у живих. Гра в хованки з реальністю за будь-яку з утопічних риторик – етноромантичну рухівську, технократичну кучмівську, націоналістичну ющенківську, ностальгічну януковицьку — дозволила структурам надексплуатації ресурсів несподівано довго утримувати контроль за територією.

Неартікултованість і потаємність режиму — риси, що роблять державу надприбутковою і надвпливовою, незважаючи на її несучасність. Виникнувши з того специфічного способу приватизації, який був реалізований за останні 20 років, держава стало нездоланим механізмом захисту і просування інтересів великих власників. Стратегія його невидимості виконується через нав’язування понять ХIX століття для сучасної національної ідентичності, забезпечення умов фрагментування суспільства на групи, які принципово не можливо обєднати, і підтримку безсилля соціальних наук, які можуть стати центром критики і перебудови держави.

Існуюча сьогодні Україна-4 — це не республіка, не спільна справа. У реальності, вона — res privata, справа декількох сімейств і корпорацій з вираженою функцією саморозтину від критичного погляду суспільства і науки. В цьому плані корупція — логіка її існування. За великим рахунком, корупція — термін, непридатний для опису процесів у пострадянських державах. В інших публічно-правових системах координат, корупція — це загальна назва для найрізноманітніших форм використання державних інструментів для особистої наживи. Згубність корупції в тому, що через приватний інтерес руйнується віра в загальне благо, сенс публічної сфери, фундамент держави. Але якщо держава виникла на принципі використання державних функцій для просування приватних інтересів, то згубними виявляються вимоги громадян зробити політичний режим прозорим, підзвітним та чинним в інтересах громадян.

Логіка розвитку Україна-4 повторює шлях трьох попередніх невдач. Потаємний сенс державного устрою нинішнього часу працює на поділ громадян за етнокультурною приналежностю, станом, релігією і доходами. У цій ситуації загроза політичного режиму і імпульси для його розвитку або збереження можуть прийти тільки з-зовні — від держав-конкурентів або міждержавних структур. Нинішня хвиля реформ — тому підтвердження. Після тривалих років безуспішних спроб реформування під тиском зсередини, політичні еліти раптово починають втілювати реформи, встановлені під диктовку МВФ. При зміні зовнішньої кон’юнктури, зовнішня підтримка існування України може припинитися.

У політичній науці є два підходи до розгляду держави: держава може бути проблемою, а може бути рішенням. Якщо не перевести нинішню державу з режиму ЗАТ у режим «вирішення проблем», мерехтіння продовжиться. Потрібно визнати: наше двадцятиріччя — це досвід неуспішності державного будівництва. Однак це ще не привід для песимізму. Потрібно відставити катастрофізм в сторону, як і ті звичні нам практики імітації громадянської злагоди. Потрібно зрозуміти, що назріла нова стратегія-перехід: не від планової економіки до ринкової, не від тоталітаризму до демократії, а від ЗАТ до ВАТ. Шанс на перетворення все ще є і нинішнє світіння історії може тривати довго! 






Автор: Прес-служба Студреспубліки

 
Рейтинг@Mail.ru